Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк. Страница 68

— А я саме думав: мільйон віддав би за те, щоб побачити живу людину! — радісно вигукнув він.

Кларенс зразу мене впізнав, дарма що я був перевдягнений, — і це мене злякало, самі розумієте чому.

— Мерщій розповідай, як скоїлося це страшне лихо? — сказав я. — З чого все-почалося?

— Якби не королева Гвіневера, може, воно б скоїлося пізніше, але зовсім уникнути його ми не могли. Природніше було б, якби призвідником цього лиха став ти, але, на щастя, ця роль випала королеві.

— І серові Ланселоту?

— Атож.

— Давай по порядку.

— Ну, ти ж знаєш, що останнім часом лише одна людина в усьому королівстві не помічала того, що відбувається між королевою й сером Ланселотом.

— Так, король Артур.

— І лише одна людина нічого не підозрівала.

— Так, король. Він не здатен погано думати про свого друга.

— І король, певно, до кінця своїх днів прожив би в блаженному невіданні, якби не оте твоє нововведення — біржа.

Коли ти від’їздив, тримильна ділянка залізничного полотна на лінії Лондон — Кентербері — Дувр була вже готова, лишалося тільки настелити рейки, — і, отже, наспів час для спекуляції акціями. Гра була ризикована, й усі знали це, акції коштували небагато. І що ж зробив Сер Ланселот?..

— Я знаю, що він зробив: тихенько скупив за безцінь усі акції, що були на руках, потім придбав контрольний пакет і, коли я від’їздив, саме збирався зажадати за них капітал.

— Атож. І зажадав. У хлопців наявного капіталу чортма, а він їх узяв за горло й душити! Доти вони сміялися в кулак: мовляв, пошили його в дурні, поспродували йому за п’ятнадцять, а то й за шістнадцять папери, не варті й десяти. А тепер почали сміятись на кутні зуби. Особливо після того, як Непереможний нарешті зласкавився й дозволив їм викупити акції по двісті вісімдесят три монети за штуку!

— Оце так так!

— Він їх обдер, як білку, та так їм і треба — все королівство раділо з цього. Але серед оббілованих були сер Агравен і сер Мордред, племінники короля. Тут закінчується перша дія. А тепер дія друга, картина перша. Карлайлський замок, куди королівський двір прибув на кілька днів на полювання. Дійові особи: цілий виводок королівських племінників. Мордред і Агравен пропонують розкрити довірливому Артурові очі на шури-мури між Гвіневерою й сером Ланселотом. Сер Гавен, сер Гарет і сер Гахіріс заявляють, що нізащо не підуть на таку підлоту. Починається суперечка, і досить галаслива. Аж раптом заходить король. Мордред і Агравен розповідають йому геть усю страшну правду. Картина друга За королівським наказом, Ланселотові влаштовують пастку, і сер Ланселот попадає в неї. Пастка, однак, обертається неприємністю для донощиків, які її влаштували, — Мордреда, Агравена й десятка дрібніших лицарів, бо сер Ланселот відправляє на той світ їх усіх, крім Мордреда. Та це, звісно, не могло примирити й не примирило Ланселота з королем.

— О господи, і вихід із цього становища був один: війна, розкол лицарства на прибічників короля та прибічників сера Ланселота.

— Авжеж. Король звелів спалити королеву — нехай, мовляв, очиститься вогнем. Та Ланселот із своїми лицарями врятував її й, рятуючи, перебив багатьох наших давніх друзів, найкращих наших друзів — сера Беліаса Чванливого, сера Сегварідеса, сера Гріфлета Богом Даного, сера Бранділя, сера Агловаля.

— Ох, ти краєш мені серце!

— Зажди, це ще не все… сера Тора, сера Готера, сера Жіймера…

— Мого найкращого бейсболіста. Що він виробляв на полі!

