Декамерон - Боккаччо Джованни. Страница 47

Потім того веліли одімкнути хвіртку в сад, що, обмурований кругом кам'яним муром, ріс коло палацу; при самому вході вразив він їх увесь красою своєю чудовною, а як вони в ньому дрібніше розглянулись, то ще дужче дивувалися. Округи саду і багато де всередині ішли широкі, прямі як стріла хідники, обхилені буйним виноградом, що показував того року на щедрий урожай; тоді він саме цвів і точив на ввесь сад такий аромат (а тут же ще й інше всіляке зело і древо духмяніло), що здавалося їм, ніби зійшлися тут докупи всі прянощі і пахощі східних країн. Обабіч хідників плелися живоплотом білі й червоні троянди та жасмин, тож не тільки вранці, а й за сонця можна було в сьому запахущому холодочку любо гуляти, спекоти не знаючи. Було там доволі ще всякої рості (а скільки, якої і де ? довга річ було б оповідати); не бракувало, скажу коротко, ані жодної путящої рослини, що в нашому підсонні водиться.

Посеред саду (се, може, була в ньому річ над усяку іншу знакомита) була поляна, встелена дрібною яро-зеленою, аж ніби чорною, муравою, розцвічена безліччю різних квітів, обсаджена кругом молодими помаранчевими та цитриновими деревами, на яких заразом і квіти, і плоди, що спілі, а що й зелені, рясно майоріли; дерева ті не лише очі любим затінком у себе брали, а й душу благоуханням своїм звеселяли. Серед тої поляни стояв біломармуровий водограй, різьбою кунштовною гарно оздоблений; у центрі його здіймалася на колоні статуя, що викидала в небо ? не знати, чи натуральним, чи теж штучним струменем ? стільки води, яка спадала знову з лагідним плюскотом у прозорий басейн, стільки, кажу, води, що вона сміло могла б крутити млинове коло. Зайвина її, що не вміщалася в басейні, одводилась скритими під дерном канавками і, вийшовши знову наверх, обтікала поляну дзюркотливими течійками, а потім розбігалася такими ж струмками по саду; зібравшися потім в одній його частині, вона ринула прозірчастим потоком у долину, женучи по дорозі з великою силою і немалою для господаря користю аж два млини.

Краса цього саду, його впорядкованість, усі оті дерева й квіти, водомети і струмки зачарували наших дам і кавалерів.

Усі визнали в один голос, що, якби був рай на сьому світі, він мав би саме такий вигляд, і ніхто не знав, якої б можна було ще тому садові принади додати. Гуляючи в ньому до любої вподоби, плетучи собі віночки із усякого віття, слухаючи співу пташок, які ніби змагалися, хто кого перещебече, товариство наше ще одну дивовижу помітило, якої раніше було не зауважило. У тому саду було сила-силенна різних звірят, не менше, може, ніж ста порід; хто що забачить, тут же й іншому покаже: там, дивись, вигулькне звідкілясь трусик, там зайці пробіжать, он козулі лежать, а онде молоді оленчуки пасуться. Опріч них, гуляло там на волі чимало іншої усякої нешкідливої, ніби ручної, звірини, що любо й мило було дивитися.

Нагулявшися товариство по саду, надивившися на всі ті дива, казали поставити столи коло того водограю; спершу заспівали п'ять чи шість пісеньок, потанцювали трохи, а тоді з дозволінням королеви сіли до обіду. Покріпившись досхочу прерізними смачними потравами, повставали весело з-за столу і знову грали, співали й танцювали, аж поки королева не сказала, що, хто хоче, може в сю жарку годину піти поспати. Дехто й пішов, а інші, зваблені красою сієї містини, тут же й лишилися: которі читали романи, а которі грали в шахи чи в дамки, поки тії спали. Як же минула третя година, всі повставали, освіжили собі вид холодною водою і пішли, за королевиним наказом, до водограю, де, посідавши заведеним порядком, чекали початку оповідань на домовлену тему. Першим оповідачем королева визвала сьогодні Філострата; він почав такими словами.

