Новели - Гончар Олександр Терентійович. Страница 13

Був потім обід у кафе з саморобним пивом ячмінним; зачерпують цей екзотичний напій грубими дерев'яними корцями, треба неодмінно такими корцями, це давній рибальський звичай, що походить з середніх чи ще й давніших віків. Виступала тут же художня самодіяльність, пісень співали здебільшого жартівливих, що їх залишив своєму краєві поет. Мав він, виявляється, вдачу веселу, бешкетну. І як він багато встиг! І яким потрібним виявилось для людей оте його мовби й недоладне, мовби несерйозне життя!.. Щонайдивніше, Іван Оскарович помічав, що і його, як і тих дітлахів, особа поетова тут чимось приворожує, захопила й не випускає з свого силового поля. Внутрішній голос підказував: є тобі, чоловіче, за чим пошкодувати. Може, з рідкісним другом розминувся, з тим, чию втрату вже нічим не зможеш компенсувати.

Так, химерним він був, зовсім не пристосованим до того аж надто суворого життя. Одначе щось у ньому було й тоді, чимось привертав він до себе людей! Згадай, як твої ж товариші – полярники мовби й жартома, одначе з відтінком ніжності, називали його «людиною сніжної чистоти». Раніше про це не думалось, а зараз чув, як щемливо наростає почуття втрати і каятьби: пізній жаль, пізнє прозріння!

Навпроти Івана Оскаровича сидять три жінки в темному, стримані, неговіркі. Мовчазні піфії чиєїсь долі. А край столу серед місцевих уже бражничає на повну волю той рибалка – гігант з вогнистими бакенбардами: поминки так поминки! Один ківш спорожнив, другий бере, піна в ньому аж кипить... А рука! Оце Голіаф!.. Ось би такого в експедицію! В ролі Нептуна виступав би при переході |екватора«. І раз у раз поглядає в цей бік. Що він хоче сказати? Очі дрібненькі, але мають в собі силу: дивляться прямо, навіть уперто. І раптом Нептун голосно звертається через стіл до Івана Оскаровича:

– А ви з ним, як видно, льодах... Просто рекорди бездушності ставили! Іван Оскарович навіть зніяковів:

– Такий то материк. Там не до ніжностей...

– Це ясно. Несміливий, кажете, конфузливий? А я знав його по фронту, по нічному бою на островах. І нічого конфузливого ми за ним тоді не помітили...

Для Івана Оскаровича це була новина!

– Вперше чую, що він фронтовик.

– Отож – бо. А він і тоді дух наш підтримував. І вже тоді ми його любили. За вірність, за товариськість. Навіть за оту його шепелявість, що вам здавалась смішною.

– Попав під вогонь,— почервонів Іван Оскарович.— І заслужено. Крийте, крийте...

– Та ні, це вихопилось мимоволі,— усміхнувся гігант.— За ваше здоров'я!

Іван Оскарович після цього сидів понурений. Здається, розгадав нарешті причину своєї невдачі з виступом. Всі оті анекдотики. Хизування власною величчю. Біда в тому, що й до сьогодні ти ще вважав поета мовби своїм підлеглим, з котрим можна повестися абияк, виставити його у світлі смішному, невмілим, безпорадним... Ти й не помітив, як він із своєю «Полярною поемою» уже давно вийшов з – під твоєї підлеглості! Якщо він і підлягає нині якимось законам, то хіба що тим, іншим, вічним, тобою вже ніяк не контрольований... І для всіх людей, що зібралися тут, він — гордість, він чистий, він повік уже буде невіддільний від своєї прекрасної поеми! Та й ти хіба хотів зумисне принизити його образ?.. А що дехто у твоїх свідченнях вбачає бездушність... То вона ж таки була?

Кепсько почувався Іван Оскарович. Вибравши момент, коли можна було непоміченим встати з – за столу, він вийшов із кафе, спустився до моря й, дихнувши на повні груди, рушив узбережжям. Уже вечоріло. Вподовж берега всюди громадились валуни, більші й менші, найдивовижніших форм — рештки льодовикової епохи.

