Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина. Страница 16

— Якась одна скомунізована дівка — то у вас уже цілий народ, пане меценасе? — спитав отець Ілакович, якому діяла на нерви вся ця балаканина. Крім того, дискусія асоціювалась у нього якимсь робом з невдалою розмовою з Петриком.

— Браво, Сидорку, браво! — заплескала в долоні тітка Клавда, насилу придержуючи порцеляновими зубами цигарку в роті. — Хлоп не хоче бути вже дурний, а наш пан меценас радий цьому. Для вас, пане меценасе, це нагорода, а для таких, як наш Сидорко, це катастрофа. От комедія! З дурним хлопом, паль го щесць [44], ми могли б ще якось ладити, але з розумним пропадемо, як миші у ріщі. Та я, тра-ля-ля, не журюся. Слава богу, з хлопами діла не маю, а в місті революція так скоро не настане. Поліція і гарнізон не допустять до цього… до — як його? — до револьти… Чекайте, мої дорогі, замість стільки галасу із-за паршивої газети, то чи не краще — ге, Фільку, що, Зоню? — закласти своє видавництво?

Отець Ілакович вдав ображеного:

— То кузина хотіла б мати Зоню у своїм видавництві? А чому не мого Славка?

— Твій Славко, не гнівайся, Сидорку, вміє витрачати гроші, а не їх робити.

— І то теж треба вміти, — відповів серйозно Ілакович.

— Я маю ідею, прошу панства, — зраділа тітка Клавда, — прошу панства, я маю ідею, — вона підняла руки

і крутила ними, начеб лялькою обертала, — хай дідька шляк трафить, я маю ідею! Видавнича спілка «Клавда Річинська ет компані».

— Держись, Зоню! Хто знає — може, ще на заступника директора вискочиш.

— Тіточко, а хто буде купувати книжки? То класики лежать припалі порохом. Не треба, тіточко. Що-небудь інше, тільки не книги. — Неля так переконливо вмовляла Клавду, наче справді залежало їй на тому, щоб тітка не пальнула дурниці і не заснувала ще одного видавництва у Нашому.

— Га, класики! А кому вони тепер цікаві? Я сама їх не купую… Терпіти не можу скучний, розлізлий стиль ваших класиків. Такий стиль при теперішніх темпах життя? Слухай, срайдо, перепрошую тебе, Сидорку, я знаю, що у вашому домі навіть виходок називається кло, чи ти маєш мене за гіршого тумана, ніж Міська Ковалишина? Якщо Місько Ковалишин може видавати і редагувати, розумієш, редагувати книжки, то може це з поводженням [45] робити й панна Річинська.

— Клавдусю, а ти добре зробила б, коли б видала свої спогади… — не знав, як заткнути рота старій діві, Ілакович. Мав добрий намір поговорити з нею про гешефти, а стару сьогодні начеб гедзь укусив.

— Які спогади? — зразу не могла зрозуміти тітка Клавда, а усвідомивши, в чому справа, розсміялася, безшабашно поплескуючи себе по коліні. — Маєш рацію, Сидорцю, читали б… ой, бігме, читали б. І тоді ви дізналися б, що ваша тітка не була ані така грішна, ані така свята, як багатьом здається…

— Но, щодо святості, Клавдуню, то ми умірковані у своїх домислах.

Сидір Ілакович й досі внутрішньо не міг визнати за стару Клавдію Річинську. Почуття великої, аж нереальної галантності по відношенню саме до цієї жінки веліло йому недобачу вати її спотвореного, покритого бородавками з поодинокими волосками обличчя, покручених ревматизмом рук і взагалі… здеформованої фігури.

Пам'яталося йому й досі, незалежно від цієї старої жінки, перше враження від зустрічі з молодою Клавдою.

Одного разу Сидір був запрошений на родинний обід до батьків своєї нареченої, аби ще до шлюбу познайомитися з ближчими членами родини.

Сиділи вже за столом, коли увійшла запізнена Клавда Річинська, яку досі знав тільки з оповідань.

Невисока у порівнянні з Наталею, досить повненька, в чорному блискучому оксамиті, вона вразила його не так вродою, як красою зрілості жіночої вроди, пишнотою дозрілого плоду природи.

Справді, наче осліпила його собою. Проте не залишилося йому в пам'яті її обличчя, а лише білина круглих плечей, облямованих чорним оксамитом, і руки. Витончені, досконалої форми, білого мармуру пальчики.

