1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки. Страница 78

— Мао-сан (своєю зачіскою цей чоловік скидався на Mao Цзедуна), дякую за вашу роботу!

— Наґамімі-сан, сьогодні був гарний день для прогулянки, правда?

— Аґонасі-сан, [23] знову йдете купувати продукти? Що будете їсти сьогодні ввечері?

Усікава стежив за дверима будинку до одинадцятої вечора. Потім широко позіхнув і вирішив закінчити сьогоднішню роботу. Випив пляшку зеленого чаю, схрумав кілька крекерів і скурив одну сигарету. Коли над умивальником чистив зуби, подивився на висунутого язика, якого давно не розглядав. Його густо вкривало щось схоже на мох. Як справжній мох, воно відсвічувало легким зеленим забарвленням. Він ретельно оглянув цей мох під світлом. Щось зловісне. Воно цупко обліпило весь язик і ніяк не збиралося відпадати. «Якщо так піде далі, то я, можливо, стану моховою людиною, — подумав Усікава. — Починаючи від язика, шкіра на тілі обросте зеленим мохом. Як панцир черепахи, що тихо живе в болотистій місцевості». Від самої думки про це його настрій зіпсувався.

Усікава безголосо зітхнув, перестав думати про свій язик і погасив світло у вбиральні. У темряві неквапливо роздягнувся і заліз у спальний мішок. Затягнув доверху блискавку й згорнувся, мов комаха.

Коли він прокинувся, навколо було темно. Повернув голову, щоб подивитися на годинник, але його не було на своєму місці. На мить Усікава розгубився. Перед сном він обов'язково перевіряв, де стоїть годинник, щоб у пітьмі відразу дізнатися, котра година. Такою була його багаторічна звичка. Чому ж тоді годинника немає? Крізь щілину у шторах сіялося знадвору слабе світло, але воно падало тільки в один куток кімнати. Решту огортала нічна темрява.

Усікава відчув, як дедалі швидше забилося його серце. Ніздрі розширилися, а дихання стало бурхливішим. Як у мить пробудження від жвавого сновидіння, що мало бути захопливим.

Однак сну він не бачив. Щось відбувалося насправді. Над ним, біля голови, хтось стояв. Усікава відчував його присутність. У темряві зринала чорна тінь і поглядала зверху на обличчя Усікави. Спочатку його м'язи завмерли. Через частку секунди Усікава прийшов до тями й машинально спробував спустити вниз блискавку спального мішка.

Не гаючи часу, незнайомець обхопив рукою шию Усікави. Так, що той навіть не мав часу закричати. Усікава відчув на своїй шиї м'язи сильного й тренованого чоловіка. Його руки немилосердно, як лещата, стискали шию Усікави. Чоловік не сказав ані слова. Навіть не було чути, як він дихає. Усікава звивався, пручався у спальному мішку. Руками роздирав його нейлонову внутрішню сторону, бився обома ногами. Пробував кричати. Але дарма. Зайнявши зручну позицію на маті, незнайомець не ворушився, а тільки поступово додавав сили своїм м'язам на руках. Діяв успішно. Щораз більше стискав горло Усікави — так, що той ледве дихав.

У голові Усікави, що опинився в такому відчайдушному стані, майнуло запитання: «Як цей чоловік заліз у квартиру?». Адже двері були на замку. Зсередини висів ланцюжок. І вікно надійно замикалося. «То як же він зміг проникнути в кімнату? Якби вовтузився з ключем, то було б чути, і я, безперечно, прокинувся б».

«Він — професіонал, — подумав Усікава. — Якщо буде потреба, без жодного вагання зможе відібрати в людини життя. Досвідчений у таких справах. Може, його послали із „Сакіґаке“? Врешті-решт вони вирішили розправитися зі мною? Вважали, що я вже їм не потрібний, а тільки заважаю? Якщо це так, то вони помилилися. Бо ще один крок — й Аомаме була б в їхніх руках». Усікава намагався докричатися до незнайомця. Мовляв, спочатку послухай мене. Але голосу не було чути. У горлі не було повітря, щоб ворушити голосовими зв'язками, та й язик застряв там, немов камінь.

