Декамерон - Боккаччо Джованни. Страница 33

Коли мадонна Берітола очутилась із зомління ? Куррадова жінка й Спіна турботливо одволали її холодною водою та іншими заходами ? вона знову обняла сина, плачучи з радощів і шепочучи голубливі слова; у повні матерньої ласки, вона цілувала його без міри й без ліку, а він приймав те пестіння й дивився на неї з любов'ю. Ті зворушливі вітання повторилися три або й чотири рази на велику радість усім присутнім.

Коли син і мати розповіли одне одному про свої пригоди, Куррадо оголосив своїм друзям, що видає доньку заміж, і розпорядився влаштувати пишну та розкішну учту.

? Куррадо, ? сказав тоді Джусфред, ? немалу ви мені вчинили радість, та й паніматці моїй уже відколи шанобу велику явили; тож довершіте, прошу вас, ласку свою і врадуйте мене, й матір мою, і весілля моє присутністю брата мого, що й досі слугує десь тому Гваспаррінові д'Орія, котрий, як я казав уже, його разом зо мною на морі колись заполонив: а ще пошліте кого-небудь до Сицилії, нехай розвідається достотно, що в тому краї діється, та дознається про панотця мого, Аррігетта, чи він живий іще, чи вмер, а коли живий, то що він і як він; а розвідавшися про все гаразд, нехай уже сюди до нас вертається.

Куррадо охоче вволив Джусфредове бажання і, не гаючись, послав до Генуї й Сицилії людей певних і віри годних. Той, що поїхав до Генуї, знайшов мессера Гваспарріна і попрохав його од Куррадового ймення одпустити Вигнанця та його мамку, розповівши тут же докладно, що той Куррадо зробив для Джусфреда та його матері. Мессер Гваспарріно вельми на тую річ здивувався і сказав:

? Та я, щоб Куррадові догодити, все зроблю, що тільки мога моя… У мене й справді ось уже чотирнадцятий рік живе той хлопець, що ти кажеш, і з ним ніби його мати, і я радніший їх обох одпустити. Скажи тільки твоєму панові, нехай мається на осторозі й не дуже діймає віри Джанноттовим вигадкам. Бач, уже себе якимось Джусфредом називає! То такий пройдисвіт, що зразу на нього й не подумаєш.

Сеє сказавши, велів як годиться вшанувати посланця, а сам викликав нищечком мамку і давай її про все обережненько розпитувати. А та вже чула про повстання на Сицилії і знала, що Аррігетто живий, тож, не маючи більше чого боятися, розказала йому все по ряду і з'ясувала заразом, чому вона раніше так, а не інак чинила.

Побачивши Гваспарріно, що мамчина історія з посланцевим оповіданням достеменно сходиться, почав її словам більше віри давати, але, бувши чоловіком дуже хитрим, випитував та вивідував ще всячину і з того, і з сього боку, ? і аж тоді пересвідчився, що так воно було і справді. Стидно йому стало, що так погано із тим хлопцем обіходився; щоб те зло спокутувати, дав він йому за жону свою вродливу дочку-одинадцятилітку, ще й не саму з душею, а з віном превеликим: знав-бо, хто такий був і є Аррігетто.

Бучно одгулявши весілля, сів мессер Гваспарріно з дочкою і зятем своїм, з мамкою і з посланцем Куррадовим на невеличку, але добре обладовану галеру та й поплив до Лерічі [25]; там зустрів їх Куррадо й забрав усю компанію до свого ближнього замку, де все вже було вряджене для великої урочистості. Як там раділа матір синові, а брат братові, а всі троє вірній мамці, а всі вони мессеру Гваспаррінові та його доньці, а він їм усім, а всі разом Куррадові та жоні його, і дітям його, і друзям його, ? того не можна ні в казці сказати, ні пером списати, тільки вам, любі мої пані, думкою здумати.

