Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 33

Стільки ненароджених оповідей. О, ці жалобні хори між коренями, ці розмови, що перемовляються навзаєм, ці невичерпні монологи серед раптово вибухлих імпровізацій! Чи стане терпіння їх вислухати? Перед найстарішою з почутих історій були інші, яких ви не чули, безіменні попередниці, романи без назви, довжелезні епопеї, монотонні і бліді, незугарні бувальщини, незграбні тулуби, гіганти без облич, які застують обрії, темні тексти до вечірньої драматургії хмар, а ще далі — книжки-леґенди, книжки-ніколи-не-написані, книжки-вічні-претенденти, облудні і згублені книжки in partibus infidelium [134]…

*

Серед усіх історій, які юрмляться, ніяк не в змозі повиплутуватися, біля коренів весни, є одна, що вже давно перейшла у власність ночі й назавжди осіла на дні небосхилу, — вічний акомпанемент і тло зоряних теренів. Через кожну весняну ніч, хоч би що в ній діялося, ця історія проходить понад могутнім скрекотом жаб і безконечним обертанням млинів. Той муж іде під зоряним мливом [135], що сиплеться з жорен ночі, великими кроками йде по небу, притуляючи до складок плаща дитинку, вічно в дорозі, в ненастанних мандрах крізь безмежні простори ночі. О великий жалю самотності, о незмірне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У цій історії час уже нічого не змінює. У кожний свій момент вона саме проходить зоряні обрії, саме минає нас великими кроками, й так буде завжди, знову і знову, позаяк одного разу вибита з рейок часу, вона стала бездонною, позбавленою ґрунту, не вичерпуваною жодним повторенням. Той муж іде й тулить дитя до рамен — ми свідомо повторюємо цей приспів, це печальне гасло ночі, щоб виразити всю переривисту тяглість його ходи, часом захованої за плутаниною зірок, часом цілком невидимої через довгі німі інтервали, з яких повіває вічністю. Далекі світи підходять зовсім близько — жахливо яскраві, вони пересилають крізь вічність різкі сигнали в німих невимовних звітах — а він іде й без кінця втихомирює дівчинку, монотонно і безнадійно, безсилий проти того шепоту, тих жахливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке складаються вуста тиші, коли ніхто її не слухає…

Це історія про викрадену й підмінену принцесу.

XVIII

А як пізно вночі вони тихо повертаються до просторої вілли серед садів, до низької білої кімнати, що в ній стоїть чорне, довге й лискуче фортеп’яно і мовчить усіма струнами, а крізь велику скляну стіну, ніби крізь шиби оранжереї, зазирає весняна ніч, бліда й поцяткована зірками, то з усіх флаконів і посудин гірко пахне черемха над зимною постіллю білого ліжка. Тоді через велику і безсонну ніч біжать наслухання та тривоги, і серце говорить крізь сон, і летить, і спотикається, і схлипує в розлогій та росяній, рясній на нічних метеликів ночі, що гірка від черемхи і світлиста… Ага, це вона, ця гірка черемха так розширює бездонну ніч, і серце, загнане у злетах, забігане у щасливих перегонах, уже хотіло б на хвилину заснути, сягнувши якоїсь надповітряної межі, якогось найтоншого краєчку, але з тієї блідої ночі без кінця вилонюється все нова ніч, дедалі блідіша і безтілесніша, покреслена світляними лініями та зиґзаґами, спіралями зір і блідих польотів, тисячі разів проштрикнута хоботками невидимих комарів, безшелесних і солодких від дівочої крові, й невтомне серце вже знову щось плете — нерозбірливе, заплутане в зірчасті складні афери, в задиханий поспіх, у місячний сполох, вознесене до неба і в сотні разів збільшене, втягнуте у бліді захоплення, в чіпкі лунатичні сни і летаргійні жахіття.

Ох, усі ті викрадення й гонитви ночі, зради й нашіптування, негри і стерничі, ґрати балконів і нічні жалюзі, муслінові сукенки й вуальки, що розвіваються вслід задиханій утечі!.. Аж урешті після раптового затьмарення, після чорної та глухої паузи настає саме та мить — усі маріонетки лежать у своїх коробках, усі фіранки зісунуто і всі давно обумовлені зітхання спокійно проходять сюди й туди по всій ширині сцени, в той час як на втишеному розлогому небі світанок безгучно будує свої далекі рожеві й білі міста, свої осяйні та надмухані пагоди й мінарети.

XIX

Тільки уважному читачеві Книги природа цієї весни стає зрозумілою. Всі ці ранкові приготування дня, його вмивання і чепуріння, всі вагання, сумніви і тонкощі вибору привідкривають свою сутність утаємниченому в поштові марки. Саме вони вводять нас у складну гру ранкової дипломатії, в усі довготривалі перемовини, атмосферні лавірування, які передують остаточній редакції дня. З рудих туманів дев’ятої години ранку — це видно виразно — хотіла б висипатися строкато-плямиста Мексика зі змією, яка звивається в дзьобі кондора [136], гарячий і зшерхлий присок яскравої Мексики, але у просвітах блакиті, у високій зелені дерев папуга весь час повторює «Гватемала» — вперто, рівномірно, з тією ж інтонацією, й від цього зеленого слова поступово стає черешнево, свіжо і листяно. Й так поволі, в конфліктах і труднощах, відбувається голосування, утверджується перебіг церемонії, список параду, дипломатичний протокол дня.

