Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк. Страница 13

Того дня скоїлась одна прикра подія, згадку про яку я з державних міркувань викреслив із звіту мого патера. Як ви вже, певно, помітили, на тих змаганнях Гаррі давав усім чосу. Кажучи “Гаррі”, я маю на увазі сера Гарета. І якщо з цього ви зробите висновок, що я ставився до нього дуже прихильно, — що ж, ви не помилитесь., А втім, цим пестливим іменем я ніколи не називав його ні в розмовах із сторонніми, ні тим більше віч-на-віч; як вельможа він не подарував би мені такого панібратства. Але я відхиляюсь. Того дня, отже, я сидів у своїй приватній міністерській ложі. Сер Теревень, дожидаючись своєї черги виступати, зайшов до мене, сів і почав молоти язиком; він завжди прилипав до мене, бо я був людина нова, а він потребував нових ринків збуту для своїх дотепів, здебільшого заяложених до такої міри, що сміявся з них тільки оповідач, а бідолаху слухача з душі вернуло. Але. я завжди старався сміятися разом з сером Теревенем і взагалі відчував до нього щиру і вдячну приязнь за те, що він ніколи не розповідав мені анекдоту, який я найчастіше чув у своєму житті і який ненавидів лютою ненавистю. Цей анекдот приписують кожному дотепникові, якого знала американська земля, — від Колумба до Артімеса Уорда [27]. В ньому йдеться про лектора-гострослова, який цілісіньку годину сипав блискучими жартами перед збіговиськом якихось невігласів, але так і не домігся від них жодної усмішки. А коли скінчив і зібрався йти, кілька сивих йолопів заходилися вдячно тиснути йому руку, кажучи, що “зроду не чули кумеднішої проповіді й весь час насилу стримувалися, щоб не засміятись”. Цей анекдот ні до чого не ліпився і взагалі не мав права на існування; але мені доводилося вислуховувати його сотні, тисячі, мільйони, мільярди разів, і, слухаючи, плакати й проклинати його найстрашнішими прокльонами. Тож уявіть собі мої почуття, коли цей броньований осел почав розповідати мені його в ті темні досвітні часи історії, коли ще тільки народжувалися легенди, коли навіть Лактанція [28] можна було називати “недавно померлим Лактатцєм”, а до народження перших хрестоносців лишалося цілих п’ять століть! Тільки-но сер Теревень скінчив, посильний покликав його на арену, і він з диявольським сміхом, гуркочучи й брязкаючи, мов вагонетка з чавунними свинками, пішов з ложі, а я зомлів. Опритомнів я через кілька хвилин і розплющив очі саме в ту мить, коли сер Гарет завдав серові Теревеню страхітливого удару. “Так його, щоб він не піднявся!” — мимоволі вигукнув я. Та, на лихо, перше ніж я домовив ці слова, сер Гарет наскочив на сера Саграмора Спраглого і збив з коня на землю’і його. Брязкіт обладунку не завадив серові Саграмору почути мій вигук — і він прийняв його на свою адресу.

А такий уже народ ці лицарі — як заберуть собі щось у голову, то й кілком не виб’єш. Я знав це і не намагався нічого пояснювати. Одужавши, сер Саграмор заявив, що нам з ним треба звести деякі рахунки, й призначив день — через три-чотири роки, й місце для розрахунку — ту саму арену, де йому заподіяно образу. Я пообіцяв зустріти його у всеозброєнні. Річ у тім, що він вирушав на пошуки святого Грааля [29]. Всі наші хлопці час від часу вирушали шукати святого Грааля. Ці мандри тривали по кілька років. Славні шукачі невтомно блукали світом, не маючи ніякісінького уявлення про те, де може бути той святий Грааль, і, по-моєму, не сподіваючись його знайти. В усякому разі, я певен: якби хтось із них і натрапив на нього випадково, то все одно не знав би, що з ним робити. Порівняйте це, ну, приміром, з пізнішими пошуками Північно-Західного проходу [30] до Індії і вам усе стане ясно. Такі граальні експедиції вирушали щороку, а наступного року споряджалися нові експедиції на пошуки торішніх. Під час цих походів можна було запопасти великої слави, але аж ніяк не грошей. А хлопцям вистачало розуму ще й мене кликати з собою. Ну, не смішно, га?

