Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 79

— Бо я припускала, що ви вже маєте когось.

Цей вислів здається мені незвичайно грубим.

— Ви добре припускали, але все одно опишіть мені дівчину, яка зацікавилась мною.

— Ох, це так тяжко, пане докторе! Я краще вас познайомлю з нею!

Бере мене за руку і стримує, ніби я вже хочу виконати свою погрозу.

— Ні, дайте спокій, Славо, це зовсім недоцільно! Я вас прошу змалювати її мені. Хіба в школі не доводилось вам на основі якоїсь лектури розповідати про героя роману?

— Так, але то було на основі літератури.

— Ви ж сказали, що життя цікавіше від літератури.

Побита таким аргументом, малюю йому Оксану, як умію, і щойно тепер переконуюся, що в школі нас не навчили висловлювати свої думки, бо коли б мої слова записав стенограф, то своїм стилем вони нагадували б вправу дівчини з четвертого класу початкової школи.

— Моя приятелька має вісімнадцять років і є елегантна…

— Го-го-го… — сміється він. — Вісімнадцять років і елегантна? Дівчата, звичайно, у такому віці не багато звертають уваги на свою зовнішність. І слушно. Що ж далі?

— Середнього росту і майже струнка.

Скривився.

— Має чудове каштанове волосся…

— І не кажіть. Коли ми не можемо визначити — чорне волосся чи ясне, тоді вигадуємо для нього назву «каштанове». Та в дійсності каштанок між жінками небагато. Але я хотів би щось знати про її характер.

— Вона весела, не любить, щоб їй перечили. І любить, щоб про неї добре думали люди.

— І ще що?

— Вона має сині очі і…

Мажарин посміхається поблажливо:

— Досить, панно Славо. Вже бачу, що вона не може мені подобатись. Тепер послухайте про мою дівчину, яку я сам собі знайшов. Насамперед мушу розповісти вам, за яких обставин я пізнав її. Уявіть собі, приїжджаю до чужого міста, де не маю знайомих, крім одного товариша по університету, з яким я ніколи не дружив. До цього ж признаюсь вам, що в житті я трохи безпорадний. Спочатку я примістився в шпиталі, але мені скоро дали відчути, що мусив би підшукати собі мешкання у місті. Згадавши студентські роки, я просто здригнувся від думки, що доведеться звертатися до посередників, оглядати чужі, часто огидні приміщення, боротися за теплу воду, за доступ до кухні та ванни, за суботні порядки тощо… але допоміг мені випадок. Товариш, про якого я згадував, рекомендував мені кімнату при одній родині, де недавно відійшов батько (назавжди буду вдячною докторові Мажаринові за те гарне, делікатне слово «відійшов», замість «помер»), і шістьом жінкам у тому домі без чоловіка було якось ніяково.

І знову починає розповідати про Нелю. Власне, трохи соромно за нього: невже він не помічає, що моя сестра навіть у той бік не дивиться, де він ходить?

Запитую сама себе: чи я могла б кохати когось так, без жодної надії на взаємність? Може, так, а може, ні.

— Про що ви задумались, Славо? Боюсь, що не дослухаєте уважно оповідання про мою дівчину.

Усміхаюсь чемно:

— Можливо, що воно буде для мене не нове…

— Все одно ви послухайте. Я не говоритиму про її зовнішність, бо, по-перше, мені здається, що ви її трохи знаєте, а по-друге, як закоханий, я повинен змалювати її в таких барвах, що викличу у вас сумнів, чи існують взагалі такі істоти. Слухайте уважно. Моя дівчина молода. Це слово не потребує пояснення, але вам я повинен пояснити. Її молодість виявляється в тому, як вона сміється, як рухає головою, плечима, як обминає людей серед натовпу, в лініях її шиї, в повороті голови, яким заперечує думки іншого.

Сердега трохи перебільшив, бо ці всі прикмети навряд чи можна було зосередити в моїй сестрі. Та, може, ми занадто близькі, і через те я, мабуть, добре її не бачу. Мені здається, що починаю підсвистувати.

Север виразно дивиться на мене. Так, по-дурному, стоїмо мовчки віч-на-віч. Нарешті він, повернувшись, пускається вперед, ніби втікаючи від мене. Я наздоганяю.

— Розповідайте далі, пане докторе…

— Для моєї дівчини майже нічого немає неможливого. Вона простує крізь життя з високо піднесеною головою. Вітер грає її волоссям. Я чую її спів.

