Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 147

— Про що ви так думаєте, панно Олю?

— Не можу вам сказати, бо ви були б ще більш поганої думки про мене…

— А я про вас не думаю погано. Я думаю, навпаки, що гарна рибка, та в поганий ставок попала.

— Господи, куди ми зайшли! І що я скажу дома, коли мене спитають, де я була?

— Тоді вже, як вам це не прикро, мусите збрехати! — потер від задоволення руки Завадка. — Так, панно Олю, бо чей же не скажете своїм: причепився до мене той, з друкарні Філіпчука, умовив мене, і я пішла з ним за місто на шпацер? Знаєте, що я вам пораджу? Давайте для всякого випадку придумайте собі серію брехеньок, — ви чуєте, я не кажу «брехонь», а «брехеньок», — і користуйтесь ними в міру потреби. Бо я не можу присягати вам тут, що я не приступлю до вас…

— Пробачте, але мене не вчили брехати, — сухо промовила Ольга. Вона не знала, як дати йому зрозуміти, що в їх домі навіть саме звучання слова «брехня» вважалося непристойним.

— Я вам вірю, — весело засміявся Завадка, — вас не вчили брехати. Ви маєте рацію. Вам тільки ніколи правди не говорили.

— Які ви маєте підстави так думати?

— Хо-хо, я знаю, що воно так. З книжок знаю, — додав з іронією. — Бігме, читав не раз про це в книжках, — чи ви, може, не припускаєте, що я читаю? — що у вас ніколи не подають на стіл голої правди, а завжди з підливою якоїсь фальші…

«Коли йдеться про Безбородька, то він правий. І це страшне, що такий «тип» має рацію».

— Не дивіться на мене таким злим оком, бо це вам нітрохи не пасує. Ось я чув, що ваша найстарша сестра забирає вас усіх до себе. Ви думаєте, що це з великих родинних почуттів?

— Я вас не розумію. Ми говоримо на різних мовах…

— А я хіба не говорю, що вам не можна подавати правди без підливи? І чого ви так лякаєтесь називати речі своїми іменами? Слухайте, ви направду не розумієте, що сестра ваша забирає вас усіх тільки тому, щоб разом з вами забрати все, що є в хаті? А по-друге, вона не хоче псувати собі репутацію! Вона щойно входить у світ як пані докторова, і добра репутація потрібна їй, як шевцеві дратва…

Ольга скривилася. Порівняння з дратвою вийшло грубе, через те й несмачне.

Завадка помітив, що Ользі не сподобався його вислів.

— Я перепрошую… за ту дратву. Коли ми будемо частіше зустрічатись, то я постараюсь навчитись висловлюватись при вас так, щоб ви ковтали й перетравлювали кожне моє слово. Ну, от ваша сестра забере і вас до себе. Навіщо ви їй? Не знаю, як для вас, а для мене ясно, що вона буде зацікавлена в тому, щоб чимскоріш позбутись вас з хати, і, очевидно, без тієї часточки, що припадає вам у спадок. Вона не зможе довго тримати вас у себе, бо, по-перше, це коштуватиме їй, по-друге, вона боятиметься, що ви постарієте і їй буде важче випхнути вас заміж, а по-третє, вона зможе вас приревнувати до свого чоловіка… А потім — ви мусите здати собі справу з того, що по смерті вашого батька ваші акції полетіли вниз. За вами вже не стоїть його авторитет. Там порожнє місце. Ви стоїте сама така, яка ви є. На вас деякі ваші знайомі, особливо ті, що могли бути вашими женихами, — чого ви знову так подивились на мене? Чи вважаєте, що слово «жених» непристойне? — от я вам скажу, що частина ваших кавалерів тепер буде дивитись на вас, як на таку собі картину, з якої зняли дорогі позолочені рами…

«А все ж таки він дуже неотесаний. Що це за манера порівнювати панну до такої собі картини?»

— Я вам скажу — чому. Більшість ваших кавалерів гониться за грішми. І я їм не дивуюся. Тепер, самі знаєте, диплом ще не посада, а жити й їсти треба, і тому й ведуться такі шалені лови за жінкою з посагом. Якщо не вдасться йому знайти роботи, то він за жінчині гроші зможе стати пайщиком в якому-небудь рентабельному підприємстві. І тому кожний з ваших кавалерів дивиться тепер на жінку як на надійне джерело утримання. А ви, на жаль, перестали для них бути тим джерелом.

