Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 58

Суліман не переставав усміхатись.

— Якщо й пожалкує хтось з нас, то… то тим буду не я. Пан доктор на мене ображені, що я ще сьогодні не можу сказати правду? Ну що ж, в кожного свої розрахунки, пане докторе, але щоб так зовсім не бути у боргу перед паном доктором, то одну правду я можу сказати… гроші, якщо вони є, вже забрала й сховала в надійне місце панна Катерина… І тільки панна Катруся дістане їх…

Безбородька вразило, як той маклер читав його думки.

— Суліман, ви чорт! — сказав з признанням.

— Ох, пане докторе, як я хотів би ним бути! Ой, як хотів би…

Безбородькові видалося, що на очах Сулімана блиснули сльози. Ні, не може цього бути. Напевно, йому так видалося. До біса! Не раз випивав більше, але ще ніколи не валило його так з ніг, як сьогодні. Правда, ніколи не мішав так багато різних напоїв!

Перше свідоме враження, що його мала Катерина Річинська, прокинувшись уранці по заручинах, було почуття несмаку.

Від природи позбавлена будь-яких романтичних нахилів і з природженим практичним ставленням до життя, Катерина ніколи не мріяла про нареченого, закоханого до нестями.

Мала ясний, Аркадіїв, розум і проникливі очі, якими бачила не тільки інших, але й себе. Та одного бажала всіма добрими і злими силами своєї душі: бажала, аби з тієї хвилини, коли Теофіл Безбородько попросить її руки, він належав уже їй. Мала то бути хвилина тріумфу й перемоги в її житті, а вийшла опереткова сцена з п'яним нареченим.

Її наречений не належав їй.

Правда, в очах світу досягла свого. Некрасива, а в порівнянні з своїми сестрами то навіть погана, не юна вже, хоч і не перезріла, з посагом, щодо якого прилюдна опінія не була певна, чи та сума доларів, яку зв'язують з прізвищем «Річинські», означає капітал чи борги, сирота, пересічна дівчина, вона добилась того, що мала зробити найкращу в містечку й околиці подружню партію.

Та цей формальний успіх далеко не задовольняв Катерину.

Хоч не знала докладно, але мала темні, болючі передчуття, чому Безбородько ожениться з нею і чому не оженився б, якби міг цього уникнути.

Була певна, що він не відмовиться від того, що вчора скоїлося, хоч, напевне, не дуже багато пам'ятає з усього, що з ним творилось сночі.

Ні, Теофіл надто тонкий дипломат, щоб іти прямими шляхами. Проте це не означає, що він не знайде іншого, саме дипломатичного способу, щоб з честю розв'язатися з панною, якщо тільки переконається, що його розрахунки на посаг панни були безпідставними. Може, наприклад, зробити, як колишній наречений кузинки Аврельці, який безнадійним зволіканням шлюбу призвів до того, що кузина перша порвала з ним.

«Якось-то буде», — підбадьорює себе Катерина і, одразу протверезівши, діловито вискакує з ліжка, накидає на тепле тіло халат і чимчикує до кухні, щоб наказати Марині, що робити сьогодні.

Мариня стояла навколішках, з ліктями на ліжку, і молилась.

— По великій милостині твоїй… замикайте двері, паннунцю, бо протяг тягне…

В кухні віддавало махоркою по вчорашній гостині фірманів. Через відчинене вікно напливав з городів росистий холодок. На драбину біля винограду вискочив сусідський жовтогарячий півень, залопотів крилами і бадьоро прокукурікав.

Починався день праці.

Мариня скінчила молитву. Здмухнула порох з долівки, статечно підсмикнула спідницю на колінах і збиралася бити поклони.

Катерина глянула на жовті, забруднені п'яти і відчула нехіть до пристаркуватої дівки.

«От клопіт, — беззлобно подумала Катерина, — важко з Маринею, а ще було б важче без неї».

Химерна, як березневе повітря, то готова до самопожертви, то злослива, як горбань, працьовита, то знову, під впливом якоїсь хандри, сварлива й лінива, всезнайка, зі всіма безпардонно запанібрата, то знову сповнена удаваної покори вірної слуги, Мариня була трудною у співжитті.

Багато років тому увійшла в дім Річинських з Нелею на руках, яку піймала, здибавши на вулиці, і залишилась уже в ньому.

