Цинамонові крамниці та всі інші оповідання - Шульц Бруно Яковлевич. Страница 9

«Я був щасливий, — казав батько, — з того несподіваного розквіту, який наповнив повітря мерехтливим шелестінням, лагідною піною, що пересипалася, мов кольорове конфетті, крізь тонке пруття гілок. Я побачив, як із повітряних трепетань, з ферментування збагаченої аури виділяється й матеріалізується те квапливе цвітіння, переливання і розпад фантастичних олеандрів [41], які наповнили кімнату ріденькою лінивою завією з великих рожевих суцвіть».

«Перш ніж завечоріло, — скінчив батько, — не лишилось і сліду від того чудового квітування. І вся та фата-морґана була тільки містифікацією, прикладом дивного вдавання матерії, що прикидається життям».

Того дня батько був напрочуд жвавий, а його хитрі й іронічні погляди так і бризкали навсібіч завзяттям і гумором. Потім, знагла поважніючи, він знову задивлявся в безконечну шкалу форм і відтінків, яких набувала багатолика матерія. Його захоплювали межові, тобто сумнівні і проблемні, форми, як-от ектоплазма сомнамбулічна [42], псевдоматерія, еманація мозку каталептична [43], що в певних випадках розтікалася з вуст загіпнотизованого на цілий стіл, наповнювала всю кімнату, немов розбуяла рідка тканина, астральне тісто [44] десь на межі тілесного й духовного.

«Хтозна, — казав батько, — скільки є зболених і скалічених, обрубаних проявів життя, як оце штучно склепане, насилу збите докупи цвяхами життя шаф і столів, розіп’ятої деревини — тихої великомучениці жорстокої людської вигадливості. Жахні трансплантації чужих собі й навзаєм ненависних порід, схрещування їх у єдиній нещасній цілості. Скільки задавненої мудрої муки в цих прооліфлених шарах, жилах і прожилках наших старих добрих шаф! Хто розпізнає в них старі, зняті рубанками й безжально зашліфовані риси, усмішки, погляди!».

Батькове обличчя в мить, коли він це вимовляв, дедалі більше вкривалося задумливою системою зморщок, ставало схожим на сукувату і багатошарову стару дошку, з якої зістругано всі спогади. Протягом якоїсь хвилини ми думали, що батько западає в заціпеніння, що часом із ним траплялось, але він раптово стрепенувся, отямився й повів далі:

«Прадавні містичні народи бальзамували своїх мерців. У стіни їхніх помешкань було покладено й замуровано тіла з обличчями; у вітальні стояло опудало з батька, а вичинена жона-небіжчиця слугувала килимом на підлозі. Я знав одного капітана, що мав у себе в каюті лампу-мелюзину [45], яку малайські бальзамувальники зробили з його вбитої коханки. На голові вона мала величезні оленячі роги. У тиші каюти ця голова, напнута попід гілляччям рогів при самому склепінні, повільно розплющувала очі; на ледь розтулених її вустах поблимувала плівка слини, що лопалася від тихого шепоту. Головоногі молюски, черепахи й величезні краби, підвішені до горішніх балок у вигляді канделябрів і люстр, чеберяли в отій тиші ногами, наче все кудись ішли, крокуючи на місці».

Батькове обличчя враз посумнішало й занепокоїлося, коли його думки через незнані ряди асоціацій перекинулися на нові приклади.

«Чи можу я замовчати, — казав він стишеним голосом, — що мій брат унаслідок довгої та невиліковної хвороби поступово перетворився на сплетіння гумових кишок, аж бідна моя кузинка вдень і вночі носила його в подушках, наспівуючи нещасному безконечні колискові зимових ночей? Чи буває що-небудь сумніше за людину, перетворену на гумову кишку? Яке розчарування для батьків, яка дезорієнтація для їхніх почувань, яке фіаско надій та обіцянь, пов’язаних з аж так обдарованою молодістю! І в той же час — вірна любов бідної кузинки, що супроводила його навіть у такій халепі».

«Ох! Не можу, більше не можу цього чути! — простогнала Польда, перехилившись на кріслі. — Аделю, вгомони його».

