Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 47

А далі ще в глибині цього краю, заселеного безтурботним племенем блазнів, арлекінів та птахоловів з клітками, у цьому неповажному і нереальному краї малі турчанки розпляцковують пухкими руками розкладені на дошках медівники, двоє хлопців у неаполітанських капелюхах носять повного галасливих голубів коша на палиці, що злегка вгинається під воркітливим крилатим вантажем. А ще глибше на самому крайчику вечора, на останньому відтинку землі, де на межі тьмяно-золотистої порожнечі хитається прив'ялий пучок аканту, — все ще точиться картярська гра, остання людська ставка перед великою ніччю.

Весь той розпродаж старої краси піддано болісній дистиляції під тиском літ, повних нудьги.

— Чи зможете зрозуміти, — питав мій батько, — розпач приреченої краси, її дні і ночі? Знову безупинно поривається вона до облудних торгів, інсценізує вдалі розпродажі, галасливі і юрмисті аукціони, захоплюється диким азартом, грає на baisse [3], шпурляє жестом марнотрата, гайнує своє багатство, щоб, тверезіючи, зауважити, що все це даремно і не виходить поза замкнене коло приреченої досконалості, і не гамує болісного надміру. Не дивно, що нетерплячість, безпорадність краси мусила врешті віддзеркалитися у нашому небі, розгорітися полум'ям над нашим обрієм, виродитись в атмосферні фокуси, у велетенські й фантастичні хмарні аранжементи, які я називаю нашою другою, нашою псевдоосінню. Ця друга осінь нашої провінції — не що інше, як хворобливий міраж, випромінений у гігантській проекції на наше небо вмираючою, ув'язненою красою наших музеїв. Ота осінь — то великий мандрівний театр, оманливий своєю поетичністю, величезна кольорова цибуля, що лущиться лушпина за лушпиною щораз новою панорамою. Ніколи не досягти ніякої суті. За кожною кулісою, коли вона зів'яне і згорнеться із шелестом, з'явиться нова осяйна картина, якусь мить жива і правдива, поки, гаснучи, не зрадить свого паперового походження. І всі перспективи виявляться мальовані, і всі панорами — з картону, і лише запах справжній, запах в'янучих куліс, запах великого гардероба, повного гриму і ладану. А в присмерку — великий розгардіяш і мазанина лаштунків, покидані жужмом костюми, серед яких без кінця вештаєшся, як серед шурхоту зів'ялого листя. Велике безладдя, і кожен тягне за шнури завіс, і небо, велике осіннє небо, висить у клаптях картин і повниться рипінням блоків. Поспішна гарячка, задиханий і пізній карнавал, паніка досвітніх бальних залів та вавілонська вежа масок, які не можуть втрапити до своїх справжніх шат.

Осінь, осінь, александрійська епохо року, що згромадиш у своїх величезних бібліотеках ялову мудрість 365 діб сонячного оберту. О старечі світанки, жовті, як пергамент, солодкі від мудрості, як пізні вечори! Передполудні, усміхнені хитро, як мудрі палімпсести, багатошарові, як пожовклі старі книги! Ах, день осінній, той старий пройдисвіт бібліотекар, що лазить у вицвілому халаті по драбинах і куштує конфітюри всіх віків і культур! Кожний краєвид для нього — це вступ до старого роману. Як же чудово бавиться він, випускаючи героїв давніх повістей на прогулянку під те задимлене й медяне небо, у тьмаву, смутну й пізню солодкавість світла. Яких нових пригод зазнає Дон Кіхот у Сопліцові? Як укладеться життя Робінзонові після повернення до рідного Болехова?

У задушливі й застиглі, золоті від зірниць вечори вичитував нам батько уривки зі свого манускрипту. Поривчий політ ідеї дозволяв йому хвилями забувати про грізну присутність Аделі.

Прилинули теплі молдавські вітри, насунуло велике жовте одноманіття, те солодке ялове віяння з півдня. Осінь не відступала. Наставали дедалі кращі й леткі, наче мильні бульбашки, дні й кожний видавався так до краю шляхетним, що всяка хвиля тривання була чудом надмірним і ледь не болісним.

У тиші глибоких і гарних днів змінювалась непомітно тканина листків, аж певного дня дерева постали в солом'яному вогні цілком здематеріалізованого листя, в красі легкій, як відцвілі пелюстки, як наліт кольорових конфетті — прекрасні пави й фенікси, котрі мусять лишень схитнутись і затріпотіти, щоб струсити те досконале, легше від папірчика, злиняле та непотрібне вже пір'я.

Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydra. Krakow. Wydawnictwo Literackie. 1978.

Публікації:

Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада 1988 р., С 11;

«Ї», Львів;

«Сучасність», Київ, № 10, жовтень 1992 р., С. 25–27.

