Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 3

Це пояснює часті помилки. Бо ж, увійшовши якось до не своїх сіней і ступивши на не свої сходи, ви зазвичай опинялись у справжньому лабіринті чужих помешкань, ґанків, несподіваних переходів до чужих дворів і забували первісну мету своєї виправи, щоби одного з найсіріших світанків по довгих днях, вертаючи манівцями дивних і плутаних пригод, крізь докори сумління згадати собі рідний дім.

Захаращене великими шафами, низькими канапами, блідими дзеркалами і штучними дешевими пальмами, наше помешкання ставало все занедбанішим через невправність матері, що вічно засиджувалась у крамниці, та недбальство струнконогої Аделі, що, залишена без нагляду, згаювала цілі дні при дзеркалах у нескінченному самоприкрашанні, на кожному кроці слідячи пасмами вичесаного волосся, гребінцями, зоставленими пантофликами й корсетами.

Наше помешкання не мало окресленого числа кімнат, бо ж ніхто не пам’ятав, скільки з них і які винайнято квартирантам. Іноді хтось випадково відкривав одне з таких приміщень і виявляв його порожнім; квартирант уже давно виїхав, а в неторканих упродовж місяців шухлядах траплялися неочікувані знахідки.

У нижніх кімнатах мешкали крамничні працівники, і бувало, що вночі ми прокидалися від їхніх зойків, накликаних кошмарами. Взимку надворі ще бувала глуха ніч, а батько вже сходив до тих вистуджених і темних кімнат, розганяючи поперед себе свічкою стада тіней, що розбігалися навсібіч підлогою та стінами; батько будив підлеглих з їхнього тяжкого хропіння і твердого, мов камені, сну.

У мерехтінні свічки, яку лишав батько, вони ліниво вимотувалися з брудних постелей, сідаючи на ліжка, виставляли босі негарні ноги і зі шкарпеткою в руці востаннє віддавалися позіханню — довгому і пристрасному, до болісної судоми в піднебінні, як при спазмах блювання.

По кутках бовваніли здоровенні тарганиська, волею свічки ще ваговитіші і сильно збільшені власною тінню, що не розлучалася з ними й тоді, як один із цих пласких безголових клубків раптово пускався в несамовитий павучий біг.

У той час батько вже почав занепадати здоров’ям. Траплялося, що й у перші тижні тієї ранньої зими він цілими днями пролежував у ліжку, обставлений пляшечками, пігулками й обліковими книгами, що йому їх приносили з контори. Гіркий запах недуги осідав на дно кімнати, де шпалери все густішали тьмяним плетивом арабесок.

Увечері, коли мати поверталася з крамниці, він бував знервований і вдавався до суперечок, дорікав їй неточністю в бухгалтерії, вкривався червоними плямами і збуджувався до втрати притомності. Пригадую, якось прокинувшись пізно вночі, я побачив, як він босоніж і в сорочці носиться туди-сюди по обтягнутій шкірою канапі, демонструючи таким чином своє роздратування материною безпорадністю.

В інші дні він бував спокійний і зосереджений, занурений цілковито у свої книги, загублений далеко в лабіринтах витончених обчислень.

Я так і бачу його у світлі кіптявої лампи — ось він сидить навпочіпки серед подушок, під великим різьбленим узголів’ям ліжка й величезною тінню власної голови на стіні, ось похитується в безмовній медитації.

Іноді він підводив голову над рахунками, ніби випірнувши, знов набирав повітря, роззявляв рота, знесмачено плямкав сухим та згірклим язиком і безпорадно роззирався, ніби чогось шукаючи.

Тоді бувало, що він тихенько дріботів від ліжка в куток кімнати, ближче до стіни, де висів добре знаний інструмент. Це було щось на зразок клепсидри, себто великої скляної ємності з унцієвими поділками, наповненої темним флюїдом [12]. Батько під’єднувався до цього інструменту довгою гумовою кишкою, схожою на кручену й болючу пуповину, і таким чином сполучений з отим нікчемним пристроєм зосереджено завмирав; його очі темнішали, а на поблідлому лиці з’являвся вираз чи то страждання, чи то гідної осуду насолоди.

