Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен. Страница 36
Потім почав скидати упаковки в раковину. Пізніше потрібно буде забрати їх… якщо настане це «пізніше».
— Ну, — казав Чимі, — бачте…
— Ти можеш не м'ятися, хай тобі грець? — гримнув Балазар.
— Старший брат того малого, — сказав Чимі, й Едді завмер з двома останніми упаковками «Кефлексу» в руці, піднявши голову. Зараз він більше, ніж будь-коли, нагадував собачку зі старих грамплатівок.
— Що з ним? — нетерпляче відмахнувся Балазар.
— Він мертвий.
Едді впустив «Кефлекс» у раковину й повернувся до Роланда.
— Вони вбили мого брата.
20
Балазар уже розтулив було рота, аби вилаяти Чимі й наказати не діставати його різним лайном, бо він має важливіші справи, про які варто непокоїтися — такі, наприклад, як ось це настирливе відчуття, що хлопець пошиє його в дурні, незважаючи на те, буде Андоліні його контролювати чи ні, — аж раптом почув голос малого так само чітко, як і малий, поза сумнівом, чув розмову між ним та Чимі. «Вони вбили мого брата», — сказав малий.
Раптом Балазару стало геть байдуже до свого товару, до своїх питань, що так і лишилися без відповіді, і взагалі до всього, крім бажання різко натиснути на гальма, та так, щоб вони завищали, і зупинити цю ситуацію, поки вона не стала ще фатальнішою.
— Джеку, пристрель його! — закричав він.
Відповіді не було. А потім він знову почув, як хлопець каже: «Вони вбили мого брата. Вбили Генрі».
І Балазар збагнув — з усією переконливістю, — що розмовляє той не із Джеком.
— Збери всіх джентльменів, — сказав він, звертаючись до Чимі. — Усіх без винятку. Ми підсмажимо цьому мудаку сраку, а коли він здохне, потягнемо його на кухню і я особисто відрубаю йому голову.
21
— Вони вбили мого брата, — сказав в'язень. Стрілець промовчав. Він тільки дивився і думав: «Флакони. В раковині. Це те, що мені потрібно. Принаймні, він вважає, що мені це потрібно. Пакети. Не забути. Не забути».
«Джеку, пристрель його!» — долинуло з сусідньої кімнати.
Едді й стрілець не звернули на це уваги.
«Вони вбили мого брата. Вбили Генрі».
У сусідній кімнаті Балазар уже говорив, як здобуде свій трофей — голову Едді. І в цьому стрілець знайшов якусь дивну втіху для душі: схоже, не все у цьому світі було геть не таким, як у його власному.
Тип, якого звали Чимі, почав хрипко гукати, скликаючи інших. Почулося зовсім не джентльменське тупотіння: прихвосні бігли з усіх ніг.
— Ти так і будеш стовбичити тут чи все-таки щось робитимеш? — спитав Роланд.
— О, так, я зараз щось зроблю, — сказав Едді і підняв стрільцевого револьвера. Зараз револьвер здавався напрочуд легким, хоча лише хвилину тому він думав, що доведеться тримати його обома руками.
— І що ж ти збираєшся зробити? — спитав Роланд голосом, який йому самому видався чужим. Він почувався зле, його лихоманило, але те, що відбувалося з ним зараз, було початком іншої, до болю знайомої лихоманки. Лихоманки, що охопила його в Таллі: то було прагнення сутички, що затуманювало всі думки, залишаючи лише потребу перестати думати й почати стріляти.
— Я хочу війни, — спокійно відповів Едді Дін.
— Ти сам не розумієш, про що говориш, — мовив Роланд, — але нічого, зараз зрозумієш. Коли ми вийдемо в двері, повертай праворуч. Я мушу йти вліво. Моя рука. — Едді кивнув. І вони пішли на війну.
22
Балазар очікував, що вийде Едді, чи Андоліні, чи обидва. Повною несподіванкою було побачити Едді й зовсім не знайомого йому чоловіка, високого, з посірілим від бруду чорним волоссям і обличчям, ніби витесаним з надміцного каменя якимось жорстоким божеством варварів. На якусь мить він розгубився і не знав, у кого стріляти.
Однак у Чимі такої дилеми не було. Да Босс лютував через Едді. Тож він спочатку замочить Едді, а потім візьметься за іншого кацарро. Чимі незграбно повернувся до Едді і тричі натиснув на гачок свого автоматичного пістолета. В повітря полетіли блискучі уламки стінної обшивки. Едді побачив, що бурмило повертається, і, спритно опустившись на коліна, шугнув по підлозі уздовж дверей, розсікаючи повітря, наче якийсь підліток на дискотечному конкурсі, такий укурений, що навіть не тямить, де подівся весь його джонтраволтівський антураж, зі спідньою білизною включно. Його член хилитався з боку в бік, а коліна від тертя спочатку нагрілися, а потім їх почало нестерпно пекти. Якраз над головою Едді кулі пробили дірки в пластику, що імітував соснову дошку з сучками. На плечі й волосся градом посипалися скалки.
