Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина. Страница 2

Для полагодження службових справ мав отець Сидір офіційне місце, так звану канцелярію, манюсінький покійчик, де містилися метрикальні книги і вільний столик для треб.

Старався, по змозі, не встрявати у їхні міжусобиці. По якій стороні не станув би, то завжди противна буде мати до нього уразу.

Коли у зв'язку з революцією в Росії, а головне — з походом Будьонного на Галичину, почалися заворушення по селах, то отець Сидір Ілакович один з перших додумався примінити до політики фізичне правило: кожній дії відповідає протидія.

У відповідь на діяльність большевицьких агентів отець Ілакович став ревним пропагатором католицьких видань. Перебіг дорогу, як любив чванитися, на півхвилини раніше всяким лівим видавництвам. Защепив своїх парафіян антибольшевицькою вакциною і — мав у селі спокій.

Але спокій матимеш тільки тоді, як уміло його підтримуватимеш. Отець Ілакович не шкодував для цього ні зусиль, ні вміння.

Вважав нижче своєї гідності заходити в дискусії з усякими комунізуючими. Всі їхні аргументи відкидав апріорі одним залізним контраргументом: католицька церква, незважаючи на жорстокі переслідування, протривала віки, а всі оті новітні гасла народжуються, спалахують і гинуть, наче бенгальські вогні.

Безперечно, в його добрих взаємовідносинах з селом важив і той фактор, що отець Ілакович був поміркований у потребах. Фінансові питання з парафіянами вирішував сам безпосередньо, не втягуючи в них дружини, як дехто з його сусідів, і — головне — по-джентльменськи.

Не скиглив перед мужиком, як, наприклад, кузен Михайло: «Що твоя ласка, братчику», — але й не визначував тарифи, як отець Свійко. Прагнув перш за все промовити хлопові до амбіції: «Дай за похорон стільки, скільки варта твоя покійна мама (чи тато)», — а молодому при протоколі казав: «За шлюб даси стільки, на скільки ти оцінюєш свою наречену».

Роками маневрував отак, і було все гаразд. Так, мав спокій до вчорашнього дня.

Вчора — нерадо, але немає іншого виходу, повертається думками до вчорашньої прикрої пригоди — покликав до себе старшого брата і свого поплічника Петрика, щоб довести до його відома, що після жнив треба переставити пекарську піч, а заодно і відремонтувати спіжарню [1]. Пекарська піч не така ще стара, але клали її якимсь новітнім способом — плитки каміння всуміш з цеглою, — і вона нагло розсипалася, мов піскова гора.

Петрик (не міг його отець Ілакович намовити, аби обтинав коротко волосся) вислухав претензії свого пароха, подумав, пригладив і без того липке, довге, по плечі, волосся, обтер сухі губи і, нарешті, сказав:

— Воно-то треба… лише я на те щось дуже сумний, прошу отця.

Ілакович подумав, що він має на думці розгардіяш, який унесе з собою задуманий ремонт, знаючи, як їмосць перестерігають порядків.

— Я попрошу їмосць, щоб на той час виїхали трохи до Нашого до родини.

— Та то може бути. Треба часом і родину провідати, ая. Але я не до цього.

— А до чого, Петрику?

— Та-бо, прошу отця, не знаю, як сказати.

Ілакович зацікавився базіканням поплічника, якому дотепер не придавав жодного значення:

— Ви знаєте щось, чого не знаєте, як мені сказати? Це мене глибоко засмучує, Петрику.

Слова докору подіяли. Темна краска на поморщенім лиці Петрика розлилася аж поза вуха.

— Тяжко мені говорити це єгомосцеві, — нагнувся, щоб поцілувати руку парохові, але отець Ілакович сховав її в кишеню реверенди.

— Не треба. Слухаю вас, Петрику. Цікавий я знати, що ви маєте своєму душпастиреві таке сказати, що не може вам крізь горло пролізти.

— Ой не може, прошу єгомосця…

— Але-бо й я, — знетерпеливився отець Сидір, — теж не можу того силою вам з горла виривати. Не можете, то не говоріть. Ми з вами не на суді.

Рішучий тон зробив своє.

Петрик зігнувся, заглянув по-собачому в обличчя своєму парохові і простогнав:

— Не гнівайтеся на мене, єгомосценьку, і людям не майте за зле, але громада не береться ремонтувати резиденції.

