Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк. Страница 44

А загалом я був дуже задоволений цією газетою. Подекуди впадали в око технічні огріхи, але їх було всього кілька десятків, не більше — така коректура зробила б честь будь-якій арканзаській газеті, а йшлося ж про періодичне видання доби короля Артура! Щоправда, граматика кульгала, виклад думок був не особливо прозорий, але я на такі речі уваги не звертаю, бо й сам на них не дуже знаюся й не належу до тих, хто чуже бачить під лісом, а свого не помічає під носом.

Я так зголоднів за друкованим словом, що ладен був проковтнути всю газету за одним заходом, але не встиг я відкусити від неї й два рази, як мене обступили ченці й давай розпитувати: “Що це за штуковина? Навіщо вона? Чи не хусточка це? Чи, може, попона? Шмат сорочки? З чого її зроблено? Яка вона тоненька, яка крихка і як шурхотить! Як ти гадаєш, з неї можна зшити плащ? Чи вона розповзеться від дощу? А що це на ній — письмена чи тільки візерунки?” Дехто догадувався, що це письмена, бо ті з них, що вміли читати латиною й трохи по-грецькому, впізнавали окремі літери, але второпати, що саме я тримаю в руках, вони не могли. Я намагався відбутись якнайпростішою інформацією:

— Це масова газета; що це означає, я поясню вам іншим разом. Зроблено її не з тканини, а з паперу; іншим разом я поясню вам, що таке папір. Рядки на ній — для читання, але вони не написані рукою, а надруковані; згодом я поясню вам, що означає друкувати. Таких аркушів випущено тисячу, всі вони однаковісінькі, — один від одного не відрізнити.

Захоплені ченці вигукнули дружним хором:

— Тисяча! Це ж скільки праці! Мабуть, сила-силенна людей цілий рік працювала!

— Та ні. Тут роботи на день для дорослого та хлопчака.

Ченці перехрестились і кілька хвилин бубоніли молитви.

— Диво дивне! Сили чарівні, потаємні!

Я не став заперечувати, а тільки стиха прочитав найближчим з натовпу, що посхиляли до мене свої виголені голови, частину звіту про чудо відновлення джерела. Читання супроводив акомпанемент здивованих, святобливих вигуків:

— Ах! Щира правда! Дивовижно, дивовижно! Саме так воно й було, яка разюча точність!

Чи можна їм потримати в руках цю чудасію, помацати її, оглянути — дуже, дуже обережно? Можна. Вони взяли газету так обережно й шанобливо, наче то була якась святиня небесного походження, й почали обережно її мацати, а потім і гладити, легенько торкаючись долонями, зачудовано придивляючись до таємничих знаків. Ці схилені голови, зачаровані очі, — як вони тішили мене! Бо хіба ж газета не була моїм витвором, і хіба цей німий подив, і цікавість, і захват не були промовистою і щирою даниною пошани мені, її творцеві? Тієї миті я зрозумів, що відчуває мати, коли жінки — однаково, знайомі чи ні — беруть на руки її немовля і схиляються над ним у пориві такого глибокого захоплення, що на час забувають про все у світі. І ще я зрозумів, що такої ні з чим незрівнянної втіхи не дано зазнати ні королю, ні переможцеві, ні поетові навіть на вершині слави, навіть у хвилину найвищого тріумфу.

До самого кінця сеансу моя газета переходила від одного гурту до іншого, подорожуючи по всьому величезному залу, і я стежив за нею люблячими очима, сповнений гордощів, сп’янілий від щастя. Так, це було райське блаженство, і я тішився ним від душі, бо хтозна, чи доведеться скуштувати його знову!

