Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 61

Коли з вікна моєї кімнати високо вгорі я дивлюся на місто, на дахи, вогнетривкі стіни й димарі в бурому світлі осіннього світанку, на весь цей густо забудований краєвид з висоти пташиного лету, заледве розповитий з ночі, блідо розвиднений до жовтих обріїв, потятих на світлі стрічки чорними збуреними ножицями воронячого крякання, то відчуваю — це життя. Кожний з них засів у собі, в якомусь дні, що в ньому будиться, в якійсь годині, що належить йому, в якусь мить. Десь там, у напівтемній кухні, заварюється кава, кухарка вийшла, бруднуватий відблиск полум’я танцює на підлозі. Час, який спантеличила тиша, ненадовго відпливає поза себе назад, і через ті необліковані хвилини ніч знову росте на хвилястій шерсті кота. Зося з другого поверху довго позіхає й потягається, поки, беручись за прибирання, відчинить вікно; щедро наспане, вихроплене повітря ночі ліниво пересувається до вікна, проходить крізь нього, повільно вступаючи в буру й задимлену сірятину дня. Дівчина, потягуючись, запускає руки в тісто постелі, ще тепле, накисле від сну. З внутрішнім трепетом, з очима, повними ночі, вона врешті витрушує через вікно велику й тяжку перину; на місто летять пір’їни, зірочки пуху, лінивий засів нічних видінь.

У такий час я мрію про те, щоб стати постачальником свіжих булок, монтером електромереж або збирачем коштів на медичне страхування. Чи принаймні сажотрусом. Уранці, щойно розвидниться, входиш до якоїсь брами, ледь відхиленої при світлі двірникового ліхтаря, недбало приклавши до дашка два пальці, про щось жартуючи, і вступаєш у той лабіринт, щоб згодом, десь пізно ввечері, на другому кінці міста, покинути його. Протягом усього дня перелазиш із помешкання до помешкання, провадиш одну й нескінченну, плутану розмову, поміж одним кінцем міста й іншим, поділену на партії серед пожильців — запитуєш про щось в одному помешканні, а відповідають у наступному, кидаєш дотеп в одному місці й довго збираєш плоди сміху в дальших. Супроводжуваний затраскуванням дверей, мандруєш через тісні коридори, захаращені меблями спальні, перевертаєш нічні горщики, наштовхуєшся на рипливі возики, в яких плачуть діти, нахилившись, піднімаєш пожбурені брязкальця немовлят. Без потреби довго застрягаєш у кухнях та передпокоях, де прибирають служниці. Дівчата, увихаючись, напружують молоді ноги, напинають випуклі литки, грають, полискуючи, дешевим взуттям, стукотять завеликими пантофликами…

Такі мої мрії о цій безвідповідальній замежовій порі. Я їх не зрікаюся, хоч і бачу все їхнє безглуздя. Кожний повинен знати межі своїх можливостей, як і те, що йому личить.

Для нас, пенсіонерів, осінь загалом небезпечна пора. Хто знає, з якими труднощами в нашому стані досягаєш сякої-такої усталеності, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути того, щоб не розсіятися і з власної вини не згубитися, той зрозуміє, що осінь, її вихори, збурення та інші атмосферні конфузи не сприяють нашому й без того поставленому під загрозу існуванню.

