Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 38

Ось такі канонічні дані. Але офіційна історія неповна. Вона має в собі зумисні прогалини, довгі паузи і замовчування, в яких відразу ж запановує весна. Вона швидко пускає в ріст у тих прогалинах свої марґіналії, переплачує листям, що сиплеться з неї без ліку і росте навперегони, баламутить недоречностями птахів, контроверсією пернатих, сповненої суперечностями і брехнями, наївними запитаннями без відповіді, впертими претензійними повторами. Багато треба терпіння, щоб у всій тій плутанині відшукати потрібний текст. До цього приводить уважний аналіз весни, граматичний розбір її речень та періодів. Хто, що? кого, чого? Слід виключити баламутні перемовляння птахів, їхні шпилясті прислівники та прийменники, полохливі зворотні займенники, щоби поволі вилущити здорове зерно сенсу. Альбом для марок у цій справі є мені неабияким дороговказом. Дурна неперебірлива весна! Вона росте всюди без вибору, плутає глузд із безглуздям, вічно блазнює — раденька, що дурненька, і безмежно легковажна. Невже й вона союзниця Франца Йосифа І, пов'язана з ним вузлами спільної змови? Слід пам’ятати, що кожен грам сенсу, що прокльовується з цієї весни, відразу ж забалакується у сто разів більшою дурнею, нонсенсом, який лиш меле бозна-що. Птахи в ній стирають сліди і збивають з плигу фальшивленням розділових знаків. Таким чином ця буйна весна, яка кожну вільну п’ядь і кожну щілину негайно заповнює своїм листяним розквітом, витісняє з усіх-усюд істину. Де ж їй виклятій притулитися, де знайти собі пристановище, як не там, де ніхто її не шукає, — в ярмаркових календарях і коменіусах [165], в отих жебрачих і старечих книжечках, які напряму виводяться з альбому для марок?

По багатьох сонячних тижнях надійшла серія похмурих і спекотних днів. Небо потемнішало, мов на старих фресках, скупчення хмар у задушливій тиші згорнулося клубком, ніби трагічні побоїща на полотнах неаполітанської школи. На тлі тих олов’яних і бурих клубовинь яскраво світилися будинки — крейдяною гарячою білістю, ще більше підкресленою гострими тінями виступів і пілястрів. Люди ходили з опущеними головами, наповнені темрявою, що назбирувалась у них, як перед бурею, серед безгучних електричних розрядів.

Б’янки більше не видно в парку. Мабуть, її стережуть, не дозволяють виходити. Занюшили небезпеку.

Сьогодні я бачив у місті групу панів у чорних фраках і циліндрах, які розміреним кроком дипломатів сунули через Ринок. Білі маніжки яскраво світилися в олов’яному повітрі. Вони мовчки розглядали будинки, ніби оцінювали їх. Ішли злагодженим і повільним, ритмічним кроком. На гладенько поголених обличчях вони мали чорні, мов вугіль, вуса й лискучі очі, що плавно оберталися в орбітах, мов олією змащені, й дуже виразні. Часом вони знімали циліндри й витирали з чола піт. Усі вони високі, худорляві, середнього віку, зі смаглявими лицями гангстерів.

Дні стали темними, похмуро-сірими. Далека потенційна буря вдень і вночі лежить на обріях, не розряджаючися зливою. У великій тиші крізь сталеве повітря іноді прослизає подих озону, запах дощу, вологий і свіжий бриз.

Але потім знову лише сади розпирають повітря могутніми зітханнями і в тисячу разів густіше ростуть наввипередки листям удень і вночі, акорд за акордом. Усі прапори висять важко, стемнілі, і безсило виливають останні хвилі кольорів у згущену ауру. Часом у виломі вулиць хто-небудь зверне до неба яскраву, вихоплену з темряви половину обличчя з ураженим і просвітленим оком, наслухаючи шуми Всесвіту, електричне мовчання рухомих хмарин, і глибини повітря перетинають, наче стріли, тремкі і шпичасті, чорно-білі ластівки.

Еквадор і Колумбія мобілізують. У загрозливому мовчанні на молі юрмляться лави піхоти, білі штани, перехрещені на грудях ремені. Чилійський єдиноріг став дибки [166]. Його можна побачити вечорами на тлі неба. Патетична тварина, паралізована жахом, з копитами в повітрі.