— Цікаво, — отець Ілакович подумав, що в гру входить якийсь забобон, — що там знову нового?

— Вони кажуть, — я переказую те, що вони кажуть, — що то ніби гріхом лляти воду у криницю.

— Хто це вони, Петрику? — спитав, не зовсім розуміючи, про що йдеться їм.

— Громада, прошу єгомосця.

— Як то розуміти? Ми з вами теж громада, але ж ми з вами так не думаємо.

— Всі так кажуть.

— Всі зразу… цілим селом? Ей, Петрику, щось воно не так. Якби так уся громада зразу заговорила в один голос то знявся б такий рейвах, що аж на резиденцію було чути, а я це чую вперше від вас. Я вас щось не зрозумів… Виходить, що громада не хоче ремонтувати парафіяльні будинки, так?

— Та ніби так.

— Добре, а тепер скажіть мені, Петрику, але по щирості, без крутійства, хто… хто такий мудрий, що виступив проти прадідівських звичаїв?

Петрик знову погладив свої косми.

— Не можу акурат сказати, прошу єгомосця, бо говорили всі… Присяй-бо. Гегекали, як гуси. Казали: «І так податки давлять, то вже несила», — так казали. Я ж єгомосцеві неправди не говорив би: не можна ще й такого тягаря брати на свої плечі.

— Можете йти собі, Петрику.

Не міг довше переносити біля себе невірного поплічника. Воістину мав би більше поваги до цього холуя, коли б відкрито заявив, що і він, довірений, зрадив свого душпастиря і перейшов у табір безбожників.

Ілакович мав на кінчику язика слова святого Луки: «Не можете служити богові й мамоні», — але не висказав їх, згадавши іншу цитату святого письма: «Не кидайте перли поміж свиней».

Двадцять років виховував своє стадо, а виховання, як виявилося, не встояло перед натурою, яку успадкували мужики від своїх підлих предків.

Не раз у дискусії з сином, який захлинався від захоплення всім новим, що творилося в Німеччині та Італії, зокрема всім, що стосувалося виховання фашистської молоді, виступав проти расистських концепцій штучного створення надлюдини, але після сьогоднішнього інциденту з Петриком Ілакович готов був погодитися з Славком, що піднести морально і фізично народ можна тільки численністю дітей, спадково найкращих, та малодітністю чи бездітністю спадково менше вартних.

— Єресь, — промовив уголос, злякавшись власних думок. — Зачекайте, Петрику, — відкликав старшого брата з-під хвіртки, — передайте тій громаді, що резиденція, господарські будинки, оцей сад, що бачите, належить не мені, а громаді, хоч сад, як пам'ятаєте, я сам садив. Це не моя власність. Завтра я помру, то їмосць не зможуть цього будинку ні винаймити, ні продати. Це саме можна сказати про сад і поле. Все це — громадське і церковне. Я тут тимчасовий квартирант. То з якої рації я маю ремонтувати чужий будинок? Буде з мене того, що на не своєму грунті розвів ось який сад…

— Та чи я їм таке не говорив, прошу єгомосця? Отими самими словами. Як би мені єгомосць їх з губи виймили, — але, зміркувавши, що воно, можливо, нечемно виглядало б, щоб отець парох виймали слова з його мужицького рота, злагіднив картину, — от як би отець у мене позичили…

— А що вони на те?

— Вони сказали… Я знаю, що воно не так, але я передаю їхні слова… вони сказали, що отець і так комірне не платять, а печі потріскалися не самі від себе, а від того, що в них занадто гайцувалося.

— Не плачу комірне, кажете?

— Ще казали, прошу єгомосця, що навіть у святім письмі стоїть, щоб не відбирати хліба у дітей і не кидати…

— Досить, Петрику. Ідіть з богом.

Пустившись кілька кроків вниз по доріжці, отець Сидір знову зупинився. Мав перед очима далеку перспективу карпатських верхів, що своїми білими шапками зливалися з небом, кручену блакитну стрічку ріки внизу, панораму з птичого льоту половини села з солом'яними всуміш з бляшаними блискучими покрівлями, симетричний зелений прямокутник цвинтаря, білий від сонця гостинець, і не містилося йому в голові, як могли так змінитися світосприймання його парафіян, коли у природі така статичність (хоч і відразу признав це слівце неправильним якраз по відношенню до природи). Но, скажемо для більшої ясності, такий статус кво.