Проте є в осені й інші дні, повні спокою та задуми, й вони з нами лагідні. Часом трапляються такі дні без сонця — теплі, імлисті й бурштинові на далеких овидах. У проміжку між будинками раптом відкривається вид углиб, на цілий шмат неба, що сходить донизу, все нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших обріїв. У цих перспективах, які відкриваються у глибини дня, погляд немовби мандрує календарним архівом, вирізняє вибрані місця в нашаруванні днів, безконечні реєстратури часу, що довгими алеями відходять у жовту і світлу вічність. Усе це громадиться і шикується у споловілих і змарнованих формаціях неба, в той час як на першому плані — нинішній день і теперішня мить, і мало хто зводить погляд у напрямку далеких полиць того оманливого календаря. Похилені до землі, всі кудись ідуть, нетерпляче один одного минаючи, і вся вулиця почеркана лініями цих пересувань, зустрічей і минань. Але в цій прогалині між будинками, крізь яку погляд злітає на ціле місто внизу, на всю архітектурну панораму, просвітлену ззаду смугою ясності, що млявішає ближче до обріїв, виникає перерва й затишшя в гаморі. Там на просторому і світлому майданчику ріжуть дерево для міської школи. Там чотиригранниками поскладано штабелі міцної здорової деревини, яка поволі, одне поліно за другим, слабне від пил і сокир заготівників. Ех, деревино — вірна, поштива, повновартісна матеріє дійсності, наскрізь чиста й ретельна, втілення правильності і прози життя. Хоч як глибоко залізеш їй у коріння — не знайдеш нічого, що вона б не виявила вже над поверхнею, прямо і без застережень, завжди рівномірно всміхнена і просвітлена тією теплою й певною світлістю своєї волокнистої серцевини, зітканої на зразок людського тіла. У кожному свіжому зламі розрубаного поліна проглядається хоч і нове, та все ж завжди те саме, усміхнене й золоте, обличчя. О, предивна тілесносте дерева, тепла без екзальтації, здорова наскрізь, пахка і мила!

По-справжньому сакраментальна дія завжди поважна і символічна. Рубання дерева! Я годинами міг би отак стояти у цій світлій прогалині, відкритій у глибину пізнього пополудня, й дивитися на ці мелодійні пили, на розмірену працю сокир. За всім оцим давня, мов рід людський, традиція. У цьому світлому вищербі дня, в цій прогалині часу, відкритій на жовту й зів’ялу вічність, штабелі букового дерева нарізають ще з Ноєвих часів. Ті самі патріархальні й одвічні рухи, ті самі змахи, ті самі нахили тіла. Вони стоять по пахви у своєму золотому теслярстві й поволі вгризаються в кубометри і шари дерева, обсипані трачинням, з відблиском-іскринкою в очах, вони прорубуються дедалі глибше в теплу і здорову серцевину, в її злютований масив, і за кожним ударом сокири їхні очі спалахують золотом — так, ніби вони щось шукають у тій серцевині, хочуть пробитися до золотої саламандри, пискливої вогнистої істоти, яка вічно втікає від них у кореневі глибини. Ні, насправді вони лише ділять час на дрібні поліна, хазяйнують із часом, заповнюючи пивниці добрим і рівномірно нарубаним майбутнім на зимові місяці.

Перетривати б тільки цей критичний час, оцих пару тижнів, а там уже ранкові приморозки й зима. Як я люблю той вступ до зими, ще без снігу, але із запахом морозу і диму в повітрі! Я пам’ятаю такі недільні пополудні пізньої осені. Припустімо, що весь тиждень перед тим падали дощі, нависала осіння сірятина, й аж урешті земля наситилася водою й от починає сохнути і тьмяніти на поверхні, виділяючи щільний здоровий холод. Тижневої тривалості небо з поволокою хмарного шмаття згорнуто, мов болото, на один бік небосхилу, де воно темніє купами, зібгане та вим’яте, а від заходу починають поволі проникати здорові черстві кольори осіннього вечора, розфарбовуючи захмарений краєвид. І в той час, як небо поступово, від заходу, прочищується, набуваючи прозорої ясності, з’являються святково вдягнуті служниці, йдуть по троє-четверо, взявшися за руки, безлюдною, по-недільному чистою, майже підсохлою вулицею поміж передміськими хатинами, кольоровими в цій терпкій гамі повітря, розчервонілого перед смерком, вони йдуть, смагляві й заокруглені лицем від здорового холоду, пружно ступаючи ногами в новому ще не розходженому взутті. Милий зворушливий спомин, видобутий із закамарків пам’яті!