- - - - - - - - - - - - - - - -

Дівчата встали, Аделя підійшла до батька і витягнутим пальцем показала, що збирається його лоскотнути. Батько знітився, замовк і вражено відступив, задкуючи перед викличним Аделиним пальцем. Вона ж ішла за ним, страхаючи пальцем, як жалом, і крок за кроком витісняла його з кімнати. Павлина зівнула, потягуючись. Притулившись до себе плечима, вони з Польдою глянули одна одній в очі й усміхнулися.

Німрод

Цілий серпень того року я провів з малим симпатичним песиком, який певного дня опинився на підлозі нашої кухні — недолугий, писклявий, все ще пропахлий молоком і немовляцтвом, з недосформованим, круглястим і тремким лобиком, з кротячими, розкаряченими на боки лапками та найніжнішою м’якенькою шерстю.

З першого погляду ця крихтинка життя завоювала весь можливий ентузіазм і захват хлоп’ячої душі.

З якого неба так неждано впав той улюбленець богів, миліший серцю від найкращих іграшок? І як це так, що старі, нічим не цікаві мийниці посуду здатні часом на таку чудову вигадку — принести з передмістя о дуже ранній, трансцендентно [46] ранковій порі до нашої кухні ось такого цуцика!

Ах! Я був ще, на жаль, не тут, не народився ще з темного лона сну, а те щастя вже збулося, вже чекало нас, безпорадно розпластане на зимній підлозі кухні, недооцінене Аделею й домашніми. Чому мене раніше не розбудили? Мала тарільчина молока на підлозі свідчила про материнські імпульси Аделі, але й, на жаль, і про втрачені для мене назавжди недавні хвилини з радощами прибраного материнства, в яких я ще не був учасником.

Зате переді мною лежало ціле майбутнє. Який безмір дослідів, експериментів і висновків відкривався тепер! Секрет життя, його найсуттєвіша таємниця, зведена до цієї простенької, досяжної та іграшкової форми, відхиляла завісу перед ненаситною цікавістю. Це було надзвичайно захопливо — отримати у власність таку окрушину життя, часточку віковічної таємниці в настільки новому й кумедному прояві, що будить безмежну цікавість і потаємну шану своєю іншістю, неочікуваним перенесенням притаманного нам життєвого розвою у відмінну від нашої форму — звіряти.

Тварини! Об’єкт ненаситної цікавості, унаочнення загадки життя, наче створене для того, щоб людині показати людину, розкладаючи її багатозначність і різноманітність на тисячу калейдоскопічних можливостей з доведенням кожної до якоїсь парадоксальної межі, до цілковитого буяння притаманного їй характеру. Серце, не обтяжене сплетіннями еґоїстичних інтересів, що так заважають у міжлюдських стосунках, відкривалося іншим проявам вічного життя з усією симпатією та тією любовною спільницькою допитливістю, що маскувала собою жагу самопізнання.

Песик був оксамитний і теплий, він пульсував усім своїм маленьким прискореним серцем. При собі мав два м’які клаптики вушок, синюваті мутненькі очі, рожевий писочок, до якого цілком безпечно можна було запхати палець, ніжні й невинні лапки зі зворушливою рожевою бородавкою над передньою ступнею. Ними він залазив до миски з молоком, нетерплячий і жадібний, хлептав поживу рожевим язичком, а наситившися, жалісно підводив маленьку мордочку з молочною краплею на бороді й незграбно вилазив з молочної купальні.

Ще не вміючи ходити, він лише непевно котився боком і навскоси у невизначеному напрямку, за дещо п’яною і хиткою траєкторією. Панівними в його настрої були засадниче й невиразне скигління, сирітство і безпорадність — неспромога бодай чимось заповнювати життєві прогалини між радощами споживання їжі. Це виявляло себе в непродуманості й непослідовності рухів, як і в несвідомих нападах суму з жалісливим скавучанням і нездатністю знайти собі місце. Навіть у глибинах сну, змушений задовільняти потребу в доторках лише притулянням до власної ж особи, згорнутої тремтливим клубком, він не міг позбутися самотності та бездомності. Ох, життя — молоде і слабке, випущене з добре знайомої темряви, з теплого затишку в материнському лоні до чужого й великого, разюче світлого світу, як же воно щулиться і пручається, як відмовляється приймати цю підсунуту йому забаву, зіткане зі спротиву й нехоті!