В хустині кукурудзяного кольору, в червоних відблисках сонячного проміння, що саме залляло веранду, з примруженими кучерявими віями, зарум'янена, з гарненькою дитиною на руках, Мариня справді виглядала надзвичайно.

— Зі шаут ві айне мадонне аус [87]— сказав Аркадій до Олени і не міг досить намилуватися незнайомою дівчиною, хоч, правду сказати, гарною Мариня не була ніколи. Мала добру постать і туге тіло, але широко розставлені вилиці і плескатий ніс хіба що трохи псували вигляд.

Захоплений появою української мадонни з дитиною, отець Аркадій під впливом першого враження, як то в нього часто бувало, запропонував дівчині лишитися за няню. Якось не здивувало нікого, що дівчина з місця погодилася на цю пропозицію і відразу мала стільки відомостей про їх родину. Знала не лише імена всіх дітей, але й примхи кожного з них, ба навіть деякі зовсім дрібні звички дому, як, наприклад, те, що отець Аркадій ніколи не пив на ніч чорної кави.

Загадка, якою, до речі, ніхто серйозно не цікавився, згодом сама по собі розв'язалась.

Мариня, тоді ще Марина, припленталась до міста аж під дім Річинських за слугою Річинських Василюшкою.

Саме з тих часів стрийко Нестор, який дванадцять років тому розпрощався з військовою службою, вступив на теологію і, щоб не ятрити серця неповторними спогадами, подарував свій мундир гусарина Василюшці.

Стрункий, пружний у ході, мов хорт, синьоокий, з чорним чубом, в сіро-блакитному однострої, Василюшка виглядав, наче красень з колоди карт.

Та факт, що Мариня закохалась у Василюшку, ще не означав, що Василюшка покохав Мариню. Навпаки, всі докази кохання і прив'язаності з її боку Василюшка сприймав з байдужим парубоцьким засоромленням й очевидною неохотою.

Чи кохав іншу, чи ще не дозрів до справжнього кохання — хто міг знати? Василюшка не любив говорити про ці справи.

Після трьох років праці в Річинських одержала Мариня невеличку спадщину по матері.

— Тепер Василюшка повинен оженитись на Марині, — сказала Олена, хоч у душі не вірила в таку можливість. Олена була переконана, що це тільки вона одна на світі спромоглась на геройство зв'язатися з чоловіком, якого не кохала.

Мариня густо почервоніла, а зненависть, що відбилась на її обличчі, настрашила Олену.

— Він не ожениться — ні зі мною, ні з іншою дівчиною, бо він до їмосці палиться…

— Що Мариня говорить? До кого він?.. — не наважилась Олена повторити сказане Маринею.

— До вас! — вигукнула вже просто Мариня, й Олена побачила, як у дівчини затремтіло підборіддя.

— Мариня п'яна, — проказала, стримуючись, Олена. — Мариня сама не знає, що говорить, — повторила ще раз ту саму думку і простягла руку, начеб хотіла долонею погладити дівчину по голові.

Мариня з дикою люттю відсахнулася.

— Хай їмосць не робляться приємні, — просичала низько й брутально.

— Ти припускаєш? — запитала Олена, задихаючись, і зблідла так, наче мала за хвилину впасти непритомна. Вся кров з голови збігла їй у ноги. Ноги затремтіли. Олена чула, як втрачає рівновагу.

Мариня глянула на Олену новим, сповненим радості поглядом і, схиливши голову, мов розкаяна грішниця, вийшла з кімнати.

Олена лягла на диван і, міцно затиснувши повіки, намагалася забутись.

Поволі з великого хаосу почали виникати логічні думки. Перша з них була — побігти до Аркадія і признатися йому, якої смертельної образи зазнала від дівки. Зажадати, щоб побив ту ледащицю і прогнав на сто вітрів з їх дому. Хай разом з нею прожене і Василюшку.

«Хоч за віщо Василюшку?»

Олена гарячково ловила, зв'язувала в один ланцюг поодинокі слова, інтонації голосу, вирази поглядів Василюшки, щоб сплести хоч би якусь підставу для Марининої підозри, але марно, не могла нічого знайти. Василюшка був завжди з нею бездоганно коректний.

Один тільки момент викликав сумнів. Сталося це в самому початку її життя з Аркадієм. Одного разу зіпсувався замок у буфеті в їдальні, і ніяк не можна було його відімкнути. Олена була тоді вагітна Катериною, сама не відаючи про це, а тому надмірно дражлива. Шарпнула ключем раз, другий, третій…