На довершення тих радощів (як уже Бог дасть, то і наддасть) прийшла добра новина, що Аррігетто Капече живий і гаразд себе має. Як саме розпочався банкет і численні гості ? чоловіки й жінки ? споживали першу страву, прибув той посланець, що їздив до Сицилії, і розповів про Аррігетта, між іншим, таке: сидів він у темниці, ув'язнений королем Карлом; коли ж зірвався в тій країні бунт проти короля, розлючений народ напав на тюрму, перебив сторожу, звільнив Аррігетта і, проголосивши його як затятого ворога короля Карла своїм ватажком, різав і гнав французів під його проводом. Тим-то підійшов Аррігетто під велику ласку в короля Педра, що вернув йому всі маєтності і почесті, давши високе становище в державі. Посланець додав, що Аррігетто прийняв його з великою шанобою і вельми врадувався вістям про жінку й синів, що про них не знав нічого, відколи його ув'язнено, і вислав слідом за ним фрегата з кількома своїми дворянами, які сюди невзабарі прибудуть.

Сі новини вислухано з великою втіхою. Куррадо не гаючись рушив із своїми друзями назустріч тим дворянам, що то приїхали по мадонну Берітолу й Джусфреда, привітав їх приязно і повів до себе на учту, що й половини ще не добігла. Тут прийняли їх Берітола, Джусфред і всі гості з такою радістю, що зроду в світі не чувано, а вони, перше як до столу сісти, низенько вклонилися господареві та господині і від імені Аррігетта дякували їм, як тільки вміли й могли, за ту честь, що вони вчинили жоні його й синові, і запевнили, що пан їхній завжди готовий їм служити сам собою і всім, що має. Потім звернулися до мессера Гваспарріна, добродійство якого лише тепер стало їм відоме, і висловили тверде переконання, що скоро Аррігетто дізнається про його ласку до Вигнанця, то й йому складе таку або ще й більшу дяку.

Потому сіли посланці до столу й бенкетували разом з усіма на двох весіллях. Не один день та й не два гостив у себе Куррадо зятя свого, родичів та друзів. А нагостювавшися досхочу, вирішили мадонна Берітола, Джусфред та й інші з ними, що час уже їм додому, тож попрощалися вони слізно з господарями та з мессером Гваспарріном і, забравши з собою Спіну, сіли на фрегат. З ходовим вітром швидко допливли вони до Сицилії, і Аррігетто прийняв у себе в Палермо дружину й молодят з такою радістю, що годі про неї словами сказати. Довго ще, кажуть, жили вони там усі в гаразді, пам'ятаючи про Бога, що вчинив їм стільки милості.

Оповідка сьома

Якби була оповідка Еміліїна ще трохи простягнулася, то, певно, заплакали б усі молоді панії з великого жалю над долею мадонни Берітоли. Та вже вона дійшла кінця, і королева веліла Панфілові казати свою історію; той, послухняним бувши, одразу ж і почав:

? Нелегка то річ, любі мої пані, знати, що нам коли буває треба. Не раз чоловік гадає, що, розбагатівши, звікує свій вік щасливо і безклопітно, і так уже молить у Бога того багатства, так уже прагне його будь-що доробитися, та тільки свого допнеться ? дивись, і знайдеться хтось такий, що, на тії великі достатки понадившись, життя йому одбере, те життя, що він його так любив, іще не багатим бувши. Інший з низького стану сягоне верховини влади царської, пробившись крізь тисячні небезпеки, скупавшись у крові братів своїх і друзів; ось де, думає, найвище земне блаженство; та незабаром побачить і почує, скільки там турбот усяких і тривог, і дознає ціною життя свого, що з золотого келиха царського п'ється, буває, трутизна. Інший, знов, бажає собі напропале сили тілесної, чи краси, чи оздоби розкішної, і тоді тільки в неслушності бажань своїх пересвідчиться, як стаються вони причиною смерті його або животіння злиденного. Не говоритиму тут докладно про всілякі бажання людськії, скажу тільки, що немає серед них ані жодного такого, що смертний міг би обрати собі з цілковитою певністю щастя. Отож, як хочемо чинити слушно, мусимо те приймати і триматися того, що посилає нам Господь, ? він-бо один відає, чого нам треба, і може нам того дати. Чоловіки грішать, буває, різними бажаннями, а ви, любі мої пані, найпаче одним ? бажанням бути вродливими; мало з вас тої краси, що дала вам природа, ви прагнете збільшити її розмаїтими штуцерними засобами. Тим-то хочу я вам розповісти історію одної сарацинки, що задля краси своєї великого лиха зазнала і за чотири роки дев'ять раз весілля справляти мусила.