Затока, небо низьке, валуни. Це те, що було поетовим світом, те, що він оспівав. Біля багатотонного валуна, на якому перед цим студенти вирубували профіль поета, стоять вінки ялинові, решта все вже прибрано, нема й покривала, що його зняли при відкритті. Нікого поблизу. Лише осторонь маячать гуртиком у піднятих капюшонах дівчатка – школярки, здається, якраз ті, що вітали Івана Оскаровича вранці й для яких вiн був лише «прообраз»... Зараз дівчатка, ніби навіть не помітивши його, повернулись у бік моря й, притихлі, присуворілі, дивились на танучі в надвечір'ї острови. Маленькі осамотнілі музи...

Полярник вирішив ще раз уважно оглянути наскельний студентський витвір: чимось він таки приваблював. Профіль поета — на весь розмах валуна. І хоч образ ескізний, проте в ньому таки щось є, байдужим тебе не полишає: довгов'язий, чубатий поет, усміхаючись, спрямував погляд кудись мимо тебе, і нема зла на його обличчі, нема тої конфузливості та безпорадності, про які ти сьогодні так не до речі розбалакував... Навпаки, почувається певність у ньому та ще якась натхненна хлоп’яча веселість, якою він, здається, найбільше й приваблює: знаю, мовляв, що бував я смішним та незграбним, але що з того? Я ж бо душею з вами був! Жив для вас! З вами й залишаюсь!.. Мовби т таке щось хотів він сказати, задивившись у море, на свої ледь помітні під вечірнім обрієм «Командорські»...

Мокрий сніг пролітав, але Іван Оскарович цього навіть не помітив. Стояв перед брилою, невідривно вивчаючи накарбований на ній розгонистий профіль молодої людини, і тоскне почуття втрати не покидало його, і дедалі певніше здавалось, що саме таким, летючим, безстрашним, поривним, йому вже колись доводилось бачити поета в житті.

1974

У *.txt форматував Раковець Олександр.

Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua.

Олесь Гончар

За мить щастя

Новела

----------------

У тропічному місті Рангуні, де молоді смаглочолі солдати стоять з автоматами на постах у своїй джунгляній зеленавій одежі, в місті золотих пагод – храмів, що підносяться в небо стогами жовтогарячого жнив'яного блиску, в місті, де рано ніч настає і в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профілем камеї, а на сцені, відданій східним розкошам пластики, співають руки танцівниць, тчуть пісню кохання під звуки дивного інструмента (назва якого так і зосталась тобі невідома!), — в той жагучий, по – тропічному паркий рангунський вечір з фантастикою музики, краси і мрій піднебесних згадалася чомусь Ця давня історія, історія інших широт...

Літо було, перше повоєнне літо, виноградники зеленіли, і перші снопи виблискували в полях.

Сліпучий день, коли світяться стерні, а шляхом, що стелиться з нашого табору до найближчого містечка, артилерійські трудові наші коні тюпачать. Тільки не гармату тягнуть за собою, не в артилерію впряжені, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на ній в пілотці набакиреній, в медалях на всі груди сидить Діденко Сашко, артилерист. Про демобілізацію думає хлопець, не інакше. Бо всі ми в ці дні тільки тим і живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайське небо шовками – блаватами переливається, літо горить, пашіє, хмелить хлопця.

Яке роздолля навкруги! Під час війни, коли випадало опинитися в горах скелястих уночі, у хвищу, в завірюху, не раз кортіло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всіх Карпатах. Але тоді не можна було. Тоді люди жили нишком, потайки, покрадьки. Передній край галасу не любить. Зате зараз Діденко, виїхавши за межі табору, має волю гогокати на всю душу:

— Го – го – го – го – о – о!

— Співаєш? — сміючись питає зустрічний водовоз із сусіднього полку.

—А що — погано?

— Ні, не погано. Так і вовк у степу співає.

— Давай удвох!

— Давай!

І вже у дві горлянки:

— Го – го – го – го! Го – го – о – о!

Лунає, розкочується навкруги, аж поки вони й роз'їдуться, а найдальші женці, випроставшись, весело поглядають на шлях.

Ніхто не відгукується на Діденкове гогокання.