Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 56

Якби я переліз через задній бар’єр альтанки — так мені здається, — я неминуче вийшов би за межі його люті й бічною стежкою зміг би дійти до брами Санаторію. От я перекидаю ногу над поруччям, але раптом на півдорозі гальмую. Я відчуваю, що це було б надто жорстоко — просто так піти й залишити його з тим безпорадним шалом, що вибився поза всі береги. Уявляю собі його жахливе розчарування, нелюдський біль — так, ніби він уже бачить, як я вислизаю з пастки, раз і назавжди віддаляюся. Тож я затримуюся. Підходжу до нього й кажу природним спокійним голосом: «Прошу заспокоїтися, я звільню вас».

На це його розсмикана, збурена вібрацією гарчання фізія зцілюється, вигладжується, з її глибини прозирає ледь не зовсім людське обличчя. Я без боязні відчіпляю застібку на його карку. Тепер ми йдемо поруч. Палітурник має на собі добротний чорний костюм, але босий. Я силкуюся зав’язати розмову, але з його рота виходить лише нерозбірливе булькотіння. Тільки в очах, у чорних виразних очах прочитується дикий ентузіазм прив’язаності й симпатії, від якого мені робиться дуже не по собі. Часом він спотикається об камінь чи об грудку землі й тоді його обличчя від струсу відразу ж ламається, зазнає розпаду, образа винурюється до половини, готова до стрибка, а вслід за нею лють, яка тільки й чекає моменту, щоби знову перетворити це обличчя на клубок гадючого сичання. Тоді я закликаю його до порядку жорстким товариським нагадуванням. Я навіть плескаю його по плечах. Тож іноді на його обличчі силкується прорізатися здивована, підозрілива, недовірлива до себе самого усмішка. Ох, як мені дошкуляє ця страшна дружба. Як мене гнітить ця несамовита симпатія. Як позбутися цієї людини, що крокує поруч і нависає оком, усією жагучістю своєї собачої душі на моєму обличчі? Проте мені не можна показувати свою роздратованість. Я витягаю гаманець і кажу діловим тоном: «Вам, напевно, потрібні гроші, то я вам із радістю позичу». Але на цей вид його лице набуває такої дикої люті, що я швиденько все ховаю. А він ще довго не може заспокоїтися й опанувати риси, які все викривлює конвульсія виття. Ні, я цього зараз не витримаю. Що завгодно, тільки не це. Усе й без того настільки поплуталося, просто безнадійно. Над містом заграва пожежі. Батько десь у вогні революції в підпаленій крамниці, Доктор Ґотард недосяжний, на додачу ще й незбагненна поява інкогніто матері з якоюсь таємною місією! Все це — вогнища якоїсь великої незрозумілої інтриґи, що стискається навколо моєї особи. Втікати, втікати звідси! Куди-небудь. Скинути із себе цю жахливу дружбу, цього палітурника, від якого відгонить собакою і який не спускає з мене ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. «Я запрошую вас до себе в кімнату», — кажу я з увічливим жестом. Чемність у поведінці притягує його, присипляючи його шаленство. Я впускаю його до кімнати поперед себе. Садовлю його на стілець.

«Сходжу до ресторації по коньяк», — кажу я.

На це він збуджено підскакує — хоче мене супроводити. Я заспокоюю цей сполох лагідною твердістю. «Ви будете тут, ви спокійно мене дочекаєтесь», — кажу я глибоким і тремким голосом, на дні якого звучить затаєний страх. Він сідає з непевною усмішкою.

Я виходжу й повільно йду коридором, потім сходами вниз, коридором до виходу, виходжу з будинку, минаю подвір’я, зачиняю за собою залізну хвіртку й пускаюся щодуху бігти — з розкалатаним серцем, розгупаними скронями — уздовж темної алеї, що веде до залізничного вокзалу.

У моїй голові громадяться картини одна страшніша за іншу. Роздратування потвори, її образа і розпач, як тільки вона зрозуміє, що ошукана. Повернення люті, рецидив шаленства, яке вибухає з непогамовною силою. Повернення батька до Санаторію, його — без найменшого лихого передчуття — стукіт у двері і несподіване віч-на-віч із жахливою звірюкою.

На щастя, батько вже й так по суті мертвий, власне кажучи, його це вже не стосується, думаю я з полегкістю і вже бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів на виїзді.

Я всідаю до одного з них, і потяг — наче тільки на це й чекав — повільно й без гудка рушає.

У вікні ще раз суне, повільно обертаючись, ота велетенська посудина горизонту, налита темними шумливими лісами, серед яких біліють стіни Санаторію. Прощай, батьку, прощай, місто, якого вже не побачу.

З того часу я все їду і їду — немовби поселився на залізниці, де сяк-так терплять мене, що поневіряється з вагона до вагона. Величезні, наче кімнати, вагонні приміщення повняться сміттям і соломою, протяги наскрізь висвердлюють їх у сірі й безбарвні дні.

Моя одіж зносилася й подерлась. Хтось подарував мені старий мундир залізничника. Моє лице обв’язане брудною ганчіркою через спухлу щоку. Я сиджу на соломі й куняю, а зголоднівши, виходжу в коридор другого класу між відділеннями і співаю. Мені кидають монети у мій службовий кашкет, у чорний кашкет залізничника з відірваним дашком.

Додо

Він приходив до нас пополудні в суботу — в темному сурдуті й білій бавовняній камізельці, в котелку, зробленому, мабуть, спеціально під розмір його черепа. Він приходив, щоб із чверть або й дві чверті години посидіти над склянкою води з малиновим соком, подумати, сперши підборіддя на кістяний наголівник костура, який затискав між колінами, помислити над блакитним димом цигарки.

Зазвичай нас тоді провідували й інші родичі, й під час вільного плину загальних розмов Додо [220] наче відходив у тінь, понижуючись до пасивної ролі статиста в усьому цьому пожвавленні. Не вступаючи в бесіду, він лише переводив з-під гарних брів погляд виразних очей від одного мовця до другого, і при цьому його обличчя поступово витягалося, ніби виходило із суглобів, цілковито дурніючи, нічим не стримуване у своєму стихійному вслуханні.

Він говорив лише тоді, коли зверталися безпосередньо до нього, тож він відповідав на питання — щоправда, односкладово, якось неохоче, дивлячись убік, до того ж тільки в тому разі, якщо запитання не виходило поза межі звичайних і легких для з’ясування моментів. Іноді йому вдавалося втримати розмову ще на кілька запитань, поза звичними межами, і це завдяки виразності гримас та жестів, на які він бував здатний і які наслідком своєї багатозначності надавали йому універсальну послугу, заповнюючи прогалини артикульованої мови і своєю живою мімікою підтримуючи переконливість резонувань. Однак це було оманою, що швидко розвіювалась, і розмова жалюгідно вривалася, в той час як погляд співбесідника повільно й замислено відвертався; покинутий на себе самого, Додо знову западав у звичнішу для себе роль статиста й пасивного спостережника на тлі загального спілкування.

Бо як було продовжувати розмову, коли, наприклад, на запитання, чи супроводжував він матір у мандрівці на село, він сумовито відповідав «не знаю», і це була печальна й гідна сорому правдивість, позаяк його пам’ять дійсно не виходила поза межі поточного моменту і найближчої ситуації.

Колись давно, ще в дитинстві, Додо пережив якусь важку хворобу мозку, під час якої він багато місяців пролежав непритомним, ближчий до смерті, ніж до життя, а коли врешті все-таки одужав, то виявилося, що він уже немов випав із процесу й більше не належить до спільноти гомо сапієнс. Його освіта здійснювалася приватно і дуже формально, з багатьма обмеженнями. Тверді й непорушні щодо інших вимоги м’якшали щодо нього, стримувані у своїй суворості й дуже поблажливі.

Навколо нього утворилася така собі сфера дивної упривілейованості, що відгороджувала його ременями безпеки, нейтральним щодо натиску життя та його викликів полем. Усі назовні цієї сфери перебували під атаками його хвиль, галасливо в них борсаючись, захоплено віддаючись їм у дивній нестямі, — всередині ж панували затишшя і спокій, цезура [221] в загальній веремії.

Так він ріс, і винятковість його долі росла разом з ним, уже ніби сама собою зрозуміла, не натрапляючи на спротив з жодного боку.

вернуться

220

Прототипом цього персонажа був кузен Шульца Давід Гаймберґ (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»).

вернуться

221

Ц е з у р а  (з лат.) — перерва, пауза.