Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария. Страница 9

— Прокляття, — обізвався біля нього Зауер. — Близенько рвонуло. По-моєму, погребу амба.

Вони поповзли далі. Надворі знову загриміло. Час од часу долітали команди Мюкке. Шматок каменя влучив йому в лоб. Кров, чорна від раптових спалахів світла, текла по його обличчю.

— Швидше! Всі сюди! Розкопати! Кого немає?

Ніхто не відповідав. Запитання було надто безглузде.

Гребер із Зауером розгортали щебінь і каміння. Просувались повільно. Металеві балки й великі уламки затримували їх. Вони майже нічого не бачили. Було видно тільки бліде небо та ще спалахи вибухів.

Гребер прибрав з дороги штукатурку й поліз уздовж стіни, що обвалилася. Нахилившись обличчям майже до самого щебеню, обмацував руками довкола. Він напружено прислухався, чи не почується крізь гуркіт прохання допомогти або стогін, і ретельно обстежував руїни, щоб не проминути людського тіла. Це було, краще, аніж шукати навмання. При обвалах дорога кожна хвилина.

Раптом Гребер, натрапив на руку, що ворушилася.

— Тут хтось є! — гукнув він і почав мацати довкола, шукаючи голови. Він не зміг її знайти і сіпнув за руку. — Де ти тут? Чого мовчиш, обізвися! Де ж ти? — кричав він.

— Я тут, — тихо прошепотів над самісіньким його вухом у проміжку між вибухами той, кого присипало. — Не тягни. Мене добре привалило.

Рука знову поворухнулася. Гребер прогріб штукатурку. Знайшов обличчя. Намацав рот.

— До мене! — гукнув він. — Допоможіть мені!

В цьому кутку могли працювати одночасно не більше двох чоловік. Гребер почув голос Штайнбреннера.

— Витягайте його сюди! Глядіть, щоб не присипало голову! Ми спробуємо з цього боку!

Гребер відсунувся вбік. Інші поквапливо працювали в темряві.

— Хто це? — спитав Зауер.

— Не знаю. — Гребер звернувся до потерпілого: — Ти хто?

Той щось відповів. Гребер нічого не розібрав. Поруч працювали товариші. Вони розгрібали й відтягували уламки.

— Він іще живий? — запитав Штайнбреннер.

Гребер обмацав обличчя. Воно було нерухоме.

— Не знаю, — відповів він. — Кілька хвилин тому був ще живий.

Гуркіт знову посилився. Гребер нахилився до самого обличчя засипаного.

— Ми тебе зараз витягнемо! — гукнув він. — Ти мене зрозумів?

Йому здалося, ніби він відчув у себе на щоках слабке дихання, але впевнений не був. Поруч сопіли Штайнбреннер, Зауер і Шнайдер.

— Він більше не відповідає.

— Ми далі не можемо. — Зауер увігнав лопату в землю з такою люттю, що вона задзвеніла. — Тут металева арматура і величезне каміння. Потрібне світло й інструменти.

— Ніякого світла! — закричав Мюкке. — Хто спробує засвітити, буде розстріляний!

Всі самі добре знали, що світити під час повітряного нальоту означало б самогубство.

— От йолоп! — вилаявся Шнайдер. — Кому це не відомо!

— Далі ми не просунемось. Доведеться зачекати, поки розвидниться.

— Авжеж.

Гребер присів навпочіпки під стіною і задивився в небо, звідки на погріб падали важкі громи. Він не міг там нічого розібрати. Він лише чув, як десь гуркоче невидима смерть. В цьому не було нічого незвичайного. Він уже не раз переживав і таке, і ще страшніше.

Він обережно торкнувся рукою чужого обличчя. Сміття й куряви на ньому вже не було. Намацав губи. Потім зуби. Відчув, як вони легенько вкусили його за палець. Тоді вкусили дужче й відпустили.

— Він ще живий, — повідомив товаришів.

— Скажи йому, що двоє побігли по інструменти.

Гребер знову доторкнувся до губів. Вони вже не ворушилися. Знайшов серед сміття руку і стиснув її. Але й рука більше не відповідала. Гребер її стискав і стискав — це було все, що він міг зробити. Отак він і сидів, чекаючи, доки закінчиться наліт.

Принесли інструменти й відкопали засипаного. Це був Ламмерс. Худорлявий чоловік в окулярах. Знайшлися й окуляри. Вони лежали за якийсь метр на підлозі і були цілі. А Ламмерс був мертвий.

