Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 88

На свисток поліцаїв на подвір'я викотилась під бляхою фіра, запряжена у два гніді.

— Сідайте, товаришу, завеземо вас у місто, як радника. А ще горлають комуністи, що в Польщі погано обходяться з політв'язнями!

Бронко зібрав усю слину, яку мав у роті, і плюнув, але так невдало, що вона, замість потрапити на Бжезіцького, зависла в нього самого на підборідді.

— Витерти вас?

— Падлюка!

— Но, но, не дуже там! — лапнув шпигун за кишеню, де лежав револьвер. Бронко, аби не дивитись на те жаб'яче лице, заплющив очі.

Фіра покотилась по вибоїнах.

Справді, дороги в цих Ставках неможливі.

В камері швидко сутеніло. З темних сирих кутків доносився неприємний запах бруду і пороху. Бронко підійшов до вікна, до якого ледве досягав головою. Куди до біса виходили ті вікна, що на шибі не відбивався жоден поблиск світла?

Засвітилося.

Втомившись безцільним кружлянням довкола стола, Бронко опустився на стілець. Схрестивши руки на столі, поклав на них голову. Фізична втома взяла верх. Думки притупилися. Здається, навіть здрімнув трохи. Схопився від тупоту людських ніг, хрипкої лайки поліцаїв у коридорі. Легко було здогадатись: привели першу партію арештованих. Нічого не прагнув, тільки опинитись серед тих людей. І в ту ж хвилину заскреготав у дверях замок (по сусідніх камерах діялося те саме), і юрма селян, скутих наручниками по двоє, з підпухлими, в синяках обличчями, заповнила камеру.

Відразу по камері поповз млосний запах свіжої крові і їдкого людського поту.

Бронкові стало до сорому ніяково за своє незаймане обличчя й руки. Почуття ніяковості було до того сильне, що він не кинувся людям назустріч, а подався у затінений кут камери.

Петро Мартинчук, скутий з якимсь уже немолодим, понурим селянином, помітив Бронка і поманив вільною рукою до себе. Розпухле, почорніле від синяків лице старого Мартинчука вжахнуло Бронка. Відчув внутрішній, майже фізичний біль.

— Отак ті сучі сини вирихтували вас!

Мартинчук спробував посміхнутись, але розпухлі губи лише скривилися.

— Пусте, добре, що я вас бачу живого і цілого.

«Власне, цілого, гладенького, як паска», — зіронізував Бронко з себе.

— А де товариш? — запитав Бронко так багатозначно, що Мартинчук відразу ж здогадався: мова йде про Каминецького.

— Не знаю. Може, й встиг зникнути, бо нас позабирали вночі з хат, а він чей же не ночував у Ставках.

— А ви ночували дома?

— А чого тікати з хати? Як виступати з хат, то з дітьми, з жінками — всім селом, — а так чого? Ви гадаєте, товаришу, що я тюрми боюся? Бігме, ні. Чого мені боятись?

Знаємо, що задурно нічого не прийде. Перед вами миска з молочною кашею, то треба й ложку до губи піднести.

— Але що ж вони зробили з вами, товаришу Мартинчук!

— А ви не думайте собі, що вони мене били. То делікатні пани. Чули-сьте, що казав староста, що поляк шляхетніший від русина, навіть поліцай… Не били! У нас, у Польщі, не б'ють, а тільки приводять до порядку, а це, чуйте, велика різниця. Я вам ще не сказав… Звечора ввалились в хати і давай шукати карабінів. Аякже! Раз хлопи підняли бунт, то й карабіни мають десь бути. Шукають вони тих карабінів в пір'ї, в подушках, я мовчу. Шукають у міху з мукою, я далі ще мовчу. Шукають багнетами у скрині з жіночою одежею, я ще мовчу. Обливають для «дезинфекції» збіжжя нафтою, — я фурт мовчу, але почуваю, що вже починає клекотіти в мені. Але як сказали мені бігати навколо хати і кричати: «Хай живе Пілсудський!», «Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська!», то мене вже прорвало. В кожному чоловіці, Завадка, є межа, до якої він годен терпіти. Це я вам кажу, бо ви ще молоді й не знаєте всього… Отож я і затявся… «Будеш бігти?» — питають. «Ні!» — «Будеш кричати: «Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська»?» — «Ні!»… І от тоді вони почали мене «розуму вчити». Темно було, Завадко. Гадаю собі, що декому я теж віддав. А тепер сиджу, розмальований, ніби припічок під Великдень…

У камеру ввійшли два поліцаї. Один з них, черевань з рудими кострубатими бровами, застеріг, щоб люди вели себе пристойно, бо вони знаходяться не де-небудь, а в публічнім, державнім місці. Повчивши отак людей, став він з своїм помічником — безвусим молодиком — знімати наручники.

Розлігся брязкіт заліза.

