1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки. Страница 96

Вона ніяк не могла пригадати, де ж тоді відхилилося листове залізо, але, наполегливо обмацавши всю огорожу, таки знайшла щілину, через яку вдавалося пролізти одній людині. Зігнувшись й уважно, щоб не зачепитися за щось гостре костюмом, Аомаме проникла на склад матеріалів. Зіщулившись своїм великим тілом, туди за нею пробрався і Тенґо. Всередині склад був таким же, яким Аомаме бачила його у квітні. Вицвілі мішки з цементом, іржаве залізяччя, пожухлий бур'ян, купи старого паперу й подекуди білий голубиний послід. За вісім місяців майже нічого тут не змінилося. Мабуть, відтоді сюди не ступала жодна людська нога. Це було всіма забуте місце в центрі столиці, під головною автомагістраллю.

— Це саме те місце? — оглядаючись навколо, спитав Тенґо.

Аомаме кивнула.

— Якщо тут немає виходу, то ми нікуди не зможемо вийти.

У темряві вона шукала аварійних сходів, якими колись спустилася. Вузеньких сходів, які сполучали столичну швидкісну автостраду із землею. «Сходи мають тут бути, — переконувала вона себе. — Я повинна в це вірити».

Аварійні сходи знайшлися. Насправді це була скоріше драбина, ніж сходи. Набагато жалюгідніші й небезпечніші, ніж ті, які вона собі пригадувала. «Такими сходами я спустилася згори вниз», — дивувалася Аомаме. Та все-таки вони були. Тепер залишалося зробити все навпаки — піднятися нагору. Вона зняла туфлі на високих каблуках від Шарля Журдана й засунула в сумку, а саму сумку закинула за плечі. В самих панчохах стала на першу сходинку.

— Іди за мною, — обернувшись, сказала вона Тенґо.

— А може, краще, щоб я пішов спереду? — занепокоєно спитав він.

— Ні, я піду спереду.

Цими сходами вона спустилася. Тож мала ними й підніматися. Тепер вони були набагато холоднішими, ніж тоді, коли вона спускалася. Руки заклякли, й, здавалось, всі відчуття заніміли. І вітер, що пролітав між опорами автостради, був набагато сильнішим і болючішим. Своєю байдужістю сходи, кидали їй виклик і нічого доброго не обіцяли.

Аварійні сходи зникли, коли на початку вересня вона їх шукала на автостраді. Тоді спуск був перекритий. А от зараз підйом із складу матеріалів на землі був відкритий. Як того сподівалася Аомаме. Вона мала передчуття, що в такому напрямі аварійні сходи ще залишилися. «У мені маленьке створіння, — міркувала вона. — Якщо воно має якусь особливу силу, то, напевне, захистить мене й покаже правильний шлях».

Сходи існували. Але поки що не було ясно, чи вони справді ведуть до столичної швидкісної автостради. Можливо, на півдорозі вони перекриті і закінчуються глухим кутом. Адже в цьому світі може статися будь-що. Тільки піднявшись нагору, можна на власні очі переконатися, що там є або чого немає.

Вона піднімалася обережно, сходинка за сходинкою. Коли поглядала вниз, бачила, що Тенґо йде за нею. Іноді зі свистом дмухав різкий, до болю, вітер і розмахував її весняним плащем й оголював стегна під її короткою спідничкою. Вітер куйовдив її волосся і, прибиваючи його до обличчя, закривав їй поле зору. Ставало важко дихати. Аомаме шкодувала, що не зав'язала волосся ззаду вузлом і не взяла рукавичок. І чого вона до такого не додумалася? Та вже пізно шкодувати. В її голові було тільки одне: одягтися так само, як тоді, коли спускалася сходами вниз. Нічого іншого тепер не залишалось, як міцно триматися сходів і підніматися вгору.

Тремтячи від холоду, вона вперто рухалася догори й зиркала на багатоквартирний будинок по той бік наземного шосе. П'ятиповерховий будинок із світло-брунатної цегли. Той самий, який бачила, коли спускалася вниз. У половині вікон горіло світло. Так би мовити, майже перед самим її носом. Мабуть, його мешканцям нецікаво спостерігати, як уночі хтось піднімається аварійними сходами. Постаті Аомаме й Тенґо було видно у світлі ліхтарів шосе номер 246. Та, на щастя, у вікнах будинку ніхто не стояв. Штори були запнені. І це ж природно. Бо хто ж у такий холоднючий вечір спеціально вийде на веранду й дивитиметься на аварійні сходи столичної швидкісної автостради?