Оповідка перша

Прекрасні дами, багато є нерозумних чоловіків і жінок, які гадають, що скоро дівчина візьме на голову біле покривало, а на тіло чорну рясу, то вже перестає бути женщиною і нічого такого їй не кортить, буцімто як постриглася в черниці, то вона й закам'яніла; коли ж такі люди почують часом щось таке, що сій їхній гадці суперечить, то вельми бентежаться: ото, мовляв, нечуваний, протиприродний гріх! А самі себе не бачать, що мають повну волю що любля чинити, та й то немає їм наситу; то хоч би подумали ? що ж тим робити, що ввесь час на самоті та на безділлі пробувають. Є знов немало й таких, що думають, ніби лопата, й заступ, і груба їжа, і тяжка праця притуплюють у хлібороба тілесні похоті і затемнюють та затуркують його розум. Хибність таких-от думок я й хочу показати своєю маленькою історійкою, не виходячи, одначе, з тих меж, що назначила нам королева.

У наших краях був, та ще й тепер є, дівочий монастир ^{126}, славний своїм благочестям (а який саме, того не скажу, щоб тої доброї слави нічим не ущербити), а в тому монастирі не з-так давно, коли ще там було всього восьмеро черниць з абатисою, і всі ж то молоденькі, садівникував та заразом і городникував один дядько; не хотівши ж більше за малу плату служити, порахувався з шафарем монастирським, та й подався собі в Лампореккіо, звідки був родом. Серед людей, що зустріли його там приязно, був один молодий парубок, кріпкий та дужий і з себе, як на селюка, таки вродливий; звали його Мазетто. От і питав Мазетто того дядька (а дядька звали Нуто [36]), де він так довго був. Той сказав йому, а парубок давай знову допитуватись, що він у тому монастирі робив. На те одповів Нуто:

? Порався там біля саду (а він у них великий та гарний), ходив часом у ліс по дрова, воду тягав; те-се; тільки ж платня мені така мізерна була, що і взувачки не міг собі справити, не то що. А ще ті чернички, всі молоді, та такі кляті і забісовані ? все їм недогода. Пораюсь я, бувало, в саду чи в городі, так одна каже: «Саджай отут-о», друга каже: «Саджай отам-о», а третя видирає заступа з рук: «Так, ? каже, ? не годиться». Так, бувало, надокучать, що тільки плюнеш та і з саду. От через те ж я й не захотів там служити, додому вернувся. Просив мене, правда, шафар їхній перед тим, як я йшов, щоб я напитав йому десь підходящого чоловіка, та хоч я й пообіцяв, то швидше в нього на лисині чуприна виросте, ніж я кого туди пошлю.

Слухав тії речі Мазетто, і так йому закортіло до тих черничок на службу стати, що аж-аж-аж; урозумів-бо з дядькових слів, що доб'ється там, чого йому треба. Та дядькові про те й не натякнув, щоб діла не зіпсувати, сказав тільки:

? І добре ти зробив, що пішов! Не мужчинське то діло ? з баботою возитися, краще вже з чортами. У тих вертихвісток сім п'ятниць на тиждень.

Та зразу ж після сієї розмови став Мазетто думати-гадати, яким би йому побитом у той монастир дістатися; тую роботу, що казав Нуто, він добре знав, то за се й не турбувався, боявся тільки, що його не приймуть, бо молодий і показний із себе. Розкинувши думкою туди й сюди, так собі помислив: звідси туди світ не блигомий, ніхто мене там не знає; як удам із себе німого, то мене там напевне візьмуть. На тому ж і став; закинув сокиру за плечі, та нікому ні слова, й подався до того монастиря ? от собі вбогий чоловік. От прийшов він туди й здибав якраз у дворі шафаря та й показав йому на мигах ? сказано, німий! ? щоб дав йому чогось попоїсти ради бога, а він йому за се, коли треба, дровець урубає. Той його нагодував, а тоді повів на дроворубню до пеньків, що Нуто не міг був поколоти, а сей, міцний та здоровий, поколов усе в три мига. Тоді шафар узяв його з собою в ліс, велів нарубати дров і показав на кивах, щоб нав'ючив осла і одвіз дрова додому; парубок усе так і зробив. Шафар затримав його ще на скількись день для всякої такої роботизни.