Дні щоразу глибше сходять у тінь і задуму. Небо зачинилося, забарикадувалося, набрякаючи все темнішою сталевою бурею, й замовкло, низько склубочене. Спалена строката земля перестала дихати. Тільки сади ростуть без дихання, розсипаються, непритомні і п’яні, листям, кожну вільну щілину заповнюють холодною листяною речовиною. (Прищі бруньок були, ніби сверблячий виприск, болісно-роз’ятрені, тепер усе гоїться зимною зеленню, безліч разів множиться листком на листку, компенсується сторазовим здоров’ям — про запас, понад міру й без рахуби. Під темною зеленню вже закрито і приглушено крики зозулі, чутно вже тільки її далекий і здушений голос, закинутий у глибокі вертогради, загублений у затоці щасливого розквіту.)

Чому так світяться будинки в цьому потемнілому краєвиді? Що дужче хмурнішає шум парків, то гострішою робиться вапняна білість будинків і світить без сонця гарячим відблиском спаленої землі — все яскравіше, немов за хвилину мала би поцяткуватися чорними плямами якоїсь яскраво-пістрявої хвороби.

Пси біжать як сп’янілі, з носами в повітря. Винюхують щось непритомне і збурене, нишпорячи в пухнастій зелені.

Щось хоче сферментуватися зі згущеного шуму спохмурнілих днів — щось надзвичайне і понад будь-яку міру величне.

Я пробую і приміряю, котра з подій була б відповідною цій негативній сумі очікування, що збирається у велетенський розряд від’ємної електрики; що могло б дорівнятися цьому катастрофічному падінню барометра.

Десь уже росте й набирає силу те, на що в цілій нашій природі готується така вирва, така форма, така роззявленість без подиху, якої й парки не наповнять п’янким запахом бузку.

Негри, негри, юрми негрів у місті! Їх бачили там і сям, одночасно в кількох місцях. Вони біжать уздовж вулиць галасливою обдертою галайстрою, вриваються до продуктових крамниць і пустошать їх. Жарти, штурхани, сміх, широко викочені білки очей, блискучі зуби. Поки змобілізували міліцію, вони випарувалися, мов камфора.

Я це передчував, інакше бути не могло. Це було природним наслідком метеорологічної напруги. Щойно тепер я здаю собі справу, що від самого початку відчував: за цієї весною стоять негри.

Звідки у цих широтах взялися негри, звідки прибилися ці орди негрів у смугастих бавовняних піжамах? Може, великий Барнум [167] розбив десь неподалік свій табір, притягнувши за собою цілий шлейф незліченних людей, тварин і демонів? Або десь близько зупинились його фургони, набиті безконечним гомоном ангелів, бестій та акробатів? Аж ніяк ні. Барнум був далеко. Моя підозра рухається в цілком іншому напрямку. Я не скажу нічого. Заради тебе я мовчу, Б’янко, і жодні тортури не видобудуть із мене зізнання.

Того дня я вдягався старанно і довго. Нарешті вже готовий, я уклав перед дзеркалом своє обличчя у вираз невблаганної і спокійної рішучості. Я ретельно оглянув пістолет, перш ніж увіпхнути його до задньої кишені штанів. Ще раз кинувши оком на дзеркало, я торкнув рукою сурдут, під яким на грудях були сховані документи. Я був готовий виходити проти нього.

Я почувався напрочуд спокійно і мотивовано. Адже йшлося про Б’янку — чого б я тільки не вчинив задля неї! Я вирішив ні в чому не звірятися Рудольфові. Що ближче я пізнавав його, то сильнішим робилося в мені переконання, що це птах доволі низького польоту, нездатний злетіти понад буденністю. Я мав уже досить цього обличчя, що обмирало зі спантеличення і полотніло від заздрощів, якими він зустрічав кожне моє нове відкриття.

Замислившись, я швидко подолав недалеку дорогу. Щойно велика залізна брама затріснулася за мною, протремтівши здушеною вібрацією, я відразу ж увійшов до іншого клімату, інших віянь повітря, в чужу й холодну околицю великого року. Чорні гілки на деревах відгалужувались у відрубний і відірваний час, їхні ще безлисті вершечки розходилися чорними пагонами верболозу у високе і біле небо з-над якихось інших чужих широт, з усіх боків замкнуте алеями, відітнуте й забуте, як затока без відпливу. Голоси птахів, загублені і стишені у далеких просторах того розлогого неба, перекроювали тишу по-іншому, замислено брали її в роботу — важку, сіру, віддзеркалену навпаки у тихому ставку, і світ без пам’яті летів у те відображення, сунув наосліп, з усім розмахом, у цю велику універсальну сіру задуму, у відвернуті коркотяги дерев, які без кінця втікали, у цю велику розхитану блідість без межі й цілі.