Мертвий сезон

О п'ятій годині ранку — ранку, яскравого від раннього сонця — будинок наш уже давно купався в жагучому і тихому ранковому блиску. О тій торжественній годині, ніким не підстережений, він увесь тихенько входив — в той час як через покої у півмороці спущених штор ішов ще солідарно згідливий віддих сплячих — у фасаду, що пломеніла в сонці, в тишу раннього жару, мов би був зліплений на цілій поверхні з блаженно приспаних повік. Так, користаючи з тиші тих урочистих годин, дихав найперший вогонь ранку блаженно приспаним обличчям, розімлілим у блиску, лінеатурою рис, що ледь тремтіли через сон від марень тієї насиченої години. Тінь акації перед будинком, що яскраво хвилювалася на тих гарячих повіках, повторювала на їх поверхні, як на фортепіяно, знову й знову той самий полискливий свій і кучерявий вислів, сполоскуваний повівом, — даремно пробуючи вникнути у глиб того золотого сну. Полотняні штори всотували ранкову пожежу, порція за порцією, і смагло опалялися, умліваючи у безбережному блиску.

О тій ранній годині батько мій, не можучи вже знайти сну, сходив зо сходів, обвантажений книгами, щоб відімкнути крамницю, що знаходилась у партері кам'яниці. Впродовж хвилини він стояв у брамі нерухомий, витримуючи з приплющеними очима потужну атаку сонячного вогню. Обснована сонцем стіна будинку втягала його солодко у свою блаженно знівельовану пласкість, вигладжену до зникнення. На хвилинку він ставав батьком пласким, врослим у фасаду, і відчував, як руки розгалужені, тремтячі й теплі зарубцьовуються пласко серед золотого штукко фасади. (Скільки ж батьків вросло вже так назавше у фасаду будинку о п'ятій годині ранку, у хвилині, коли вони зіступали з останнього ступінчика сходів! Скільки ж батьків назавше стало таким чином придверниками власної брами, пласко різьбленими на фрамузі, з рукою на клямці і з обличчям, у самі рівнолеглі і блаженні борозни, по яких потім любовно водять пальці синів, шукаючи останніх батьківських слідів, втоплених уже назавше в універсальний усміх фасади). Але потім він остатком волі відривався, відновлював третій вимір і, знову олюднений, увільняв оковані двері крамниці від колодок і залізних штаб.

Коли він відчиняв те важке, оковане залізом крило крамничних дверей, буркотливий морок на крок сахався від входу, на п'ядь осувався у глиб крамниці, переміщався і ліниво вкладався у глибині. Невидимо димлячи з іще холодних плит хідника, ранкова свіжість ставала несміливо на порозі никлою, тремтливою смугою повітря. У глибині лежала темрява багатьох попередніх днів і ночей у не надкраяних паках сукна, уложена верствами, біжуча шпалерами углиб, у стлумлених походах і мандрівках, аж поки безсило зупинялась в самому осерді крамниці, в темному магазині, де вона розв'язувалася, вже незрізничкована й насичена собою, в глуху маячущу суконну праматерію.

Батько йшов уздовж тієї високої стіни шевйотів і кортів, водячи рукою по шторцях суконних пак, мов по розпорах жіночих суконь. Під його дотиком ті ряди сліпих тулубів заспокоювалися, завжди готові до переполоху, до переламання орднунґу, зміцнювалися у своїх суконних ієрархіях і порядках.

Для мого батька наша крамниця була місцем вічних скрух і гризот. Той твір його рук не віднині починав — доростаючи — напирати на нього з дня на день щораз настирливіше, переростати його грізно і незрозуміло. Він був для нього завданням надмірним, завданням над сили, завданням вознеслим і неохопним. Огром цієї претенсії жахав його. З грозою вдивлений у її велич, що їй цілим своїм життям, кинутим на цю одну карту, не міг догодити, — він бачив з розпачем легковажність крамівників, невиправданий, безтурботний оптимізм, їхні фіґлярні й бездумні маніпуляції, що пробігали на узбіччі цієї великої справи. З гіркою іронією досліджував він цю ґалерію облич, не засмучених жодною турботою, лобів, не заатакованих жодною ідеєю, ґрунтував до дна ці очі, невинну довірливість яких не каламутила й найменша тінь підозри. Чим же могла допомогти йому матір з цілою своєю льояльністю і відданістю? Відсвіт цієї надмірної речі не досягав її простої і незагроженої душі. Вона не була створена до героїчних завдань. Чи ж не бачив він, як поза його плечима вона порозумівалася прудким поглядом з крамівниками, рада з кожної неконтрольованої хвилини, у якій вона могла брати участь у їхніх безглуздих блазенствах?