Розділ XXVII

ЯНКІ І КОРОЛЬ ПОДОРОЖУЮТЬ ІНКОГНІТО

Пізно ввечері я запросив короля до своїх покоїв, підстриг йому волосся й показав, як одягається простолюд. Вищі класи носили довге, до плечей, волосся, обрізаючи його тільки спереду; простолюд стригся кружалом, а раби не стриглися взагалі й ходили кошлаті. Я надів королю на голову макітру і обстриг усі кучері, що вибивалися з-під неї. Потім обчикрижив йому баки та вуса, стараючись, і досить успішно, щоб вийшло якомога нечупарніше. Я спотворив його так, що рідна мама не впізнала б! А коли він узув незграбні сандалі й довгу, до п’ят, сорочку з цупкого коричневого полотна, то став із найпоказнішого в королівстві чоловіка звичайнісіньким бридким мугирем. Тепер, однаково вдягнені й підстрижені, ми могли зійти за дрібних фермерів, чи чабанів, чи візників, або, якби захотіли, за сільських ремісників, бо такий одяг — міцний і дешевий — носили всі бідняки. Я не хочу сказати, що він був дешевий і для дуже бідних людей; я зазначаю тільки, що дешевшої тканини на чоловічий одяг не було, — матеріал був домотканий, самі розумієте.

Ми вислизнули з монастиря вдосвіта й, поки почало припікати, пройшли вже миль вісім-десять, опинившись у якійсь малонаселеній місцевості. Я ніс досить важкий клунок з харчами для короля, якими він мав підживлятися попервах, поки не призвичаїться до грубої селянської їжі.

Знайшовши затишну місцинку край дороги, я посадив там короля, дав йому перекусити й сказав, що піду пошукаю води. Власне, я хотів побути на самоті, посидіти й трохи відпочити. Доти в присутності короля я завжди стояв, навіть на засіданнях ради, за винятком тих рідкісних випадків, коли засідання затягалося на кілька годин; про такий випадок я мав маленький ослінчик, схожий на перевернутий жолоб і зручний, як зубний біль. Я не хотів ламати цього звичаю відразу, воліючи привчати короля помалу. Адже відтепер на людях нам доведеться сидіти обом, щоб не привертати зайвої уваги. Але з мене був би кепський політик, якби я почав гратися з ним у рівноправність, поки немає потреби.

Я знайшов воду ярдів за триста й відпочивав уже хвилин двадцять, коли раптом почув чиїсь голоси. Спершу я вирішив, що хвилюватися нема чого — певно, то йдуть на роботу селяни, бо хто ж іще встає так рано. Але наступної хвилини з-за повороту дороги виїхала кавалькада пишно вдягнених вершників у супроводі в’ючних мулів і слуг. Я підхопився й щодуху помчав навпростець, крізь чагарник. Я боявся, що ці люди під’їдуть до короля раніше, ніж я встигну добігти до нього; та розпач, як відомо, додає сил: набравши повні легені повітря, я летів, мов на крилах. І прибіг саме вчасно.

— Даруйте, ваша величність, але зараз не до церемоній.

Уставайте! Вставайте ж, чуєте! Сюди їдуть якісь вельможі.

— То й що з того? Нехай собі їдуть.

— Але ж, володарю мій, вам не можна сидіти в їхній присутності. Встаньте, приберіть уклінну позу і стійте так, поки вони не зникнуть з очей. Адже ви селянин!

— Твоя правда. Я забув про це. Забув узагалі про все на світі, бо обмірковував плани великої війни з Галлією. — Він звівся, але фермерський будинок, мабуть, зводиться швидше, коли ціни на земельну власність стрімко зростають. — Ти з’явився так раптово, розвіявши цю величну мрію…

— Зігніть спину, ваша величність! Швидше! І нахиліть голову! Нижче! Ще нижче! Опустіть зовсім!

Король старався з усіх сил, але, господи, бачили б ви, що з того вийшло! Покори в ньому було стільки ж, скільки в Пізанській падаючій вежі [58]. Кращого порівняння не спадає на думку. Уклінна його поза була така непереконлива, що вершники грізно насупилися, а розчепурений слуга, що їхав у хвості, замахнувся канчуком. Я вчасно вискочив уперед і прийняв удар на себе. Вся валка зайшлася грубим реготом, і я, скориставшись цим, устиг сказати королю, що треба стриматися. Він опанував себе, але через силу; якби його воля, він посік би тих вершників на локшину. Я додав:

— Наші пригоди скінчилися б, не розпочавшись. До того ж, не маючи зброї, ми б нічого не вдіяли з озброєною зграєю. Щоб здійснити свій задум, нам треба не лише мати вигляд селян, але й поводитись, як селяни.

— Це мудро сказано, і заперечити тобі неможливо. Ходім, сер Хазяїне. Я запам’ятаю твою пораду й намагатимусь по змозі триматися її.