Потім знов наставали дні тихої зосередженої праці, заплетеної в самотні монологи. Коли він сидів отак у світлі настільної лампи серед подушок великого ложа, а кімната більшала над ним абажурною тінню, що єднала його з великим царством міської ночі за вікном, то відчував, не розглядаючись надовкіл, як простір обростає його пульсуванням шпалерної гущавини, сповненої шепотів, сичань і сопінь. Він добре чув, навіть і не дивлячись у той бік, усю ту змову, сповнену спільницьких підморгувань та бісиків в очах, які розпускались у квітах вушних раковин, налаштованих на вслухання, і темних вуст, що кривилися.

Тож він позірно занурювався ще більше у працю, рахував і додавав, намагаючись не зраджувати гніву, що назбирувався в ньому, і поборюючи спокусу з раптовим криком, наосліп кинутися позад себе, набрати повні пригорщі тих витких арабесок, тих виплоджених самою ніччю пучків з очима й вухами, що росли і множилися, вимарюючи все нові пагони й відгалуження з матірного пупка пітьми. Заспокоювався ж він щойно тоді, як із відпливом ночі шпалери починали в’янути, згортатися, губити листки та квіти й по-осінньому рідшати, пропускаючи далеке світання.

Аж тоді, під скрекотіння шпалерних птахів, у жовтому зимовому яснішанні, він на кілька годин засинав густим чорним сном.

Днями і тижнями, відколи він, здавалося, поринув у заплутані поточні рахунки, його думка потайки вирушала в лабіринти власних нутрощів. Він затримував дихання й наслухав. І коли його погляд, мутний та збілілий, повертався з отих глибин, він заспокоював його усміхом. Він ще не вірив і відкидав як абсурдні ті домагання та пропозиції, що так і напирали на нього.

Удень це було щось наче розумування і переконування, довгі монотонні розважання, що велися впівголоса, сповнені гумористичних інтерлюдій [13] та провокаційних кпинів. Але вночі ті голоси виринали з куди більшим натиском. Пристрасть поверталася все виразніше й вагоміше, і ми вже чули, як він розмовляє з Богом, ніби просячись і водночас боронячись від чогось, що настирливо прагнуло й домагалося свого.

Аж певної ночі той голос піднявся загрозливо й невідпорно, жадаючи, щоб він йому свідчив нутрощами і вусти своїми [14]. І ми почули, як зіходив у нього дух, як він підводився з ліжка, як видовжувався у пророчому гніві, захлинаючись гучними слови, стріляючи ними, як мітральєза [15]. Ми чули гуркіт бою і батьків зойк, зойк титана зі зламаним стегном [16], який усе ще відсварюється.

Я ніколи не бачив пророків Старого Заповіту, але, дивлячись на цього мужа, що його повалено гнівом Божим, широко розкарячено на велетенському уриналі з порцеляни, накрито вихором рамен, хмарою розпачливих судом, понад якими ще злітав голос його, чужий і незламний, я осягнув гнів Божий святих мужів.

Той діалог був небезпечний, як розмова блискавиць. Ламані лінії його рук розривали небо на шматки, а у проміжках визирав лик Єгови, набряклий гнівом і запльований прокльонами. Не дивлячись у той бік, я бачив його, страшного Деміурга [17], як він, возлігши на темнотах, мов на Синаї, і сперши могутні долоні на карниз фіранок, прикладався обличчям велетня до верхніх шибок, об які потворно розплющувався його м’ясистий носище.

Я чув той голос у перервах пророчої тиради батька, чув ті потужні рокотання надутих губів, що від них брязкотіли шибки, і те, як вони змішуються з вибухами заклять, ламентаціями й погрозами.

Часом голоси відступали і стиха зіщулювалися, нагадуючи белькотіння вітру в нічному комині, але відтак вибухали знову гучним великим рейвахом, бурею змішаних прокльонів і схлипів. Зненацька розчахнулося темним позіханням вікно, і плахта пітьми загорнула кімнату.

У спалаху блискавки я побачив батька в розвіяній білизні — зі страшним прокляттям він могутнім струменем вихлюпував вміст уриналу за вікно — в ніч, усю заповнену гудінням, як мушля.