Останнім часом я ледь не щодня ходив до управи. Трапляється, що хтось занедужає й мені дозволяють попрацювати на його місці. Інколи в когось буває якась пильна справа в місті, тож мені дають заступити його в канцелярській праці. На жаль, ця робота не постійна. Приємно отримати, хоча б на пару годин, своє крісло зі шкіряною подушкою, свої лінійки, пера та олівці. Приємно, коли співробітники по-дружньому дадуть тобі стусана чи й критикнуть. Хтось до тебе заговорить, кине слово, покпить, зажартує — й ти вже розцвів ненадовго. Торкнешся когось іншого, зачепиш свою бездомність і малість об щось живе і тепле. Той інший піде й не відчує моєї ваги, не запримітить, що поніс мене на собі, що я вже хвилину як паразитую на його житті…

Однак відколи прийшов новий начальник канцелярії, скінчилося й це.

Тепер я за доброї погоди часто сідаю на лавці в малому сквері навпроти міської школи. Із сусідньої вулиці долітає стукіт сокир, якими рубають дерево. Дівчата і молоді жінки повертаються з базару. Деякі з них мають поважно і рівно наведені брови, вони йдуть, грізно з-під них поглядаючи, стрункі й насуплені — ангелиці з городиною і м’ясом у кошиках. Часом вони зупиняються перед крамницями і вдивляються в себе, відбитих у вітрині. Потім ідуть далі, кинувши згори гордий, з натяком на муштрування погляд на носак власного черевика. О десятій годині на шкільному порозі з’являється сторож, і його галасливий дзвоник наповнює всю вулицю своїм дзеленьчанням. Відтак школа, здається, раптово вибухає зсередини ґвалтовним заворушенням, яке ледь не розносить удрузки шкільний будинок. Ніби врятувавшись від отого загального сум’яття, через шкільну браму, як із пращі, вилітають малі обірванці і з верещанням збігають по кам’яних сходах, щоб, опинившись на свободі, зайнятись якимись небаченими стрибками, кинувшись у шалені, зімпровізовані наосліп, поміж двома позирками очей, забави. Часом у своїй непритомній біганині вони добігають аж до моєї лавки, жбурляючи на бігу в мій бік незрозумілі прізвиська. Їхні обличчя, здається, от-от позриваються з петель від їхніх кривлянь до мене. Наче зграя розшалілих мавп, які пародійно коментують власні блазнюваті вибрики, вся та компанія проноситься повз мене, жестикулюючи в пекельному гаморі. Тоді я бачу їхні задерті й ледь окреслені носики, нездатні втримати патьоки шмарклів, їхні роздерті криком і всіяні прищами роти, їхні малі, але стиснуті кулаки. Трапляється, що вони зупиняються коло мене. Дивна річ — вони приймають мене за однолітка. Мій зріст уже віддавна не йде вгору. Моє обличчя, обвисле й потріпане, набуло поверхневої дитинності. Я дещо стурбований, коли вони безцеремонно до мене чіпляються. Коли першого разу один із них раптово вдарив у груди, я поточився під лавку. Але я не образився. Вони витягнули мене, всього, у благій розгубленості, захопленого настільки свіжим і вітальним вчинком. Ця моя перевага — що я не ображаюся на жодну дикість їхнього розмашистого savoir-vivre’y [226], — поступово здобуває мені мир і популярність. Неважко здогадатися, що відтоді я старанно забезпечую власні кишені відповідною колекцією ґудзиків, камінців, шпульок і шматочків гуми. Це надзвичайно полегшує обмін думками і створює природний місток для зародження дружби. При цьому вони, поглинуті предметними зацікавленнями, звертають менше уваги на мене самого. Під захистом видобутого з кишені арсеналу я вже не мушу боятися, що їхні цікавість і дійшлість виявляться занадто настирливими.