Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки. Страница 4

— Ну, тепер послухаю, — сказав Ґотанда.

— Боюсь, тобі не сподобається! — відповів я.

Він уставив касету в магнітофон — і полилася мелодія «Fun, Fun, Fun». Якийсь час Ґотанда їй тихенько підсвистував.

— Добрі давні часи! — вирвалося в нього. — Слухай, навіть не віриться. Відколи ця музика стала популярною, минуло двадцять років!

— А здається, наче це було вчора… — сказав я.

Якусь мить Ґотанда дивився на мене розгублено. А потім приязно всміхнувся.

— Ти іноді складно жартуєш, хіба ні? — сказав він.

— Усі мене не дуже добре розуміють, — відповів я. — Мої жарти більшість сприймає по-серйозному. Жахливий світ! І пожартувати не можна…

— А все-таки твій світ набагато-набагато кращий від мого! — сміючись, сказав він. — У моєму світі найкращий жарт — це покласти сусідові у коробці для бенто кізяки іграшкового собаки…

— А ще краще — покласти справжні.

— І не кажи.

Після того якийсь час ми мовчки слухали музику «Beach Boys». Давні невинні мелодії — «California Girls», «404», «Catch a Wave». Замжичив дощ. Я раз у раз вмикав двірники, потім вимикав, а згодом знову вмикав. От такий був дощ. Легка весняна мжичка.

— Що ти пам’ятаєш із шкільних років? — спитав Ґотанда.

— Убогість і жахливість власного існування, — відповів я.

— А ще?

Я на мить замислився.

— Як на лабораторних заняттях із природознавства ти запалював газовий пальник.

— Чого це? — здивовано спитав він.

— Ти запалював вогонь… як би це сказати… просто шикарно. Здавалося, ніби робиш подвиг, який залишиться назавжди в анналах історії.

— Ну, це ти трохи перегнув! — сміючись, заперечив він. — Однак я розумію, що ти хочеш сказати. Мовляв, я хизувався, так чи ні? Мені не раз це саме говорили інші. І тоді я навіть ображався на такі слова. Бо й гадки не мав хизуватися. Але так, мабуть, мимоволі виходило. Само собою. Від самого малку всі на мене задивлялись. Я притягував їхню увагу. І, природно, все це відкладалося в моїй голові. Хоч би що робив — усе набирало театрального вигляду. І от ця театральність прилипла до мене на все життя. Коротко кажучи, я завжди був як на сцені. А тому, коли став актором, чомусь зітхнув із полегшенням. Бо тепер я міг грати ролі відкрито. — Він зчепив пальці на коліні й якусь мить на них дивився. — Та я не такий фальшивий, як ти думаєш. Насправді чи, точніше, від природи. Я по-своєму чесна, пряма людина, до того ж, і вразлива. Ніколи не жив під маскою…

— Звичайно, — погодився я. — Та я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що ти шикарно запалював газовий пальник, от і все! Настільки шикарно, що радий би побачити ще раз, як ти це робиш.

Ґотанда радісно всміхнувся, зняв окуляри і протер їх носовичком. Протер дуже елегантно.

— Ну що ж, коли-небудь наступного разу я спробую це повторити, — сказав він. — Обов’язково приготую газовий пальник.

— А я принесу подушку на випадок, якщо хтось із дівчат знепритомніє, — пообіцяв я.

— Чудова ідея! — погодився він. І захихикавши, надів окуляри. Потім, трохи подумавши, зменшив гучність магнітофона. — Якщо ти не проти, може, поговоримо зараз про ту людину, яка вмерла?..

— Мей, — відповів я, вдивляючись у двірники по той бік вітрового скла. — Її більше нема. Убили. Задушили панчохою в готелі на Акасака. Убивцю не встановлено.

Ґотанда дивився на мене невидющими очима. Тільки через кілька секунд до нього дійшла суть повідомлення. І тоді його обличчя перекосилося. Наче віконна рама під час великого землетрусу. Я кілька разів зиркав на зміну виразу його обличчя. Здавалося, Ґотанда зазнав шоку.

— Коли її вбили? — спитав він.

Я назвав йому точну дату. Щоб зібратися з думками, він знову замовк.

— Жахливо! — сказав він. І кілька разів похитав головою. — Яка жорстокість! Адже не було ніяких причин для вбивства. Така чудова дівчина. І, крім того… — він знову захитав головою.

— Дівчина що треба, — підтвердив я. — Наче з казки.