Розділ X

ПЕРШІ КРОКИ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

В Камелоті незабаром, довідалися про цей виклик і, ясна річ, почали жваво обговорювати новину, бо такі речі цікавили завсідників Круглого Стола над усе. На думку короля, мені вже час було вирушити на пошуки пригод, щоб зажити собі слави й стати справді достойним суперником сера Саграмора. Я, однак, чемно відмовився; мені, сказав я, потрібно ще три-чотири роки, щоб налагодити державний механізм, а коли він запрацює на повний хід, я радо подамся хоч на край світу; найімовірніше, сер Саграмор тоді все ще буде граалювати, тож я встигну і діло зробити, і слави зажити; на той час уже мине шість-сім років мого управління, нова система працюватиме безперебійно, і я зможу спокійно піти у відпустку.

Я був цілком задоволений тим, що вже спромігся здійснити. В різних тихих куточках країни я мало-помалу закладав основи різних галузей промисловості — зародки майбутніх величезних фабрик та заводів, металургійних форпостів моєї майбутньої цивілізації. Там зібрана була найздібніша молодь, і мої агенти нишпорили скрізь, підшукуючи обдарованих юнаків. Я обертав цілі стада неуків на фахівців, на добрих фахівців з різних ремесел та наук. Ці мої розсадники знань, сховані в глухій сільській місцевості, робили свою справу послідовно й непомітно, і ніхто їм не заважав, бо нікому не дозволялося відвідувати їх без перепустки — такий порядок я запровадив через те, що боявся церкви.

А почав я з учительського інституту й мережі недільних шкіл; як наслідок у тих потаємних закутках виросла добре розгалужена система народної освіти, а також різноманітних протестантських громад, що процвітали й розросталися. Кожному надавалося право обрати християнську секту собі до душі: тут я дозволяв цілковиту свободу. Однак викладання закону божого я обмежив стінами церкви й недільних шкіл, заборонивши його в інших навчальних закладах.

Звісно, я міг би оголосити провідною свою власну секту й без будь-яких труднощів навернути всіх у пресвітеріанство, але це було б уже насильством над людською природою: духовні запити й прагнення людей не менш різноманітні, ніж їхні фізичні потреби, колір шкіри й риси обличчя, і людина почуває себе морально задоволеною лише тоді, коли її релігійне убрання і кольором, і фасоном, і розміром найкраще відповідає її духовному складу; до того ж я боявся панування єдиної церкви; така церква являє собою могутню владу, наймогутнішу з усіх можливих, і тому коли її прибирають до рук користолюбці, — а рано чи пізно так буває завжди, — вона вбиває людську свободу й паралізує людську думку, В країні було багато копалень, і всі вони вважалися власністю короля. До мене їх розробляли по-дикунському — викопували ями й тягали звідти руду в шкіряних лантухах по тонні на день; я ж постарався якомога швидше поставити розробку копалень на наукову основу.

Так, я домігся чималих успіхів на той час, як серові Саграмору надало кинути мені виклик.

За якихось чотири роки — всього лише чотири роки! — зроблено було так багато, що ви й уявити собі не можете. Все ж таки нема нічого кращого за необмежену владу, — коли вона в надійних руках. Найдосконаліша з цього погляду небесна деспотія. Земна деспотія також була б ідеальною формою земного управління, якби умови земні збігалися з небесними, тобто якби деспот являв собою найкращого представника роду людського й жив вічно. Та оскільки й найдосконаліша в світі людина мусить умерти, залишивши владу на недосконалого наступника, земна деспотія не просто погана, а найгірша з усіх можливих способів управління.

Своєю працею я показав, чого може домогтися деспот, якому підвладні всі багатства королівства. Темний люд тієї країни й гадки не мав, що в нього під боком я розбудовував цивілізацію дев’ятнадцятого століття! Вона була прихована від стороннього ока, але вона існувала, вона була фактом вагомим і незаперечним, про який усі ще почують, якщо я не помру й щастя не зрадить мене. Вона існувала так само реально й поки що непомітно, як розбурханий пекельний вогонь у череві вулкана, чий згаслий кратер невинно дивиться в небесну блакить. Мої школи й церкви різних напрямків були ще в дитячому віці чотири роки тому; тепер вони виросли; мої майстерні перетворилися на потужні заводи, там, де в мене колись працював десяток кваліфікованих робітників, тепер трудилася тисяча; на місці одного здібного фахівця я мав тепер півсотні. Я, так би мовити, тримав руку на рубильнику, готовий будь-якої миті ввімкнути його й залити морем світла опівнічну темряву. А втім, я не мав наміру вмикати світло зненацька. Раптовість — не моя політика. Народ не витримав би раптовості, а крім того, на мене відразу ж навалилася б панівна римсько-католицька церква.