Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 5

В інші дні він бував спокійний і зосереджений і повністю поринав у свої книги, глибоко заблуканий у лябіринтах хитромудрих обчислень.

Бачу його в світлі кіптявої лямпи, як він чапіє серед подушок, під великим різьбленим надголів'ям ліжка, з величезною тінню від голови на стіні, і кивається у безсловесній медитації.

Іноді він на мить винурював голову з тих рахунків, мов би для того, щоб зачерпнути повітря, відкривав рота, гидливо плямкав язиком, що був сухий і гіркий, і безпорадно розглядався, мов би чогось шукаючи.

Тоді він, бувало, тихцем утікав з ліжка в куток покою, під стіну, на якій висів надійний інструмент. То було щось типу водяної клепсидри або великої скляної фіоли, поділеної на унції і наповненої темним флюїдом. Мій батько сполучався з тим інструментом довгою гумовою кишкою, мов би покрученою, болісною пуповиною, і, отак сполучений з жалюгідним пристроєм — нерухомів у зосередженні, очі його темніли, а на поблідлому обличчі проступав вираз страждання чи якогось злочинного розкошування.

Потім знову приходили дні тихої зосередженої праці, переплетеної самотніми монологами. Коли він отак сидів у світлі настільної лямпи, серед подушок великого ложа, а покій величезнів угору в тіні умбри, яка єднала його з великою стихією міської ночі за вікном, — він відчував, не дивлячись, що простір обростає його пульсуючою гущавиною тапет, повною шепотінь, сичань і шепелявлень. Чув, не дивлячись, ту змову, повну порозумілих підморгів, бісиків ув очах, що розпускалися серед квітів вушних раковин, які слухали, і темних уст, які усміхалися.

Тоді він удавано ще більше занурювався в працю, лічив і підсумовував, боячись зрадити той гнів, який накипав у ньому, і борячись із спокусою, щоб з наглим криком не кинутись наосліп позад себе і не схопити повні жмені тих кучерявих арабесок, тих пучечків очей і вух, які ніч вироїла з себе і які росли й перебільшувалися, вимаячуючи щораз нові пагони й відноги з материнського пупка темряви. І заспокоювався лише тоді, коли з відпливом ночі тапети в'янули, згорталися, губили листя й квіти і по-осінньому проріджувалися, пропускаючи далеке світання.

Тоді серед цвіркоту тапетових птахів, у жовтому зимовому світанку він засинав на пару годин густим, чорним сном.

Днями, тижнями, коли він, здавалося, був занурений в мудрованих контокорентах — думка його потайки пускалася у лябіринти власних нутрощів. Він затамовував подих і наслухав. І коли зір його вертався, збілілий і мутний, з тамтих глибин — він заспокоював його усміхом. Ще не вірив і відкидав, як абсурд, ті посягання, ті пропозиції, які на нього напирали.

За дня то були мов би розумування й умовляння, довгі, монотонні розважання, проваджені півголосом і повні гумористичних інтерлюдій, махлярських загравань. Але серед ночі ті голоси підносилися пристрасніше. Жадання верталося щораз виразніше і владніше, і ми чули, як він розмовляв з Богом, немов би просячись і боронячись перед чимось, що настирливо жадало й домагалося.

Аж ось одної ночі піднісся той голос грізно й невідпорно, жадаючи, щоб він дав йому свідоцтво устами й нутрощами своїми. І ми почули, як вступив у нього дух, як він підводився з ліжка, довшав і ріс пророчим гнівом, давлячися галасливими словами, котрі викидав, як мітральєза. Ми чули гуркіт боротьби і батьків зойк, зойк титана із зламаним стегном, який іще гарикає.

Я ніколи не бачив пророків Старого Завіту, але на вид того мужа, якого низложив гнів божий — широко розкаряченого на величезному порцеляновому урильнику, закритого вихором рамен, хмарою розпачливих вимахувань, вище над якою носився ще й голос його, чужий і твердий — я зрозумів божий гнів святих мужів.