— Трьох братів сера Рейнольда — сера Дама, сера Пріама, сера Кея-Чужинця…

— Мого незрівнянного середнього захисника! Він міг не те що м’яч, гарматне ядро зупинити! Ні, годі, я не можу слухати далі!

— Сера Дріана, сера Ламбегуса, сера Ермінда, сера Пертілопа, сера Перімонса і… кого б ти думав ще?

— Ну, кажи вже, не муч.

— Сера Гахіріса й сера Гарета — обох!

— Як же так? Вони ж обидва ладні були за Ланселота піти у вогонь і в воду!

— Це сталося випадково. Вони були там просто як глядачі, прийшли беззбройні подивитись, як каратимуть королеву. А сер Ланселот удерся в натовп, рубаючи праворуч і ліворуч, сліпий од люті: сера Гахіріса з сером Гаретом він поклав, навіть не помітивши, хто вони. Ось фото цього кровопролиття, його зробив один наш хлопець, воно продається в усіх газетних кіосках. Бачиш: оце королева, це сер Ланселот з піднесеним мечем, а оце конає сер Гарет. Навіть крізь дим видно, якою мукою спотворене обличчя королеви. Першокласний знімок!

— Атож, атож. Треба зберегти його. Це ж неоціненний історичний документ! Розповідай далі.

— А що далі? Далі вибухнула війна, справжнісінька війна. Ланселот відступив до свого міста, до замку Райських Утіх і зібрав там велике лицарське військо. Король з не меншою армією рушив туди й відбулася запекла кількаденна битва, після якої вся рівнина довкола міста була захаращена трупами й залізним брухтом. Потім церква сяк-так помирила Артура з Ланселотом та з королевою, власне, з усіма, за винятком сера Гавена, який вважав своїм обов’язком помститися за смерть братів — Гарета й Гахіріса. Сер Гавен попередив Ланселота, що йде на нього війною, мовляв, хай готується. Ланселот із своїми прибічниками відплив до себе, у герцогство Гієнь, а Гавен з військом незабаром вирушив слідом, та ще й умовив Артура приєднатися до походу. До твого повернення Артур доручив керувати королівством серові Мордреду…

— Королівська мудрість не знає меж!

— Так. Сер Мордред відразу ж вирішив утвердитись на троні повік і для початку одружитися з Гвіневерою, але вона втекла й замкнулась у лондонському Тауері. Мордред напав на Тауер; єпископ Кентерберійський відлучив його від церкви. Король повернувся, і Мордред тричі нападав на нього — в Дуврі, в Кентербері й під Баргемським пагорбом. Потім почалися мирні переговори. Умови: Мордред одержує Корнуолл і Кент до кінця Артурового життя, а опісля — все королівство.

— Не більше й не менше! Виходить, моя мрія про республіку так і залишиться мрією.

— Атож. Обидві армії стояли під Солсбері. Гавен — Гавенову голову поховано в Дуврському замку, він загинув там у бою, — Гавен чи принаймні його дух з’явився Артурові уві сні й застеріг, щоб він за всяку ціну уникав бойових дій протягом місяця. Але битва все-таки відбулася раніше, завдяки випадку. Артур віддав такий наказ: якщо під час мирних переговорів хоч один з Мордредових лицарів витягне з піхов меча, — відразу сурмити до бою й кидатися на ворога, бо він не йняв віри Мордредові. Ну, а Мордред віддав такий самий наказ своєму війську. Як на те, одного з лицарів ужалила в п’ятку гадюка; забувши про наказ, він вихопив меча й рубонув змію. За мить обидві величезні армії зійшлися в січі! Кривавий бенкет тривав аж до вечора. Нарешті король… А втім, стривай— після твого від’їзду в нашій газеті з’явилася нова рубрика…

— Справді? Яка саме?

— Від нашого військового кореспондента.

— Чудово!

— Так, газету розкуповували вмить, бо поки тривала війна, на відлучення ніхто не зважав. А наші кореспонденти були в обох арміях. Тому краще послухай, як написав один із них про кінець тієї баталії: