Декамерон - Боккаччо Джованни. Страница 141

? А де сяя богопротивниця? ? гукнула.

Разом з іншими черницями, які з великого бажання впіймати Ізабетту на гарячому не звертали уваги, що в паніматки на голові, вона підбігла до келії молодої черниці, і вони всі гуртом виважили двері. Коханці лежали, обнявшись, у постелі; заскочені зненацька, вони розгубились і застигли на місці, мов тороплені. Черниці з наказу старшої матері схопили дівчину й повели в капітул [73], а юнак залишився в келії; він одягнувся і став чекати, що буде далі, ? поклав собі дати доброго перегону тим преподобницям, якби вони скривдили його кохану, а її саму забрати з собою.

Сівши на своє місце в капітулі, оточена всіма черницями, які вп'яли очі в молоду провинницю і більш нічого не бачили, абатиса почала лаяти її послідущими словами, що вона своїми грішними й ганебними вчинками сплямила святість, і честь, і добру славу монастиря, якби хто дізнався про ту соромоту; за лайками пішли престрашні погрози. Засоромлена й налякана дівчина, свідома своєї вини, не знала, що сказати в відповідь, і мовчала, сподіваючись, що хтось за нею обстане; коли абатиса почала бештати її ще гірше, вона ненароком підвела очі й побачила в неї на голові штани, а по боках зав'язки теліпаються. Зрозумівши, в чому річ, дівчина осміліла й сказала:

? Паніматко, боже вам поможи, зав'яжіть спершу запинало, а тоді вже говоріть мені, що завволите.

Абатиса, не втямивши, проти чого се вона сказала, гримнула:

? Яке там запинало, непотребнице? Бач, вона ще й жартує! Хто нагрішив, тому не до жартів!

Тоді дівчина сказала вдруге:

? Паніматко, я ще раз вас прошу: зав'яжіть запинало, а тоді вже мене повчайте.

Тоді черниці стали дивитись старшій матері на голову, а сама вона лапнула руками та й догадалась ізразу, проти чого се говорила Ізабетта. Згадавши про свій власний гріх і побачивши, що вже його тепер не втаїш, вона зачала з іншої бочки, зовсім не такої співаючи, як було спершу, і закінчила свою казань тим, що нема змоги встерегтися плотської спокуси, тож нехай кожна розважається, як уміє, але потаймиру, як і досі було. Одпустивши дівчину, вона вернулась у кімнату, до свого попа. Ізабетта ж пішла в келію до свого любчика і не раз іще водила його до себе потому на зло своїм заздрісницям. Которі ж черниці не мали доти полюбовників, намагались согрішити нишком з ким бог пошле.

Оповідка третя

Як Еліза докінчала свою оповідку і всі оддали хвалу Богові за те, що він порятував молоду черницю од злоби її заздрісних сестер, пославши їй несподіване щастя, королева веліла заступити чергу Філостратові. Той, не чекаючи іншої спонуки, почав:

? Прекрасні мої дами, той лемехуватий суддя-провінціал, про якого я говорив вам учора, не дав мені розказати однієї історійки про Каландріна, що вертілася в мене на думці, а тим, що всі його пригоди слухаються завше весело, хоч про нього та товаришів його вже тут чимало оповідано, подам до уваги товариства те, що думав розказати вчора.

Тут уже досить говорилось, хто такий був Каландріно і всі інші люди, про яких буде мова, тим не варто мені широко про те розводитись. Так от, у Каландріна померла тітка, лишивши йому в спадок двісті лір мідяками, і він надумав купити собі маєтність; де, було, побачить якого фактора, зараз починає землю напитувати, так немов у нього в кишені десять тисяч золотих флоринів, та коли діло доходило до ціни, вже було й по торгу. Бруно й Буффальмакко знали про те й казали Каландрінові не раз, що краще на ті гроші погуляти разом з товаришами; нащо йому та земля, хіба коники з неї ліпити? Та Каландріно не зважав на тії речі і жодного разу їх не пригостив. Одного дня стояли два товариші, на те бідкаючись, а тут надійшов до них випадком третій, теж маляр (звали його Нелло ^{296}); от і надумали вони всі втрьох поживитись Каландріновим коштом. Рада в раду, та й домовились між собою, що і як робити.

От вийшов Каландріно другого дня вранці з дому, а вони вже на нього чигають; небагато ще й пройшов, як уже перестріває його Нелло та й каже:

? Добрий день, Каландріно!

? Дай, Боже, доброго здоров'я! ? одказує Каландріно.

Тут Нелло зупинився раптом і видивився на нього.

? Чого се ти так на мене видивляєшся? ? питає Каландріно.

А Нелло йому й каже:

? Чи з тобою сю ніч нічого не трапилось? Ти якийсь ніби сам не свій.

? Ой лишенько, що ж воно таке? ? стривожився Каландріно. ? Як по-твоєму, що в мене?

? Та хто зна, ? каже Нелло, ? ти ніби трохи не той став, а втім, може, се мені тільки здається.

Отак поговорив із ним та й пішов собі. Іде далі Каландріно ? хоч і не болить йому нічого, а вже на душі якось маркітно, ? аж тут Буффальмакко, побачивши, що Нелло пішов, приступив до нього, поздоровкався і спитав, чи він часом не хворий.

? Та не знаю, ? каже Каландріно, ? от і Нелло допіру сказав мені, начебто я змінився, чи що, може, воно й так, а може, й нічого.

? Еге ж, нічого та ще щось, ? каже Буффальмакко, ? мені здається, що се не ти, а тільки снасть твоя.

Тут Каландріно почутив, що його почала трясти трясця. Аж ось надійшов Бруно і, не кажучи нічого іншого, зауважив:

? Каландріно, що з тобою? На тобі лиця нема, ти якийсь наче тлінний і смертенний. Що б се могло бути?

Почувши, що всі троє водно говорять, Каландріно зовсім збентежився і остаточно впевнився, що він і справді хворий.

? То що ж мені робити? ? спитав він у Бруна.

? А от що, ? каже Бруно, ? іди лишень додому, лягай та добре вкрийся, та ще пошли сечі маестрові Сімоне: ти ж знаєш, се чоловік ? друзяка, він тобі зразу скаже, що маєш робити, а ми вже всі тобі поможемо, дістанемо, як чого буде треба.

Тут підійшов до них і Нелло, і вони всі разом подались до Каландріна додому. Вступивши в кімнату, зовсім охлялий Каландріно сказав жінці:

? Ану йди сюди та вкрий мене гарненько, щось я занедужав.

От ліг він у постіль, послав служкою сечі своєї до маестра Сімоне, що держав тоді аптеку на Старім Ринку під вивіскою дині, а Бруно й каже товаришам:

? Ви тут побудьте, а я піду до лікаря, що він скаже, а коли треба, то й сюди його приведу.

? Піди, піди, братику, ? каже Каландріно, ? розкажи йому, що і як, бо щось таке робиться в моїй нутробі, а що ? не знаю.

Бруно поспішив до маестра Сімоне, випередивши служку, що несла сеч, і сказав йому про все. Коли прийшла служка і лікар роздивився сеч, він сказав:

? Біжи скажи Каландрінові, хай лежить у теплі, а я зараз прийду до нього й скажу, яка в нього хвороба і що треба робити.

Служка вернулась і все те переказала, а незабаром прийшов і лікар із Бруном; він підсів до Каландріна, помацав йому живчик, подумав трохи та й каже при жінці:

? Бачиш, Каландріно, як сказати тобі по-дружньому, то ти зовсім і не хворий, лише вагітний.

Як почув теє Каландріно, то заойкав і забідкався:

? Ой, Тессо, це все ти наробила, бо не хочеш бути насподі, а все щоб ізверху! Я ж тобі казав!

Монна Тесса, жінка скромна й соромлива, почувши мужеві слова, вся так і спаленіла; не сказавши й слова, понурила голову і вийшла з кімнати. А Каландріно все лементував:

? Ой, горенько мені, нещасному, що маю робити? Як мені ту дитину родити? Та кудою ж воно, біднесеньке, вийде? Ой, пропаду ж я, що жінка в мене така жагуча, пошли їй, боже, всякого лиха, а мені добра! Щоб був я оце здоровий, то встав би і побив її на канцур'я… Та й сам, дурний, винен: нащо було її наверх пускати? Ну вже ж, як живий зостанусь, то більше сього не буде, нехай вона хоч розсядеться од своєї хоті!