Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 61

Починалося двадцяте століття. Починалося Велике Мовчання Стефаника, яке триватиме 15 років. Хоча сказати, що в цей час він не писав нічого, було б неправдою. Він писав навіть повість. Вона називалась «Листи до мами» — є свідчення у його листах.

До тридцяти років він написав три свої основні невеличкі книжки: «Синя книжечка» (1898), «Камінний хрест» (1899), «Дорога» (1900, датовано 1901). А дебютував поезіями у прозі (1896–1897) — жанром характерним для тодішніх європейських модерністів. Ці поезії він назвав «образками» і скомпонував їх у першу свою книжку, але йому сказали: «…нема у сих творах служби громаді», тож автор знищив рукопис. А вже наприкінці 1897 року у чернівецькій газеті «Праця» було надруковано сім новел із «Синьої книжечки». Почався той Стефаник, якого ми знаємо, якого Ігор Костецький вважав європейським письменником без будь-яких знижок, і хіба тільки Костецький? Іван Франко сприйняв Стефаника як «може, найбільшого артиста, що появився у нас від часу Шевченка». От тільки зі «службою громаді» варто розібратися. Нагадаю часто цитоване: «Правда, я не люблю рускої інтелігенції…». Йшлося, звісно, про галицьку інтелігенцію. Але цитата буде незакінчена без ще відоміших слів: «Я люблю мужиків за їх тисячлітню тєжку історію, за культуру, що витворила з них людий, котрі смерти не бояться». Після Кракова, де він написав три свої книжки, де спілкувався із поетами та прозаїками «Молодої Польщі», де жив у силовому полі західних літератур, навчившись відкидати із написаної фрази те, що, здавалось, ніяк не можна викреслювати, піднявши художню планку української новели на недосяжну висоту — і сьогодні недосяжну, бо врешті-решт все визначають не «техніки письма», а інтенсивність переживання, якої ніде на світі не навчишся… І цей ряд можна продовжувати, але можна і обірвати, зупинившись на головному, — Стефаник повертається до тих, «котрі смерти не бояться». Щоб жити серед них і померти. Тоді якраз і розпочався двадцятий вік. Тоді і розпочалося Велике Мовчання Стефаника.

Він помре у 65 років у рідному Русові. У Франції на цю смерть відгукнеться Володимир Винниченко. У передчасній кончині Стефаника Винниченко звинуватить «галицького Іванища» (його вислів). І тут вже зовсім не суттєво, до якої соціальної верстви належить цей Іванище. Тут суттєві ті «кусні руди», якими переповнилася кузня. Тут суттєвий надмір сажі, від якої та кузня «присіла». Ким би не був Іванище, але він був біля Стефаника. А своє оточення Стефаник любив, любив швидше всього з відчаю, любив, не знаючи, що з тим оточенням робити, куди від нього подітися. Краще знову послухаймо письменника: «Я встидаюся, що я є письменником, а все, що написав, то не як письменник, чоловік, що робить ремесло з свого письменства, лишень, як одиниця, що надзвичайно любила своє оточення».

Отож, починалося двадцяте століття. Починалося Велике Мовчання Стефаника. Новели із трьох його книжок перекладаються на слов’янські мови, потрохи — на інші європейські. Він «служить громаді» вже в іншій іпостасі — «мужицьким послом» до віденського парламенту. Послужить аж до краху імперії. І тільки Перша світова війна, котра онімила багатьох, перерве його мовчання. І він почне знову. І першою буде новела «Діточа пригода». Моя улюблена.

© Василь Герасим’юк, поет (Київ)

Камінний хрест

Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.

То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильник за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.

Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк забився.

— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван іспересердя.

— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає…

Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:

— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися…

А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.

Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:

— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!

Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:

— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко. Ледви я добився на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси!

Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.

Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.

Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.

— Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє!

Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:

— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус родити хліб!

На інших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з войська, робили сини і жінка. Іван найбільше коло горба заходився.

Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на великдень, і що курей  з і ц і р у в а в.  То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір’я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.

Та й хіба ще то, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.

— Був-сми наймитом, а потім вібув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку.