Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 45

Аделя зміряла батька безмежно зневажливим поглядом і, звертаючись до матері, сказала обуреним тоном, ронячи при цьому сльозу мимовільного роздратування: «Забирає весь наш сік! Виносить з дому всі слоїки з малиновим соком, який ми разом наварили влітку! Віддає його тим шлангам-пожежникам. А на додачу ще й обсипає мене імпертиненціями [186]. — Аделя рвучко схлипнула. — Теж мені — капітан вогняної варти! Капітан покидьків! — Вона верещала, міряючи батька ненависним поглядом. — Тепер їх усюди повно. Вранці, коли я хочу вийти по хліб, не можу відкрити двері. Звичайно ж — двоє з них заснули на порозі в сінях і забарикадували вихід. На сходах, на кожній сходинці лежить по одному в мосяжному шоломі і спить. Напрошуються до кухні, пропихають у дверну шпару свої кролячі морди в мосяжних банках: цукру, цукру… З рук мені виривають відерко і скачуть по воду, танцюють навколо мене, чіпляються, ледь не хвостами обмахують. При цьому ще й кліпають раз у раз червоними повіками й гидотно облизуються. Вистачає лиш коротко глипнути на котрогось, а йому вже фізія пухне, ніби в індика, червоним безстидним м’ясом. І таким давати наш малиновий сік!..».

«Твоя обмежена й недалека натура, — відповів батько, — паскудить усе, чого торкнеться. Ти накреслила образ отих синів вогню на рівні свого дрібного розуму. Що ж до мене, то вся моя симпатія належить цьому нещасному родові саламандр, цим бідолашним і горопашним вогняним істотам. Усією провиною цього колись блискучого роду було те, що вони подалися на службу до людей, себто продалися за ложку нужденного людського їдла. За це їм відплатили зневагою. Тупість плебейства не знає меж. Цих витончених істот доведено до найглибшого занепаду й остаточної нікчемності. Що ж дивного в тому, що їм не смакує бурда, простацька й пісна бурда, яку шкільна наглядачка варить у спільному казані для них та міських арештантів? Їхнє піднебіння, ніжне й геніальне піднебіння вогнистих духів, жадає шляхетних і темних бальзамів, ароматних і кольорових флюїдів. Тож тієї врочистої ночі, коли ми святково засядемо у великій залі міської Ставропігії [187] за накритими білими скатертинами столами, у тій залі з високими, залитими світлом вікнами, що кидають відблиски вглиб осінньої ночі, а місто довкола нас замиготить тисячами вогнів ілюмінації, кожний з нас із належним пієтетом та притаманним синам вогню смакуванням умочатиме булку в чашу з малиновим соком і поволі споживатиме цей шляхетний густий трунок. У такий спосіб внутрішня сутність пожежника міцнішає й оновлюється багатство барв, які цей народ вистрілює із себе у вигляді феєрверків, ракет і бенгальських вогнів. Моя душа повниться співчуттям їхній нужді, їхній не заслуженій ними деґрадації. І якщо я прийняв з їхніх рук капітанську шаблю, то лише з надією, що мені вдасться підняти із занепаду це плем’я, зупинити його приниження і розгорнути над ним прапор нової ідеї».

«Ти так змінився, Якубе, — сказала мати. — І став чудовий. Але не йди з дому на ніч. Не забувай, що відколи я повернулася, ми не мали змоги як слід порозмовляти. Що ж до пожежників, — звернулася вона до Аделі, — то мені справді здається, що ти керуєшся якимось упередженням. Це милі хлопці, хоч і нероби. Я завжди із задоволенням дивлюся на цих підтягнутих юнаків у зграбних мундирах, дещо засильно стиснутих у поясі. Вони щедро наділені природною елеґантністю, а їхня запобігливість і запал, із яким вони щомиті готові прислужитися дамам, просто зворушливі. Хоч би скільки разів моя парасолька випадала з руки на вулиці чи розв’язувався б черевичок — завжди тут як тут один із них, переповнений співчуттям і жагучою готовністю. Я не в змозі розчарувати ці гарячі пориви і завжди терпляче дочікуюся, поки він прибіжить і мені прислужить, тим самим виразно ощасливлений. Коли ж він, виконавши лицарський обов’язок, відходить убік, його тут-таки обступає цілий гурт товаришів по службі — вони жваво обговорюють подію, і при цьому герой демонструє жестами, як усе було. На твоєму місці я радо користувалася б їхньою галантністю».

«А я вважаю їх дармоїдами, — мовив старший продавець Теодор. — Адже ми слушно не допускаємо їх до гасіння пожеж з огляду на їхню дитинну безвідповідальність. Досить лише раз побачити, з якою заздрістю вони завше спиняються коло групи хлопчаків, що, граючися, жбурляють об стіну ґудзиками, — й можете оцінити зрілість їхнього кролячого розуму. Щойно почуєш із вулиці дикий вереск забави, як, виглянувши з вікна, обов’язково побачиш у хлопчачій ватазі отих засліплених, забіганих і аж непритомних від азарту довганів. На вид пожежі вони шаліють від радості, плещуть у долоні й танцюють, мов дикуни. Ні, до гасіння вони не надаються ніяк. Куди вже кращі в цьому ділі сажотруси й міська міліція. А їм лишаються тільки забави та народні свята — от де вони незамінні. Наприклад, коли темним осіннім досвітком відбувається так званий штурм Капітолію й вони, переодягнуті на карфагенців, пекельно галасуючи, облягають Василіанську гірку. Усі в цю мить співають «Hannibal, Hannibal ante portas [188]». При цьому під кінець осені вони стають лінивими й сонними, що й засинають стоячи, а як випаде перший сніг, то вже й ні на грам їх ніде не видно. Один старий грубник розповідав, що під час ремонту димарів їх знаходять причепленими до димоходів і закляклими, ніби лялечки, у своїх багряних уніформах і лискучих шоломах. Так і сплять навстоячки, впившись малиновим соком, наповнені липкою солодкістю та вогнем. Тоді їх витягають за вуха й відводять у казарму, п’яних сном і непритомних, — ранковими осінніми вулицями, кольоровими від перших паморозків, поки вулична шпана кидається їм услід камінням, а вони лиш усміхаються своїм засоромленим усміхом, з винуватістю та докорами сумління, й перебирають ногами, ніби п’яні».

«Хоч там як, — мовила Аделя, — а соку я їм не дам. Не для того я псувала собі шкіру на кухні, виварюючи його, щоб тепер оці нікчеми його випили».

Замість відповіді батько приклав до рота свисток і пронизливо засюрчав. Тої ж миті — так, наче підслуховували коло замкової шпарини, — зайшли чотири підтягнуті юнаки і вишикувались уздовж стіни. Кімната посвітлішала від блиску їхніх шоломів, а вони, завмерши у військовій поставі, темні й засмаглі під сяйливими шишаками, чекали наказу. На батьків знак двоє з них ухопили з обох боків великий, оплетений лозою бутель з пурпуровим соком і перш ніж Аделя встигла їх перейняти, збігли, лунко тупаючи, сходами вниз і винесли дорогоцінну здобич. Двоє інших по-військовому вклонились і вийшли за першими.

Якусь мить здавалося, що Аделя вчинить щось нечуване — таким вогнем стріляли її гарні очі. Але батько не чекав на вибух її гніву. Одним стрибком він заскочив на підвіконник і розпростер руки. Ми поквапилися до нього. Ринок, щедро засіяний ліхтарями, аж кишів кольоровістю натовпів. Під нашим будинком восьмеро пожежників колом розтягнули велике вітрильне полотно. Батько ще раз озирнувся, зблиснув усією пишністю обладунків, мовчки нам салютуючи, а тоді з розпростертими руками, сяйливий, мов метеор, кинувся в ніч із тисячею вогнів. Це було настільки прекрасне видовище, аж усі ми в захваті заплескали. Навіть Аделя, забуваючи про образу, поаплодувала цьому стрибку, виконаному з такою елеґантністю. Тим часом батько пружно зістрибнув із простирадла і, з бряжчанням струсонувши бляшаною оболонкою, став на чолі підрозділу, який, шикуючись по двоє, на марші розгорнувся в довгу колону й тепер поволі віддалявся, крокуючи повз натовп і виблискуючи мосяжними банками шоломів.

Друга осінь

Серед багатьох наукових праць, яким батько присвячував нечасті хвилини спокою та внутрішнього затишшя поміж ударами катастроф і поразок, що ними так рясніло його авантюрне й бурхливе життя, найближчими його серцю були заняття порівняльною метеорологією, передусім дослідження специфічного клімату нашої провінції з його унікальними у своїй специфіці особливостями. Саме він, батько, заклав основи для фахового аналізу кліматичних формацій. Його «Нарис загальної систематики осені» раз і назавжди дослідив сутність цієї пори року, яка в нашому провінційному кліматі набуває тієї розтягнутої, розгалуженої, паразитично розрослої форми, що під назвою «китайського літа» проникає далеко вглиб наших кольорових зим. І що тут скажеш? Він перший з’ясував похідний і вторинний характер цієї пізньої формації, що є нічим іншим, як своєрідним отруєнням клімату випарами перезрілого й охопленого виродженням мистецтва бароко, нагромадженого в наших музеях. Ці музейні експонати, що, розкладаючись у нудьзі й забутті, зацукрюються, ніби старе варення, у своїх посудинах без доступу повітря, пересолоджують наш клімат і стають причиною тієї красивої малярійної гарячки, тих кольорових марень, якими агонізує наша довготривала осінь. Адже краса — це хвороба, навчав батько, це своєрідний трепет таємничої інфекції, темна заповідь розпаду, що підводиться з глибин досконалості, де її й вітають зітханнями найглибшого щастя.