Тільки ті вийшли, Бронко попросив Мартинчука продовжувати.

— Що ж, словами всього не передаси, молодий товаришу! Треба на власні очі бачити, як той народ плив, ніби Дунай. А Бронко доки зайшов за ними?

Краще б не питати його про це. Не дійшов до брами. І звідтіль його цапнули? «Так», — з мукою притакує Бронко. Цапнув його дурний розум.

Пливе народ, як Дунай, допливає до самої брами, а брама замкнена. Ну, думає собі Петро Мартинчук, прийдеться налягти, але то нічого, народу — як трави та листу, а спина в мужиків звична. Спробуємо. Вони тільки доторкнулися брами, а вона відчинилась, як царські врата. Ого, самі запрошують нас пани в палаци! Рушив народ, пройшов алеєю, може, метрів п'ятдесят, а може, тільки тридцять, хто ж то рахував… а тут на закруті, де доріжка вертає просто на палац, — гов! Може, з п'ятнадцять, а може, й більше солдатів з карабінами. Така тобі, брате, несподівана зустріч. А карабін є карабін, товаришу Завадка, і хай мені говорить, хто хоче, що не знає перед ним страху, я, Петро Мартинчук, не повірю. А тут як би заворожило людей: ідуть просто на карабіни. Хтось завагався, якась дівчина з криком в кущі шугнула, а народ іде. Пливе Дунай, і нема сили, щоб його завернула. Це не можна так розповісти, це треба було на власні очі бачити…

Аж тут команда: «Стій, бо стріляю!»

Хто цього не розуміє? Навіть ота неграмотна баба знає, що з військом нема жарту. Але народ вже так розійшовся… ей, товаришу Завадка, варто, повірте, вмерти і ще раз родитись, щоб пережити таку хвилину. Кожному життя миле, але, мабуть, тоді кожний подумав собі: «Раз мати родила — раз помирати». Навіть коли б у когось і знялась думка зупинитись чи втекти, то не міг цього зробити, бо вже: не мав своєї волі, бо був, чуйте, як заворожений… Він, Петро Мартинчук, тільки подумав собі: кров ця, як і людські сльози, не впаде на камінь. Не може такого бути, щоб така жертва та марно пропала!

І тільки таке собі подумав, а тут остання команда: «Вогонь!» Ну, це зрозуміли вже й ті, що при війську не служили. Смерть, саму смерть означає ота команда.

Клацнули карабіни. Він, Мартинчук, служив при війську, знає, що то означає: готово, тільки пальчиком натиснути! Він ще тільки подумав, що вже більше ніколи не побачить своєї Марічки з криміналу… І ще йому стало жаль жінки, яка за такого газду пішла, що ніколи з ним ні гаразду, ні спокою не знала…

Бронкові підкотився клубок до горла. Адже це він запалив їх словом, можна сказати, пхнув назустріч смерті, а сам так ганебно потрапив до рук отим шпикам…

…І що ви на це скажете, товаришу Завадка, — ні один солдат не вистрілив. Це вже не випадок, ой ні! Це — змова. Організація! А коли дуже хочете знати, то й бунт. Ви гадаєте, що ті хлопці не здавали собі справи, що їм грозить за отакий непослух? А проте ні один палець не поворухнувся. Польський вояк відмовився стріляти в русинського хлопа. Ви розумієте, Завадка, що це таке, чи не розумієте?

Чи Бронко розуміє?! Око дав би собі видовбати, щоб пережити з ними таку хвилину.

А Мартинчук вів далі:

— Я видів, як у двадцятому році наші люди вдерлись у палац калинянського пана. Пани зі страху повтікали у Краків чи яку там Варшаву, а тут, говорять, Будьонний вже під Львовом… І от я на свої очі бачив: іде наш мужик по панських покоях, і не в гадці йому, що ноги в нього у глині та коров'ячім лайні. Йому тепер — тьху! Море по коліна! Іде собі по кошлатих, як мох, килимах, марає їх своїми ногами, стягає плюшеві скатерті з столів, місить їх постолами, розбиває голих фаянсових жінок, плює у блискучі золоті тарілки, гатить дрюком по дзеркалах… Йому для себе нічого не треба. Йому лише хочеться раз-разісінький в житті потоптати та оплювати оте, на його крові нажите, ненависне панське добро… Оті-о фата-лашки [130]. А жінки понадівали для сміху на себе панські сукенки… Анна, ви її не будете знати, це невістка старої Маріоли з Вишні, тоді ще молода була, — прицмокнув по-парубоцьки Петро Мартинчук, — ех і молодиця! Одягла на голову, поверх хустини, капелюх з білим пухнастим пером, довгому Филимонові нап'ялила циліндер на голову та давай з ним мазурки по панських покоях! Але це не була веселість, Завадко. Це була страшна народна помста.