«Господи, не дай мені померти голим і не вмазаним, — почав він молитися, знаючи, що така молитва — це не просто богохульство, а якийсь абсурд. І все одно він не міг втриматися. — Я помру, але, будь ласка, дай мені шанс іще хоч раз…»
Прогримів постріл із револьвера у лівій руці стрільця. Він і на відкритому просторі узбережжя звучав голосно, а вже тут, у приміщенні, — просто оглушливо.
— Ой ні! — скрикнув Чимі Дрето здушеним хрипким голосом. Дивно, що він узагалі міг кричати. Його груди раптом запали всередину, наче хтось ударив кувалдою по бочці. На білій сорочці почади з'являтися червоні плями, наче на ній розквітли маки. — Ой ні! Ой ні! Ой н…
Клаудіо Андоліні відштовхнув його, і Чимі з глухим стуком повалився на підлогу. Впали дві фотографії в рамках, що висіли в Балазара на стіні. Та, на якій Да Босе вручав кубок «Спортсмена року» усміхненому хлопчині на банкеті Поліцейської атлетичної ліги, приземлилася на голову Чимі. На плечі посипалися уламки розбитого скла.
— Ой ніііі, — прошепотів він голосом, що вже слабнув, і на губах з'явилася кривава піна.
Слідом за Клаудіо прямували Фігляр і один із тих чоловіків, що чекали в коморі. Клаудіо тримав по автоматичному пістолету в кожній руці. У чоловіка з комори був обріз-дробовик «ремінгтон», такий короткий, що нагадував короткоствольний великокаліберний пістолет, хворий на свинку. Фігляр Постіно ніс те, що сам називав «незрівнянний кулемет Рембо», — то був автомат М-16.
— Де мій брат, ти, наркоманська сучаро? — пронизливо завищав Клаудіо. — Що ти зробив із Джеком? — Мабуть, відповідь його не надто цікавила, бо він почав стріляти з двох пістолетів водночас, навіть не закінчивши своє питання. «Я труп», — подумав Едді. І тут Роланд знову вистрілив. Клаудіо Андоліні відкинуло назад у бризках його власної крові. Пістолети вислизнули з рук і, відскочивши від Балазарового письмового столу, з глухим стуком впали на килим, а на них згори посипалися гральні карти. Більшу частину нутрощів Клаудіо жбурнуло на стіну, а секундою пізніше і сам Клаудіо їх наздогнав.
— Вбийте його! — верещав Балазар. — Мочіть цього привида! Хлопець нам не загроза! Це всього лише голожопий нарик! Привида цього кінчайте! Розмажте його по стінці!
Він двічі натиснув на гачок маґнума. Звук пострілу був майже такий самий гучний, як і в Роландового револьвера. В обшивці стіни «під дерево», біля якої присів навпочіпки Роланд, по обидва боки від стрільцевої голови з'явилися не охайні дірочки, а зяючі зигзагуваті отвори від куль. Крізь них із туалету полилися криві промені білого світла.
Роланд натиснув на гачок револьвера.
Тільки сухий щиглик.
Осічка.
— Едді! — прокричав стрілець, і Едді підняв свій револьвер та натиснув на гачок.
Звук пострілу був такий гучний, що на мить йому здалося, ніби револьвер вибухнув у нього в руках, як це сталося із Джеком. Віддачею його не розмазало по стінці, але рука відскочила, описавши неймовірну дугу, від якої боляче смиконуло всі сухожилля під пахвою.
Він побачив, як частина Балазарового плеча розпорошується, розсіюючись червоними бризками, почув, як Балазар заходиться криком пораненого кота, і сам заволав:
— То що, кажеш, наркоман вам не загроза ? Так ти сказав, мурло смердюче? А будеш займати нас із братом? Я тобі покажу, хто для тебе загроза! Я пока…
Щось загуркотіло, наче розірвалася граната: хлопець із комори пальнув з обріза. Едді покотився по підлозі одночасно з тим, як від пострілу в стінах і дверях туалету утворилося безліч крихітних дірочок. Його оголену шкіру обпалило шротом у кількох місцях, і він зрозумів, що якби той чувак стояв ближче, де концентрація шроту дуже насичена, то Едді був би гаплик.