— А кохання? — вирвалося в Ольги, як голос розпуки. — Ви зовсім відкидаєте цей фактор, — але, побоявшись, що він зможе не зрозуміти це чуже слово, додала: — Кохання — це найперша умова взаємовідносин між двома людьми. Як ви можете це не признавати! Чи, може, ваші, — з притиском підкреслила, — не визнають кохання?

— Визнають, панно Річинська, і ще як визнають! В даному випадку ми говоримо не про нас, а про вас. Кохання, панно Олю, добра річ, але у вас навіть воно перетворилося на торгівлю, яка тільки те й робить, що обчислює всі «за» і «проти»… От ви, молода, здорова, гарна, — я вважаю, що дуже гарна, дуже жіночна, — хіба вас не можна любити? Та задля вас можна голову стратити, а не то просто любити! Я не повинен висловлювати свої думки так відверто? Це вас так збентежило? Так збентежило?

Рум'янець обпік Олі шию, розлився, по трикутнику декольте й обличчі негарними лапчастими плямами.

— Але що з того? Той, що вас полюбить, буде так само у безвихідному матеріальному становищі, як ви самі, або… — він замовк, а коли вона, здивована, спитала його очима, що це має означати, додав: — Або з інших причин, скажім, не відповідатиме вам своїм становищем чи походженням, з причин соціального характеру не матиме доступу до вас. А заміж ви повинні вийти, бо треба якось жити. І от ваша сестра почне вас сватати. За кого зможе вона в наш час висватати дівчину з освітою, але без грошей? Хіба що за вдівця з купою дітей… І тут почнеться трагічне непорозуміння. Ви зауважуєте, панно Олю, як я по-інтелігентному коректно висловлююсь? Одна приємність вести розмову з таким співбесідником… Ну, я вже не буду!.. Я сказав, почнеться трагічне непорозуміння. Ви вважатимете, що зробила з себе жертву, коли молода, вродлива вийшла заміж за старого хріна. А він, з свого боку, вважатиме, що зробив вам ласку, одружившись з вами, з дівчиною без приданого. Він вимагатиме від вас доказів вдячності, а ви цього самого чекатимете від нього…

Ольга тихенько засміялась, кокетливо затиснувши долонями вуха.

— Досить, пане Завадка, досить! А то коли повірити вам, то мені не залишиться нічого іншого, як скочити з моста у воду.

— Чому ви так? Ви ж можете ще й працювати. Розумієте мене? Сама заробляти на себе. Вас не вчили, що жінка може й працею пробиватись крізь життя?

Завадка сам не знав, як влучно він націлив. У великій родині Річинських жінки всіх поколінь жили виключно за спинами своїх чоловіків. Дівчина росла, вчилася, наскільки цього було потрібно, щоб пристойно вийти заміж, доходила до своїх літ, їй знаходили відповідну партію, і на цьому кінчалась її життєва доріжка. Як довго жив чоловік, вона була на його утриманні, а по смерті жила або з капіталику свого приданого, або з пенсії чоловіка, у крайньому випадку — з ласки зятя чи сина. Навіть бойова тітка Клавда, хоч і незаміжня, не працювала так, як думає Завадка, тобто ніде не служила.

«Чому вона, Оля, мала б бути винятком?» — так думала колись і сама Ольга. Проте відкрито признатися в цьому Завадці вона не хотіла. Тим більше, що думка влаштувати якось своє життя поза Безбородьком і Катериною від якогось часу досить дошкуляла Олі.

Їй закортіло тепер знати, як він дивиться на ці справи, і вона пішла на маленьку провокацію:

— Як же я можу думати про яку-небудь працю, якщо люди з дипломами, спеціалісти сидять без роботи? Ви ж самі це прекрасно знаєте.

— А проте ви все ж таки повинні працювати. Який у вас диплом чи взагалі документи про освіту?

— Я закінчила гімназію, а гімназія, як вам, напевно, відомо, не дає жодної спеціальної освіти.

— Бачите, — на льоту, ніби м'яч, підхопив Завадка, — ваш батько відразу готовив вас на посаду дружини.

— Ви помиляєтесь!

— Чому?

— Тому, що коли б мій покійний батько готовив мене, як ви кажете, на посаду дружини, то я була б уже замужем.

Вона сказала це й почервоніла. Бронко цим разом делікатно не зауважив її зніяковіння.

— Ні, панно Річинська, ви помиляєтесь. Ваш батько, власне, готовив вас на посаду, бо тоді чому він не дав вам якої-небудь спеціальної освіти? Він просто тимчасово жалів вас, бо знав, що вас жде життя за нелюбом.