То був діялог, грізний, як мова перунів. Вимахування його рук розривало небо на шматки, а в щілинах показувалося лице Єгови, що здувалося гнівом і плювалося прокльонами. Не дивлячись, я бачив його, грізного Деміюрга, як він, лежачи на темряві, як на Синаї, сперши могутні долоні на карніз фіранок, прикладав величезне обличчя до горішніх шибок вікна, на яких потворно плющився м'ясистий його ніс.

Я чув його голос у перервах пророчої тиради мого батька, чув ті могутні варкотання здутих губів, від яких деренчали шибки, впереміш з вибухами заклять, лементів і погроз мого батька.

Часом голоси нишкли і стиха щулилися, як завивання вітру в нічному комині, а то знову вибухали великим бучним галасом, бурею змішаних схлипів і прокльонів. Раптом вікно відчинилося темним позіхом, і плахта темряви війнула через покій.

У світлі блискавки я уздрів мого батька у розвіяній білизні, як він із страхітливим прокльоном виливав могутнім хльостом у вікно вміст нічного горщика в ніч, що шуміла, як мушля.

Мій батько танув, в'янув на очах.

Зачапілий під великими подушками, дико нашорошений патлами сивого волосся, він розмовляв із собою півголосом, увесь занурений в якісь заблудні внутрішні афери. Могло здаватися, що його особистість розпалася на багато посварених і розбіжних єств, бо він сварився із собою голосно, наполегливо і пристрасно вів переговори, переконував і просив, а то знову, здавалося, головував на зборах багатьох зацікавлених осіб, яких, вкладаючи всю жагу і красномовство, силкувався погодити. Але за кожним разом ті галасливі зібрання, повні гарячих темпераментів, розприскувались при кінці серед клятьби, злорічень і огуд.

Потім прийшов період якогось втихомирення, внутрішнього влагодження, блаженної погоди духу.

Знову великі фоліянти розложені були на ліжку, на столі, на підлозі, і якийсь бенедиктинський спокій праці залягав у світлі лямпи над білою постелею ліжка, над похиленою сивою головою мого батька.

Але коли мати пізно ввечорі верталася із крамниці, батько пожвавлювався, прикликав її до себе і з гордістю показував їй прегарні, кольорові перебиванки, якими він шпетненько обліпив сторінки головної книги.

Всі ми тоді зауважили, що батько почав з дня на день маліти, як горіх, що зсихається всередині шкаралупи.

Те танення аж ніяк не супроводжувалося занепадом сил. Навпаки, стан його здоров'я, гумор, рухливість, здавалося, поправляються.

Тепер він часто голосно і щебетливо сміявся, просто-таки заходився від сміху, або ж стукав у ліжко і відповідав собі «Прошу» в різних тонаціях, цілими годинами. Час від часу злазив з ліжка, спинався на шафу і, причапілий під стелею, щось порядкував у старих лахах, повних іржі й пилюки.

Інколи ставив собі два крісла одне напроти одного і, впираючись руками у поруччя, хибався ногами взад і вперед, шукаючи розпроміненими очима на наших обличчях виразів подиву і заохочення. З Богом, здається, погодився повністю. Обличчя бородатого Деміюрга показувалося інколи вночі у вікні спальні, облите темною пурпурою бенгальського світла, і якусь хвилинку добротливо дивилося на нього, глибоко заснулого, що у співучому хропінні мандрував, здавалося, далеко по незнаних обширах сонних світів.

Під час довгих, півтемних пополуднів тої пізньої зими батько мій западав від часу до часу на цілі години в густо заставлені лахами закамарки, завзято чогось шукаючи.

І не раз бувало під час обіду, коли всі ми сідали до столу, бракувало батька. Тоді мати мусіла довго гукати «Якове!» і стукати ложкою по столі, заки він вилазив з якоїсь шафи, обліплений шматтям павутини й пилюки, з зором непритомним і зануреним у заплутаних, а йому тільки відомих справах, які його заморочували.

Часом він видряпувався на карніз і прибирав нерухому позу симетрично до великого опудала шуліки, яке було підвішене по другому боці вікна на стіні. В тій нерухомій, причапілій позі з затуманеним зором та з хитро усміхнутою міною він тривав годинами, щоб знагла, коли хтось увійде, затріпотіти руками, як крилами, і запіяти, як півень.