На одній веранді стояло каучукове деревце в горшку, притулившись до брудного садового стільця. Аомаме бачила його там і тоді, коли в квітні спускалася сходами вниз. Воно було ще злиденнішим, ніж те, яке вона залишила в кімнаті квартири у кварталі Дзіюґаока. Можливо, впродовж минулих восьми місяців воно стирчало незмінно на тому самому місці. Його, збляклого, запхали в глухий закуток цього світу й, напевне, забули. І, мабуть, не підливали водою. Однак це деревце додавало Аомаме хоч якоїсь відваги і підтримки, коли вона, сповнена тривоги і вагання, з промерзлими руками й ногами, піднімалася хисткими сходами. «Все гаразд, я не помилилася. Принаймні я натрапила на ту саму дорогу, якою сюди прийшла, — міркувала вона. — Це деревце виконує для мене роль непомітного орієнтира.

Минулого разу, коли я спускалася аварійними сходами, бачила не одне жалюгідне павутиння. Потім згадувала про Тамакі Оцуку. Про те, як улітку я, учениця середньої школи вищого ступеня, подорожувала з цією найкращою подругою і вночі, в ліжку, торкалася голим тілом її тіла. Чого саме тоді, коли я спускалася аварійними сходами зі столичної швидкісної автостради, все це раптом пригадала?» Піднімаючись тими самими сходами, Аомаме знову згадала про свою подругу. Про її гладкі, гарної форми, груди, які своєю повнотою завжди викликали в Аомаме заздрість. «Вони зовсім відрізнялися від моїх, недорозвинутих, — думала вона. — Але тепер цих грудей уже нема на світі».

Потім вона згадала про Аюмі Накано. Про те, як цю самотню жінку-поліцейського, з наручниками на руках, хтось задушив паском від банного халата в номері готелю Сібуї. Про молоду жінку, яка з кількома проблемами в душі попрямувала в безодню смерті. Вона також мала повні груди.

Аомаме щиро оплакувала смерть обох подруг. Сумувала, що їх немає більше на цьому світі. Шкодувала, що їхні пишні груди безслідно зникли.

«Прошу вас, обороніть мене, — зверталася вона до них подумки. — Благаю. Мені потрібна ваша допомога». Обидві нещасні подруги, напевне, почують її безголосу мольбу. «Не сумніваюсь, що вони мене оборонять», — подумала Аомаме.

Коли нарешті прямі сходи досягли робочого помосту, їй та йому довелось просуватися вперед, зігнувшись і тримаючись за низьке поруччя. Далі завидніли зиґзаґи сходів, не зовсім нормальних, але принаймні набагато кращих, ніж досі. Наскільки Аомаме пам'ятала, вони вели до майданчика аварійної зупинки на швидкісній автостраді. Від руху по ній великогабаритних автомашин, що тепер гуркотіли досить голосно, робочий поміст гойдався, немов човен від бокових хвиль.

Озирнувшись назад і переконавшись, що Тенґо в неї за плечима, Аомаме простягла свою руку до його руки. Вона була теплою. Аомаме не могла збагнути, чому вона залишалася теплою такого холодного вечора, коли Тенґо тримався сходів голими руками.

— Залишилося пройти ще трохи, — сказала вона, наблизившись ротом до його вуха. Мусила підвищити голос, щоб перекричати гуркіт автомашин і посвист вітру. — Ці сходи виведуть нас на автостраду.

«Якщо сходи не перекрито», — подумала, але вголос не сказала.

— Ти від самого початку мала намір ними піднятися? — спитав Тенґо.

— Так. Якщо тільки знайду їх.

— І незважаючи на це, навмисне так одяглася. Але ж тісна спідничка й туфлі на високих каблуках, здається, не годяться для того, щоб підніматися крутими сходами.

Аомаме знову всміхнулася.

— Бо так треба було. Колись я тобі все поясню.

— У тебе дуже гарні ноги, — сказав Тенґо.

— Вони тобі сподобалися?

— Дуже.

— Дякую, — сказала Аомаме. Потягнувшись у вузькому проході помосту до Тенґо, вона поцілувала його вухо, зморщене, як цвітна капуста, й холодне.

Далі робочий поміст упирався у вузькі круті сходи. Ступні Аомаме змерзли, а пальці задубіли. Щоб не спіткнутись, довелося бути уважною. Вона піднімалася сходами, відгортаючи рукою волосся, покуйовджене холодним вітром, від якого сльозилися очі. Тримаючись поруччя, щоб не втратити рівноваги під поривами вітру, вона посувалася вперед обережно й думала про Тенґо, що йшов услід за нею. Про його велику руку й холодне вухо, схоже на цвітну капусту. Про мале створіння, що спало в ній. Про чорний пістолет, захований у сумці. І про сім заряджених патронів калібру дев'ять міліметрів.