Гребер із Шнайдером заступили в караул. Повітря було імлисте і пахло, як пахне завжди після бомбардування. Один бік церкви розбило. Хату командира роти також. Гребер запитав сам себе, чи не вбито Рае. Потім побачив його у напівтемряві, тонкого й довгого, за хатою; він спостерігав, як розбирають руїни коло церкви. Частину поранених засипало. Решта лежали надворі, просто неба, на ковдрах та плащ-наметах. Вони не стогнали. Їхні очі були звернені до неба. Ні, вони не чекали звідти допомоги. Вони боялися неба.

Гребер поминув свіжі воронки. Вони смерділи і на тлі снігу здавалися такими чорними, немов були бездонні. Туман уже клубочився над ними. Невелика воронка виднілася на схилі пагорбу, Де вони поховали забитих раніше.

— Он ту можна використати замість могили, — сказав Шнайдер. — Мертвих чимало.

Гребер похитав головою.

— А де ти візьмеш землю щоб їх загорнути?

— Можна накопати по краях.

— Це не поможе. Все одно залишиться яма. Краще викопати свіжі могили.

Шнайдер пошкріб свою руду бороду.

— А хіба на могилах обов’язково мають бути надгробки?

— Мабуть, що ні. Просто так уже ведеться.

Вони пішли далі. Гребер побачив, що хрест на могилі Райке зник. Очевидно, вибухом його відкинуло кудись убік.

Шнайдер зупинився й прислухався.

— Отак і проходить твоя відпустка, — сказав він.

Прислухались обоє. Фронт раптом ожив. Освітлювальні ракети повисли над горизонтом. Артилерійський вогонь став сильніший і розміреніший. Чути було, як рвуться міни.

— Ураганний вогонь, — сказав Шнайдер. — Це означає, що ми знову опинимося на передовій. Відпустці кінець!

— Так.

Вони слухали далі. Шнайдер мав рацію. Те, що вони чули, не скидалося на випадкову атаку. Це була важка артилерійська підготовка. Завтра вранці на цій неспокійній ділянці фронту, очевидно, слід чекати загального наступу. Погода через ніч зіпсувалася, й туман усе густішав. Росіяни наступатимуть під прикриттям туману, як це вже було два тижні тому, коли рота втратила сорок два чоловіка.

Відпустка пропала. Щоправда, Гребер не дуже в неї вірив. Навіть не написав про це батькам. Звідтоді, як його призвали, він їздив додому лише двічі, і це було так давно, що здавалося чимось невірогідним. Майже два роки тому. Чи двадцять років. Зрештою, це однаково. Він навіть не відчував розчарування. Лише порожнечу.

— Ти в який бік підеш? — спитав Шнайдер.

— А мені однаково. Праворуч?

— Гаразд. Тоді я піду ліворуч.

Туман густішав. Він був схожий на брудний молочний суп, через який доводилося брести. Він уже сягав їм по шиї, клубочився, обдавав холодом. Шнайдерова голова попливла по тому супові вбік. Гребер пішов ліворуч, далеко обминаючи село. Він то пірнав у туман, то знову виринав і бачив на гребенях молочних хвиль різнобарвні вогні фронту. Вогонь усе дужчав.

Гребер не пам’ятав, скільки вже пройшов, коли раптом почув кілька поодиноких пострілів. «Це Шнайдер, — подумав він. — Мабуть, для хоробрості». Потім знову пролунали постріли й на цей раз вигуки. Пригнувшись, він сховався в тумані і звів гвинтівку. Голоси наближалися. Хтось покликав його на ім’я. Він відповів.

— Ти де?

— Тут.

Гребер на мить виткнувся з туману і з обережності відскочив убік. Ніхто не стріляв. Він почув голоси тепер уже зовсім близько, але вночі та ще в тумані не міг прикинути відстань. Потім побачив Штайнбреннера.

— Свині! Вбили Шнайдера. Прямо в голову!

То були партизани. Вони підкралися в тумані. Руда Шнайдерова борода, певно, виявилася для них непоганою мішенню. Вони, видно, вважали, що рота спить; робота на руїнах стала їм на перешкоді, але Шнайдера вони все-таки підстерегли.

— Бандити! В цьому клятому супі ми не можемо їх переслідувати.

Обличчя Штайнбреннера було вологе від туману. Очі його блищали.

— Тепер патрулюватимемо по двоє,— сказав він. — Наказ Рае. І не заходьте далеко.

— Гаразд.

Вони трималися так близько, що бачили обличчя один одного. Пильно вдивляючись у туман, Штайнбреннер обережно пробирався вперед. Він був досвідчений солдат.