Вона була свідома враження, яке справила на нареченого кузини. Подала голову назад, струснула легко нею і, мовби нехотя пригладжуючи стегно, буцім поправляла сукню, спитала низьким (неможливо було спокійно його слухати!) голосом:

— Тепер ми з вами будемо… близькі… родичі?

Наречений Наталі заледве наприкінці обіду оговтався, чи, вірніше, спам'ятала його наречена, яка майже силоміць заставила його вийти з нею у садок.

Хвилина гострого, просто фізично відчутного захоплення повинна б так нагло відійти, як і прийшла. Тим паче, що Клавда не робила найменшого зусилля в тому напрямі, щоб її продовжити чи поновити. Навпаки. Вона, як навмисне, дозволяла собі у присутності нареченого Наталі, а потім уже чоловіка кузини вульгарність, від якої не раз займалась багрецем тонка шкіра Ілаковича.

Проте перше враження від Клавди ще інколи в дуже абстрактній формі навідувало Ілаковича і зникало, як видіння, не залишаючи по собі жодного враження, крім чисто оптичного неясного спогаду.

— А Суліман, — звернувся Сидір спеціально до Олени, — заходить до вас?

Намагався надати своєму голосові якомога байдужий тон, аби ніхто нічого не здогадався.

— То добрий чоловік, — не зразу відповіла Олена, зваживши слово, — і хто б то сказав, що серед ізраїлітів (слово «єврей» уважала образливим для того народу) можуть бути люди з таким добрим серцем до нас, християн. Кажуть, ніби їхня релігія наказує обманювати, але коли ідеться про Сулімана, то він хіба не слухає талмуда, доправди. Золоте серце в нього. Оце все, що я можу сказати про нього. Ти питав, чи заходить до нас? Ага, часом заходить, так.

Ця неділова характеристика маклера не могла задовольнити отця Ілаковича.

— А в інтересах, — стишив голос, аби не чув його Безбородько, який пересів до дівчат і весь був поглинутий розмовою з Нелею, — не говорив тобі про це ніколи покійний Аркадій, він чесний… той Суліман?

Олена видивилася на кузена, начеб той звернувся до неї незрозумілою для неї мовою. Як можна взагалі такі речі ставити під сумнів? Хіба Аркадій вів би стільки років всякі гешефти з Рафаїлом, якби той хоч одробинку [46] виявився нечесним?

Отець Сидір був задоволений здивуванням Олени. Дуже задоволений. Оце саме й треба було йому знати.

— Я це спитав, ти не думай, що з якимсь наміром… Я так, між іншим… я оце щойно з ним бачився і повинний тобі сказати, що він справив на мене якесь дивне враження.

— Може бути, — не стала заперечувати Олена, — це може бути. Суліман має свої дивацтва. Мені якось говорила Мариня, що він ішов вулицею, і сам до себе посміхався, і бурмотів щось під носом… То його дід чи прадід, — не держить мені пам'ять… Аркадій колись розповідав… — був трішки то… щось там його звинувачували несправедливо в якомусь ритуальному морці [47] чи що… Можливо, що Суліман одідичив [48] дещо… Я теж, — стала собі пригадувати, — замітила, що він іноді говорить зі мною, а посміхається ніби комусь за моїми плечима, начеб роздвоєння душі в нього, чи як?

Ілакович прислухався цій розмові з великою увагою. Інформації, від кого б вони не походили, мали для нього першорядне значення. Ладен був цю випадкову розмову сприйняти як попередження вищої сили.

— Делікатно кажучи — вар'ятунцьо? Чи як там по-їхньому — мішігіне? Дійсно, з таким краще не заходити в жодні гешефти, — цю останню думку висловив на свою адресу.

— А чому вуйко так думає? — несподівано для всіх обстала Зоня за Суліманом. — Мені здається, що це сором… Але можемо собі в родинному колі сказати, що для татка він був не тільки маклером… не тільки… «Мариня сказала»! Теж мені авторитет! А чого це мама повторює такі дурниці? Суліман зовсім не вар'ят… то міцна голова… го-го… Він лише завжди зайнятий… ніколи не має часу, хоч я ще не бачила, щоб він спішився… Напевно, ішов і молився по дорозі, а Мариня видумала таке — «сам до себе говорить»! Мариня наша така: що не дочує, то видумає… Мамця теж змалювала перед стрийком Сулімана як напіввар'ята. Ого, прошу вуйця! В нього така голова, що дай боже мені половину такої!