Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 41

Можливо, пізня година, давно перейдена північ не сприяє концентрації над державними справами. Ніч, вийшовши поза останню межу, схиляється до певної розв'язности. В той час як ми отак розмовляємо, ілюзія кімнати розпрягається щораз більше, властиво, ми в лісі, кущі папороті заростають усі кути, туж за ліжком пересувається стіна зарослів, рухлива й повна сплутання. З цієї листяної стіни виникають у світлі лямпи великоокі вивірки, дятли і нічні живинки, і дивляться нерухомо у світло лиснючими, випуклими очима. Почавши від певної пори, ми вступаємо у час нелегальний, у ніч, позбавлену контролю, підлеглу всяким нічним вибрикам і фанаберіям. Те, що ще діється, є вже неначебто поза рахубою, поза обліком, повне марничковости, невраховних витребенювань і нічного фіґлювання. Тільки цьому можу я приписати дивні зміни, які стаються в норові Б'янки. Вона, така завжди опанована і поважна, саме уосіблення карности і гарної дисципліни, стає тепер повна примх, непокори й непередбачности. Папери лежать розложені на великій рівнині її ковдри. Б'янка недбало бере їх до руки, неохоче кидає в них оком і байдуже випускає з-поміж млявих пальців. З набряклими устами, підложивши бліду руку під голову, вона відволікає своє рішення і дає мені чекати. Або обертається до мене плечима, затикає собі вуха руками, глуха на мої упрохування й умовляння. Раптом без слова, одним здригом ніжки під ковдрою вона стручує всі папери на землю і дивиться через плече з висоти своїх подушок загадково розширеними очима, як я, низько схилений, ревно збираю їх із землі, здмухуючи із них глицю. Ті, зрештою, повні чарівности примхи не полегшують мені і так уже важкої і відповідальної ролі реґента.

Під час наших розмов шум лісу, напахчений холодним ясмином, мандрує через покій цілими милями краєвидів. Щораз нові відтинки лісу пересуваються і мандрують, хороводи дерев і кущів, цілі лісові сценерії пливуть, розпросторюючися через покій. Тоді стає ясно, що ми, властиво, від початку перебуваємо у певного роду потязі, у нічному лісовому потязі, що повільно котиться берегом яру по лісистій околиці міста. Звідти береться той п'янкий і глибокий протяг, що наскрізь перепливає ті купе щораз новим мотивом, який видовжується нескінченною перспективою прочуттів. Навіть кондуктор з ліхтариком звідкись навіюється, виходить з-поміж дерев і пробиває нам квитки своїми кліщами. Так ми в'їжджаємо у щораз глибшу ніч, відчиняємо зовсім нові її анфіляди, повні затраскуваних дверей і протягів. Очі Б'янки поглиблюються, щічки її палають, урочий усміх розхиляє її устонька. Чи хоче мені щось звірити? Щось найсекретніше? Б'янка говорить про зраду, і личко її горить екстазою, очі звужуються від напливу насолоди, коли вона, звиваючись під ковдрою, мов ящірка, інсинуує мені зраду найсвятішої місії. Вперто зондує моє поблідле обличчя солодкими очима, які входять у зиз. — Зроби це, — шепоче вона настійливо, — зроби це! Станеш одним з них, з тих чорних негрів… — А коли я заклинаючим жестом прикладаю пальця до уст, повен розпачу, — її личко стає раптом злим і ядовитим. — Ти смішний із своєю незламною вірністю та з цілою твоєю місією! Бозна-що собі вигадуєш про свою невідкличність. Якби ж то я вибрала Рудольфа! Волію його тисячу разів від тебе, нудного педанта. Ах, він був би слухняний, слухняний аж до злочину, аж до перекреслення своєї суті, аж до самознищення… — Потім з тріюмфуючою міною питає:

— Пам'ятаєш Льонку, дочку прачки Антосі, з якою ти бавився, коли був малий? — Я поглянув на неї здивовано. — То була я, — сказала вона, хихочучи, — але тоді я була ще хлопцем. Як я тобі тоді подобалася?

Ах, у самому осерді весни щось псується і розпрягається!.. Б'янко, Б'янко, невже й ти мене підводиш?

Боюся передчасно відкрити останні козирі. Граю на занадто велику ставку, щоб могти так заризикувати. Рудольфові я вже давно перестав складати звіти з перебігу подій.