Тут я не могла утриматись від сміху.

— Чого ви смієтесь?

— Бо… бо… особа, про яку ви розповідаєте, ніколи не співає, хоч має музичний слух.

— Так! — почав начеб гратися мною. — Чи справді? А часом ви не переплутали особи?

Я почервоніла. Мені стало дуже неприємно. Я сама помітила, що від якогось часу почало зникати його захоплення Нелею, і тому ця родова упевненість могла виглядати надто позбавленою смаку. Мені хотілося звести балачку на щось зовсім інше.

— Дивіться… дивіться… якими сувоями пливе мряка. Може, звідти взяла свій початок легенда про русалок?

Мажарин з чемності приглядається до мряки, а потім запитує:

— Вас, бачу, не цікавить розповідь про мою дівчину?

— Ні, я радо слухаю вас.

Глянув на мене спідлоба, мов не вірив моїм словам.

— Про неї можна багато розповідати… Коли я познайомився з нею, якось так склалось, що я почував себе дуже незатишно. Почував, ніби вузько стає навколо мене. Вам знайоме почуття, коли здається, що життєвий простір, навіть повітря, звужується?.. Звужується так, що виникає враження: ще трохи — і ви задушитесь. І коли я задихався у своїй келії… раптово ввійшла дівчина, широко розчинила вікна моєї в'язниці — і передо мною постав прекрасний, барвистий світ. Скажіть, чи можна не почувати глибокої, безмежної вдячності до такого створіння?

Мовчу. Це мусить бути особлива приємність, своєрідне задоволення — комусь приносити стільки радості. Маю вже вісімнадцять літ, але не пригадую, щоб я могла стати для когось джерелом такої радості.

— Чого ви знову задумались, Славо?

— Думаю над тим, чи ваша дівчина з наших сторін.

— Ви повинні її знати, Славо. Я так докладно описав вам прикмети, що зовсім неважко розгадати.

— А проте мені важко…

— Коли б не так темно, я показав би вам її фотографію.

Досі я сприймала його слова напівжартом. Була навіть така хвилина, коли мені здалося, що його слова в якійсь мірі мають відношення (боже, як це було зухвало!) до мене. Але тепер, коли він згадав про фотографію, серце в мене зовсім упало.

Ні мого, ні Нелиного фото в нього не могло бути. Мені стало так цікаво дізнатися, хто та вибрана, або хоч глянути на її фото, відразу ж запропонувала:

— Повертаймося. У світлі ліхтаря я зможу добре бачити.

Мажарин завагався:

— Ні. Я не хочу показувати вам своєї дівчини під ліхтарем. Ходімо далі! Бачите там світло? Під вікном чужої хати я її вам покажу…

— Так не хочу. Ви покажіть її мені зараз. Тут досить ясно, щоб побачити хоч контури обличчя.

— Вже? Таки тут?

— Вже тут! — повторила з упертістю, яка мені самій здавалась дикою.

— Добре. Тільки станьмо проти місяця…

Він посунув руки до кишені піджака, а серце моє зовсім ошаліло. Спочатку, з остраху, ніби зупинилося, потім закалаталось так, що я задихалась.

— Дивіться! — Він підсунув мені перед очі якийсь чорний предмет, надто малий для фото. Я тільки хотіла сказати, що нічого не бачу, як побачила… дзеркальце. Жарт, здавалось мені, вийшов досить примітивний.

— Не хочете, Славо, подивитись на мою дівчину? — запитав м'яко, і рука його оповила мої плечі. І за мить — не можу досі точно передати — я відчула, що це таки не жарт. Це не могло бути жартом, бо в його обіймах я вся тонула, падала в безвість стрімголов.

— Моя маленька… Моє золото…

І так знічев'я все, про що хвилину тому не сміла й подумати, раптом стало природним, чимось, що не могло не статись. Тепер мені здавалось, що наше кохання почалося ще з першої нашої зустрічі, хоч вона й не була надто милою.

Природним тепер в моїх очах було, що цей набагато старший за мене чоловік, хоч і називає мене маленькою, шукає захисту в моїх обіймах. Природним здавалося навіть те, що наше кохання виявилося вночі, на чистому полі. Север не спитав мене того вечора, чи я кохаю його, і я була невимовно йому вдячна за делікатність. Адже вся моя поведінка кричала про безумовне захоплення ним.