Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 33
Раптом щось сталось. Я аж підскочив. Стріляють. Я бачу, як в станового знялися руки і впали на голову. Він хилиться вбік, одкида ліву ногу і ось-ось впаде. Біжу в столову і бачу круглі налякані очі пана Адама.
Становий вже стоїть.
— Що з вами? — поспішно питає пан Адам. Становий здіймає з голови руки і, блідий, з жахом огляда пальці. Ще раз мацає голову, роздивляється руки… ні, крові нема.
Звідки стріляли?
Пан Адам мовчки простяга руку в напрямку внутрішніх хат, де глибоким отвором чорніють двері.
Біжу туди — і на порозі мене опікають дві жаринки Стасевих очей, і дві худенькі ручки притискають до грудей пукалку з бузини.
— Що робиш, Стасик?
— Б’ю москаля.
Я хапаю його за руки і тягну в глиб хати, коли надбігає пан Адам і все розуміє.
— Ах, ти!
Він лютий — і я рятую дитину.
Пан Адам вертає в столову. Мені байдуже, як він залагодить справу.
Як тільки можна, я забираю Стася до себе. Мені радісно чути на грудях біг його серця, на лиці — чисте, гаряче дихання. Він весь — порив, бажання, свіже, пекуче, аж до фізичного болю.
Оця подія збирає всіх нас докупи. Навіть «мама Костуся» покидає свою половину. Ми розбираєм учинок Стася, ведем суперечки, сміємось разом, і се нас мирить — панну Анелю й мене.
За кілька днів — знову історія. Серед ночі мене будить якийсь гармидер, чужі голоси. Що таке? Де? Сідаю на ліжку, прислухаюсь тривожно і бачу, як попід двері, у шпарку, прокрався до мене червоний промінь. Чи не пожежа? Зскакую з ліжка, заглядаю в столову — звідти тягне свіжим морозним повітрям. Двері у передпокій нарозтіж, в тіснім коридорі повно людей. Економ Сава світить; в одній руці ліхтарня, в другій канчук. Перед паном Адамом — зв’язаний хлоп, сильний, плечистий, голова гордо сидить на плечах. Видко роздертий в боротьбі комір і туго скручені позаду руки; мотузка аж в’їлась у кожушанку.
Лиця пана Адама не бачу, лиш помічаю, що він у венгерці, у високих чоботях і в шапці. Важкі червоні руки висять по боках, на них падає світло.
Пан Адам говорить спокійно, густо й глибоко:
— …Лайдак, давно стережу… Давно думав на тебе. Скільки раз бачив сліди од воза коло цегельні. Вже тепер знаю, чия то справа. Признавайся, скільки накрав? Мовчиш? Ну, кажи мені сам, що маю з тобою зробити? Посадить у тюрму? Щоб все село знало, що ти єси злодій?
Пауза. Тупо дивиться зв’язаний, тупо сяє ліхтар, і наче застигли люди.
— Згниєш, моє серце, в тюрмі. Пропадеш. Не хазяїн вже будеш, а злодій. Жалко тебе. Хіба да-ать тобі добре, щоб пам’ятав. Як вмиєшся юшкою, не схочеш красти. Ну, кажи зараз: в тюрму волієш чи бити?
Мовчить хлоп, важко сопе і врешті глухо говорить:
— Бийте.
Пан Адам стоїть, наче ще дума.
Та ось тіпнулась в нього права рука, наче вкоротилася трохи, на мить завмерла — і раптом злетіла, як ціп на току!
— Ах!
Пан Адам кричить:
— Ще бити чи досить?
— Бийте.
І знов той рух.
— Розв’язать і пустити… А цеглу… назад у цегельню…
Пан Адам засапавсь. Обернувся назад — і побачив мене.
Змішався.
— З тим людом… знаєте… краще…
З мене вилітає хриплий смішок:
— Ха-ха! О, з пана Адама відомий апостол…
І ляснув дверима під самим носом.
Наші відносини з паном Адамом — холодні.
День особливо тривожний. Приходить весна, але ще сіра, ще каламутна і б’є об землю крилом, наче великий кажан. Цілий день вітер гуде надворі; надвечір скресає річка й ламає кригу.
Я теж тривожний, хисткий, змінливий, неначе тінь. Стою на похилості наче і хочу зсунутись вниз, що б там мене не чекало. Я вже більше не можу. Вона! Вона! Моя іржа — а я залізо. Вона мене всього сточила. Не лишила живого місця. Я її чую у всіх кліточках мозку, у грудях, в очах, на кінчиках пальців. Вона обіймає мою істоту, наче туман. Густий, важкий, липкий. Як одігнати? Анелька, Анелька, Анелька… Мила і ненависна. Замилував би і розтоптав би ногами. Мрія й упир. Ти в мені — вся. Я тільки форма для тебе. Як тебе викинуть з себе? Вниз, вниз, у безодню! Хоч би довелося навіть розбитись.