Зрештою, його поведінка з певного часу змінилася. Заздрість, яка була домінуючою рисою його характеру, поступилась місцем певній великодушності. Скільки б разів ми випадково не зустрічалися, в його жестах і незручних словах проявляється якась поквапна доброзичливість, змішана з заклопотанням. Давніше під його буркотливою міною мовчуна, під його вичікувальною відстороненістю крилася, однак, цікавість, що його пожирала, голодна до кожної нової подробиці, кожної нової версії про справу. Тепер же він навдивовижу спокійний, уже нічого не прагне від мене довідатися. Властиво, зараз це мені дуже на руку, коли я ніч-у-ніч відбуваю ті незмірно важливі засідання в Паноптикумі, які до часу мусять залишатися в найглибшій таємниці. Наглядачі, зморені горілкою, якої я їм не жалкую, сплять у своїх комірках сном праведних, коли я при світлі кількох коптючих свічок конферую в тому достойному гроні. Адже там, серед них, є й короновані голови, і переговори з ними не належать до речей легких. З давніших часів вони зберегли той безпредметний героїзм, порожній тепер і без тексту, те полум'я, те самоспалення у вогні якоїсь концепції, те поставлення цілого життя на одну карту, їх ідеї, задля яких вони жили, здискредитувалися одна за одною у прозі щоденного дня, їхні ґноти випалилися, вони стоять порожні і повні невижитої динаміки, і, непритомно поблискуючи очима, чекають на останнє слово своєї ролі. Як легко сфальшувати у цей момент оте слово, підсунути їм першу-ліпшу ідею — коли вони такі безкритичні й безборонні! Це знаменито полегшує мені завдання. Однак, з другого боку, неймовірно тяжко достукатися до їхнього мислення, запалити в них світло якоїсь думки, такий великий протяг у їхньому дусі, такий порожній вітер провіває їх наскрізь. Тільки пробудити їх зі сну коштувало чимало труду. Лежали всі в ліжках, смертельно бліді і без віддиху. Я нахилявся над ними, вимовляючи пошепки найсуттєвіші для них слова, слова, які повинні були увімкнути їх, як електричний струм. Відкривали одне око. Боялися наглядачів, вдавали мертвих і глухих. Лише коли впевнилися, що ми самі, зводилися на своїх постілках, забандажовані, зложені з кавалків, притискаючи дерев'яні протези, імітовані, фальшиві легені і шлунки. Були спочатку дуже недовірливі і хотіли рецитувати вивчені ролі. Не могли збагнути, що від них можна жадати чогось іншого. І отак тупо сиділи, часом поклацуючи зубами і постогнуючи, ці прегарні мужі, цвіт людства, Дрейфус і Ґарібальді, Бісмарк і Віктор Еммануїл І, Ґамбетта і Мадзіні та багато інших. Найважче тямив сам архикнязь Максиміліян. Коли я жагучим шепотом знову й знову повторював йому на вухо ім'я Б'янки, він непритомно моргав очима, на його обличчі вимальовувалося нечуване здивування, і жоден зблиск розуміння не пронизував його рис. Лишень коли я поволі й чітко вимовив ім'я Франца Йосифа І, через його обличчя пролетіла дика гримаса, чистий відрух, що вже не мав відповідника в його душі. Той комплекс давно був вигнаний з його свідомости, та й як він міг би з ним жити, з тим вибуховим напруженням ненависти, він, насилу складений і зарубцьований після того кривавого розстрілу у Вера-Крусі. Я мусів від початку наново вчити його жити. Анамнеза була незмірно слабка, я звертався до підсвідомих зблисків почуття. Я втеплював у нього елементи любови й ненависти. Але наступної ночі виявлялося, що він забув. Його колеги, тямовитіші від нього, допомогали мені, підказували йому реакції, якими він повинен був відповідати. І так просвіта повільним кроком просувалася вперед. Він був дуже занедбаний, попросту внутрішньо спустошений наглядачами, але попри це я добився того, що на звук імени Франца Йосифа він добував шаблю з піхви. О, та він мало не проткнув Віктора Еммануїла І, який не досить прудко усунувся йому з дороги.

Сталося так, що решта тієї пишносяйної колегії набагато швидше запалилася й перейнялася ідеєю, ніж ледве доганяючий, нещасний архикнязь. Їхній запал не мав меж. Я всіма силами мусів їх гамувати. Незмога сказати, чи втямили вони у всій розтяглості ідею, за яку мали боротися. Мериторична сторона не була їхньою справою. Запрограмовані на самоспалення у вогні якогось догмату, вони наповнилися захватом від того, що здобули завдяки мені гасло, в ім'я якого могли вмерти в боротьбі, у вихорі піднесення. Я заспокоював їх гіпнозою і насилу втовкмачував їм, що треба берегти таємницю. Я пишався ними. Який вождь мав коли під своєю командою такий прегарний штаб, генералітет, складений з таких полум'яних духів, гвардію — інвалідів насправді, але яких же геніяльних!