Травневі дні були рожеві, мов Єгипет. На Ринку блиск переливався поза всі межі і здіймався хвилею. Скупчення літніх хмарин на небі клубочились, уклякаючи під щілинами блиску, вулканічні, яскраво окреслені, і — Барбадос, Лабрадор, Тринідад — усе заходило в червінь, мовби побачене крізь рубінові окуляри, і після двох-трьох ударів пульсу, в затьмаренні й червоному затемненні крові, що вдаряла в голову, небом пропливав великий корвет Ґаяни [137], вибухаючи всіма вітрилами. Він сунув, надутий вітрами, пирхаючи парусиною; його натужно й галасливо, напнувши всі канати, буксирували крізь хвилювання чайок і червоний блиск моря. Тоді на всьому небі поставав і розростався вшир величезний обтріпаний такелаж [138] із мотуззя, драбин та жердок і, гримочучи високо розіпнутим полотном, вкотре починався багатоповерховий повітряний спектакль вітрил, рей і брасів [139], у шпаринах якого з’являлися на мить маленькі звинні негренята, що відтак розбігалися тим полотняним лабіринтом, зникаючи серед фігур і знаків фантастичного неба тропіків.

Потім небесне видовище змінилось: у хмарних масивах аж тричі поспіль доходили кульмінацій рожеві затемнення, диміла лискуча лава, світляною лінією прокреслюючи грозяні контури хмар і — Куба, Гаїті, Ямайка — стрижень світу йшов у глибини, дозрівав усе яскравіше, пробивався до суті, й раптом вихлюпувалася чиста есенція тих днів: піниста океанічність тропіків, архіпелагової блакиті, щасливих течій і вирів, екваторіальних і солоних мусонів.

З альбомом у руках я читав ту весну. Хіба ж він не був великим коментарем часів, граматикою днів і ночей? Та весна провідмінялася всіма Колумбіями, Коста-Риками та Венесуелами, бо що таке, власне кажучи, Мексика й Еквадор, і Сьєрра-Леоне, як не вигадливий унікум, загострений присмак світу, гранично вишукана остаточність, глухий кут аромату, що в нього світ заганяється у своїх пошуках, випробовуючи себе і вправляючись на всіх клавішах?

Головне ж — не забути, як Александр Великий [140], що жодна Мексика не є остаточною, що це лише точка перетину, що світ її перевершує, що за кожною Мексикою відкривається нова, ще яскравіша — надкольори і надпахощі…

XX

Б’янка цілком сіра. Її смаглява шкіра має в собі щось подібне на розчин вигаслого попелу. Мені здається, що дотик її долоні мав би перевершувати будь-яку уяву.

Цілі покоління дресури вмістилися в її дисциплінованій крові. Зворушує це самозречене примирення з наказами такту, яке свідчить про переможену непокору, зламані бунти, тихі нічні схлипи і кривди, заподіяні її гордості. Кожним своїм рухом вона, сповнена доброї волі й сумної краси, вписується у визначені форми. Вона не робить нічого понад необхідність, кожен її жест відміряний скупо, він ледь заповнює форму, входить у неї без ентузіазму, немовби лише з пасивного почуття обов’язку. З глибини цих упокорень Б’янка черпає свій передчасний досвід, своє знання всіх речей. Б’янка знає все. І вона не насміхається над цим знанням, воно в неї поважне та сумовите, її невсміхнені вуста творять лінію довершеної краси, а брови накреслені зі строгою охайністю. Ні, зі свого знання вона не черпає жодної згоди на поблажливість, м’якість і розпущеність. Якраз навпаки. Ніби тій істині, в яку задивлені її печальні очі, можна було дорівнятися лише напруженою ревністю і якнайточнішим дотриманням форми. І в цьому непохитному такті, в цій лояльності щодо форми — ціле море смутку і насилу приборканого страждання.

вернуться

134

I n   p a r t i b u s   i n f i d e l i u m  (лат.) — дослівно: у невірних провінціях; цей титул надавався єпископам, чиї дієцезії перебували під контролем некатоликів. Тут: ідеться про загубленість у чужих країнах, відхід від поточного сенсу.

вернуться

135

М л и в о  — зерно, призначене для перемелювання, або таке, що власне мелеться; продукт перемелювання.

вернуться

136

Алюзія до герба Мексики, який досить часто з'являвся на мексиканських поштових марках, зокрема в серіях, випущених 1899 та 1903 pp.

вернуться

137

Герб у вигляді корвета з девізом «Damuspetimusquevicissim» (Даємо і просимо навзаєм) з'являється на марках перших трьох серій, випущених У Британській Ґвіані (Ґаяні) у 1853—1875, 1876—1882 і 1889—1907 pp.

вернуться

138

Т а к е л а ж  (з нім.) — вітрила, канати і щогли корабля як цілісна технічна система.

вернуться

139

Б р а с  (з голл.) — канат, прикріплений до кінців реї; зумовлює її обертання в горизонтальній площині.

вернуться

140

Див. прим. 8 (у електронній версії — 118). Ювенал написав про Александра Македонського («Сатири», X 168): «Одного світу замало юнакові з Пелли».