Вона ж од мене тікає. За обідом мовчить, а потому іде до себе і не виходить до чаю. Чи вона знає, як я кохаю її?
Вітер розбива собі груди і стогне. На річці скрегоче крига, сірий весняний присмерк весь у тривозі.
А в хатах пусто і сумно.
Ось порожня столова, як соснова труна, а білий стіл серед неї — неначе мрець. За нею блакитна вітальня, де ми сиділи зимою біля каміна. Покинута, сіра, самотня. В холоднім каміні заводить вітер.
Анелька, Анелька, Анелька…
Ще далі — зала. Вже на порозі я бачу Костюшка в червоній шапці. Ян Собеський і досі під Віднем. Вікна повні сірого неба. Скриплю ногами по холоднім помості — і раптом здригаюсь: панна Анеля сидить в куточку канапи.
Вона теж мене бачить і наче на очах сохне, робиться меншою.
Підходжу і сідаю напроти.
— Панно Анельо!
Властиво, я зваживсь. Хоч весь тремчу. Кров в мені буха, глушить, я сам погано чую свої слова.
— Я дуже радий, панно Анельо, що ви… се дуже щасливо, що я вас… я давно хотів поговорити а вами на самоті… Ви, певно, самі помічаєте, панно Анельо… Скажу відразу: я вас кохаю… кохаю щиро, без краю, цілим серцем кохаю… Якби ви знали, панно Анельо, як я довго стра-а-жда-ав…
Мовкну. Не можу. Спазма перещепнула голос. Коло ока б’ють живчики. Я зараз заплачу.
Очі в панни Анелі великі і повні жаху. Вона їх втупила в мене з благанням і не одірве. Вона приймає все се серйозно.
Тоді я раптом холону і кажу до себе:
«Нащо говориш неправду? Ти її зовсім не любиш. Ти зовсім байдужий до неї».
— Панно Анельо, моя дорога ви, моя кохана… Я змучивсь… у мене душа зболіла… Я не зможу жити без вас…
А до себе знов кажу:
«Ти граєш? Граю чи гра мене пхає — хіба я знаю?.. І не можу спинитись…»
Так, так, се правда, без неї жити не зможу. Я молодий. Молодість, сили, життя — їй оддам, моїй коханій, моїй єдиній панні Анелі…
Мовкну й тремчу, весь зворушений глибоким чуттям.
Панна Анеля закриває долонями очі і вибігає з кімнати.
Що ж се таке?
За хвилину вертає і тиче щось в руки.
Дві фотографії. Роздивляюсь при тьмяному світлі. На одній сильний чорноволосий мужчина, на другій — дитина скрутила голі пухнаті ніжки і витріщає на мене круглі очиці.
Дивлюсь на панну Анелю. Бліда, зігнулась і винувата. Білі губи насилу рухнулись:
— Ось вам моя одповідь.
Стискає долонями скроні і лишає мене самого.
Хочу кричати: панно Анельо! Се нічого не значить. Яке мені діло, що було з вами. Я вас буду ще більше кохати…
Але нема вже до кого кричать.
Повертаюсь до себе через морок довгих кімнат і хитаюсь, як п’яний.
У себе в хаті кидаюсь в крісло і кажу наголос:
— Кінець!
І чую полегкість.
Потому спокійно роздивляюся скручені ніжки, голенькі ручки і кумедно поважні очиці. Трохи подібне до неї. В мужчини неприємні уста і грубий волос. Все се стоїть у мене перед очима, і навіть панна Анеля ось тут стискає долонями голову та повертає до мене гострі дужки плечей.
Вітер стукає в вікна і ходить по залізній покрівлі. В темряві ночі шумить воскресла річка. В столовій дзвенять ложечки у склянках.
До мене приносять лампу і прохають на чай.
Я чаю не буду пити.
Моя вся увага на причинених дверях: чи прийде в столову панна Анеля? Як тільки зачую чиюсь ходу, зараз колотиться серце. Але се надаремно: чай пили без панни Анелі.
Вона десь, певно, лежить у себе з компресом на голові, мені ж ні кришки її не жалко; і навіть легше од того, що вона терпить.
Приходить Стасик оддать на добраніч.
Пан навчитель смутний сьогодні? Пан навчитель нещасний?
Так, Стасику, так, пан навчитель дуже нещасний, але від чого — тобі рано ще знати. На добраніч, дитино.
Я чую, що в мене похоронне лице.
Зачинилися двері, в столовій помалу затихає життя. Тоді починаю ходити по хаті. З одного кутка у другий. Наче в темниці… Раз, два, три… чотирнадцять ступнів. Раз, два, три, чотири… назад чотирнадцять… од дубової шафи під умивальник…