Дихальне горло було тепер повністю перекритим. Повітря не надходило до легень. Вони відчайдушно прагли свіжого кисню, але його ніде не було. Усікаві здавалося, ніби тіло відділилося від свідомості. Тіло корчилося в спальному мішку, а свідомість занурювалася у густе й важке повітря. Руки й ноги раптово заніміли. «Чому? — запитав Усікава з ослабленою свідомістю. — Чому я повинен умирати в такому жалюгідному стані?» Ясна річ, відповіді не було. Згодом зі стелі спустилася безкрайня темрява й огорнула все навколо.

Усікава прийшов до тями, коли вже не лежав у спальному мішку. Руки й ноги задубіли. Він відчував, що в нього на очах пов'язка, а під щокою мата. Горло вже ніщо не душило. Легені, стискаючись з шумом, як ковальський міх, поглинали свіже повітря. Холодне, зимове. Отримавши кисень, відновився кровообіг, а серце з усієї сили розсилало цю червону рідину до останніх кінців нервової системи. Усікава іноді кашляв, але головну увагу приділяв диханню. А тим часом поволі оживали руки й ноги. У глибині вух було чути, як калатає серце. «Я ще живу», — подумав Усікава в темряві.

Він лежав долілиць на підлозі із руками, зв'язаними на спині м'якою тканиною. Так само зв'язаними були щиколотки ніг. Не дуже сильно, але досвідченим способом. Усікава міг тільки перекочуватися. Він дивувався, чому ще живе й дихає. Це ще не була смерть. Щось наближене до неї, але не смерть. По обидва боки горла залишилася два клубки болю. Сеча, що витекла з нього, почала холонути. Але Усікава зовсім не відчував неприємності. Навпаки. Бо біль і холод свідчили, що він ще живий.

— Так просто ти не помреш, — сказав чоловічий голос, ніби прочитавши настрій Усікави.

Розділ 23

(про Аомаме)

Безсумнівно, там було світло

Після півночі неділя перейшла в понеділок, але сон не приходив.

Аомаме вилізла з ванни, накинула на себе піжаму і, забравшись у ліжко, загасила світло. Хоча вона допізна була на ногах, нічого не могла робити. Вирішення проблеми, не гаючи часу, передала Тамару. Хоч би там що, краще лягти спати, а завтра вранці, на свіжу голову, знову подумати. Однак жодна частина її свідомості не дрімала, а тіло безцільно вимагало діяльності. Очевидно, сон не збирався приходити.

Аомаме примирилася з таким станом — вилізла з ліжка й накинула на піжаму халат. Скип'ятила воду й, приготувавши міцного чаю, потроху сьорбала його за кухонним столом. У голові спливали якісь думки, але які, вона не могла визначити. Як дощові хмари, вони були товстими й густими. Мали форму, але їхніх обрисів вона не бачила. Очевидно, між формою та обрисами існувала невідповідність. З кухлем у руці Аомаме підійшла до вікна і крізь щілину у шторах глянула на дитячу гірку.

Ясна річ, там не було ні душі. Після першої ночі все — і гойдалка, й пісочниця, й дитяча гірка — було покинуто. Панувала надзвичайно тиха ніч. Без вітру, без жодної хмаринки. І тільки над замерзлими деревами пливли поряд два Місяці — великий і малий. Хоча їхнє положення внаслідок обертання Землі змінювалося, як і останнього разу, вони все ще перебували в полі зору Аомаме.

Стоячи так, Аомаме згадала старий будинок, куди зайшов Фукускеголовий, і табличку з прізвищем на дверях квартири номер 303. На білій табличці двома ієрогліфами було надруковане прізвище Кавана. Із загнутими ріжками та подекуди з ледь помітними вологими плямами, вона не була новою. Відтоді, як її встановили на дверях, минуло багато часу.

Тамару, напевне, з'ясує правду, чи мешканець тієї квартири Тенґо Кавана, чи зовсім інший чоловік з прізвищем Кавана. Незабаром, можливо, завтра про це повідомить. Він ні на що даремно часу не витрачає. І цього разу все стане відомим. «Можливо, невдовзі я зможу побачитися з Тенґо», — подумала Аомаме. І від такої можливості в неї перехопило подих. Так, наче навколишнє повітря раптово порідшало.

«Та, може, не все складеться так сприятливо. Навіть якщо мешканець квартири номер 303 — Тенґо Кавана, десь у тому будинку, напевне, ховається зловісний Фукускеголовий. І потай замишляє щось погане, — роздумувала далі Аомаме. — Мабуть, виробляє хитрий план, як невідступно стежити за мною і Тенґо, щоб перешкодити нашій зустрічі».