Зовсім знесилівши, він глибоко зітхнув. По його обличчю раптово розплилася втома. Так, ніби він уже не міг її стримувати. Утому, яку довго нагромаджував десь у собі непомітно для людського ока. «Дивний чоловік!» — подумав я. Чого тільки він не міг! Утомлений, він здавався трохи старішим, ніж був. Але навіть своїй утомі надавав елегантного вигляду. Як аксесуарові свого туалету. Та, звісно, так говорити про нього несправедливо. Він справді-таки втомився. Йому також було боляче. Я в цьому не сумнівався. Просто хоч би що він робив — усе в нього виходило елегантно. Як у легендарного короля, який обертав у золото будь-що, до чого торкалася його рука.

— Пригадую, ми часто балакали утрьох до самого ранку, — тихо сказав Ґотанда. — Я, Мей та Кікі. Було стільки радості, стільки приязні! Того, що ти називаєш «казкою». Але казка так просто людині не дістається. А тому я ними дорожив. І все одно вони зникали. Одна за одною…

Ми обидва замовкли. Я дивився на дорогу спереду, а він — на панель приладів. Я то вмикав, то вимикав двірники. «Beach Boys» неголосно виводили свою давню пісню. Про сонце, серфінг та автоперегони.

— А як ти дізнався, що її вбили? — спитав Ґотанда.

— Мене в поліцію забрали, — відповів я. — У неї була моя візитна картка. Я їй тоді передав. Просив повідомити, якщо дізнається щось про Кікі. Мей тримала картку в найглибшому куточку гаманця. І чого це вона носила із собою таку річ — не розумію. Так чи інакше, того разу вона мала її при собі. І, як на біду, ця картка — єдина річ, яка, на думку поліції, мала допомогти встановити особу вбитої. А тому мене туди й потягли. Показали фотографію трупа й допитувалися, чи я не знаю цієї жінки. Допитували два настирливі агенти поліції. Я сказав, що не знаю. Збрехав.

— Чому?

— Як це чому? А що, краще було б, якби я сказав, що ми з тобою удвох додому повій викликали? Ти уявляєш собі, що сталося б, якби я так зробив? Ти що, з глузду з’їхав? Куди ділася твоя уява?

— Вибач, — сказав він щиро. — З головою трохи не все гаразд. І запитання моє не до речі. Я й сам міг би додуматись. А так дурницю утнув. То що сталося потім?

— Поліція не повірила жодному моєму слову. Вони ж професіонали, нюхом відчувають, коли хтось бреше. Цілих три доби наступали мені на горло. Так, щоб і закону не порушити і слідів на тілі не залишити. Добряче натерпівся. Адже вік уже не той, що колись. Ночувати не було де, довелось у буцегарні спати. Щоправда, при незамкнених дверях. Але ж замикай двері чи не замикай — буцегарня є буцегарнею. Там здуріти можна від безнадії та безсилля.

— Я знаю. Сам колись два тижні відсидів. І мовчав. Казали будь-що тримати язик за зубами — і я мовчав. Але було страшно… Два тижні сонця не бачив. Думав, ніколи звідти не вийду. Вони там людей дубасять так, ніби м’ясо пивною пляшкою відбивають. Знають, як домогтися, щоб людина їм піддалася. — Він пильно розглядав нігті на пальцях руки. — А ти що, три доби там просидів і нічого не сказав?

— А що ж тут дивного? Та хіба я міг спочатку відмагатись, а потім сказати: «А ви знаєте, насправді…»? Якби я так зробив, ніколи звідти не вибрався б. У такому разі нічого іншого не залишається, як до самого кінця повторювати те, що сказав уперше. Хоч би там що, вдавати, що нічого не знаєш.

Обличчя Ґотанди знову трохи перекосилося.

— Вибач, що я тебе познайомив із нею і тим самим утягнув у страшенно неприємну історію.

— Тобі нема за що просити вибачення, — відповів я. — Що було — те було. Тоді і я добре розважився. А що тепер — те тепер. Ти не винен в її смерті.

— Воно-то так… Та все-таки тобі довелося брехати поліції заради мене. Оберігати мене, а самому вскочити в халепу. Через мене. Бо цю кашу заварив я.

Я загальмував автомобіль перед світлофором і, дивлячись Ґотанді в очі, сказав найголовніше:

— Слухай, забудь про це. Викинь із голови. І не проси вибачення. Не дякуй. У тебе своя ситуація, і я це розумію. А моя проблема в тому, що я не зумів допомогти їм установити особу Мей. У неї, напевне, є рідня, і я хотів, аби того злочинця спіймали. Хотів розповісти їм усе, що знав. Але не міг. От що мене мучить. Мей не заслужила того, щоб померти безіменною. Хіба це не гірко?