Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович. Страница 41

— Не я гадаю, товаришу генерал, а він… порушник.

— Ви що ж, з його точки зору вивчали Ангорську заставу? Думали за нього?

— Мушу думати і за нього, товаришу генерал.

— Ну й що? Знайшли вразливі місця?

— Знайшов… По-перше, тут понад рік тихо, ніяких надзвичайних подій. Люди звикли до тиші. Звикли і створили сприятливі умови для порушника,

— Наклеп зводите на себе, старший лейтенанте.

— Не я зводжу наклеп, товаришу генерал, а він, ворог, йому здається, що ми заспокоїлися, погано розбираємося, погано чуємо, нічого не передчуваємо і не передбачаємо.

— То ви хочете довести, що він помилився? — з насмішкувато-лукавим докором мовив Громада. — Ви, звичайно, вже склали план особливих заходів, збираєтесь тримати під струмом високої напруги і себе, і весь підрозділ?

— Так, товаришу генерал, — розгублено відповів Смолярчук, розуміючи, що зробив щось не те, але не знав, де саме промахнувся.

— Поквапилися, старший лейтенанте! Ранувато. Даремно хочете наставити противника на правильний шлях. Нехай блукає в темряві, заколисує себе надією, що на Дунаї прикордонники заспокоїлися в тиші, не ждуть надзвичайних подій.

Смолярчук опустив голову. На смаглявому обличчі виступили плями гарячкового, нервового рум'янцю. Скоро тридцять, а він і досі червоніє.

Громада підвівся, підійшов до стола, величезною долонею накрив розгорнутий аркуш паперу, списаний рівним почерком Смолярчука.

— Відмінити! Все це було б непогано іншим часом, а тепер… Усе лишається як і було. Ми не повинні сполошити молодчиків з «Відділу таємних операцій». Нехай приходять. Ласкаво просимо. Зустрінемо їх не кулями, не ракетними спалахами, а тишею. Нас чекає операція «Тиша»! За нашим планом. На позиціях, які підготували ми. До кінця операції я буду в штабі загону. А коли операція вже не буде тихою і перетвориться, можливо, на шумну, переберуся сюди. У мене все, товаришу старший лейтенант. Виїжджаю. Питання є?

— Є. Що накажете робити з Качалаєм?

— Тримайте його в ізоляції до повернення полковника Шатрова з Одеси. Тепер слово за чекістами.

ДУНАЙ ІВАНОВИЧ

Шатров і Гойда дуже швидко встановили, що Петро Михайлович Кашуба — особа реальна. Народився і виріс на одному з островів у гирлі Дунаю. В юності рибалив. Був матросом, браконьєром, садівником, контрабандистом, шинкарював. Багато пив. Одружився пізно. Вдома бував рідко. Частіше бродяжив по Дунаю. Кілька років пропадав десь у південній Румунії: кажуть, працював на виноградних плантаціях короля Михая-батька. Повернувся на Дунай перед війною, пожив трохи в Ангорі і найнявся у монастир виноградарем. Користувався особливою прихильністю ігумені Філадельфії. Пив і тепер, але крадькома, у своїй монастирській комірчині.

В місті на Степовій вулиці живе відставна дружина Кашуби. Ходять чутки, що Марфа ненавидить чоловіка, який знехтував нею.

Виїхав Кашуба у Закарпаття ніби ненадовго. Наведе порядок у запущених виноградниках монастиря над Кам'яницею і повернеться.

Поїхав, кажуть, з письмовою рекомендацією ігумені Філадельфії.

Хто підмінив Кашубу? Добровільно погодився на це чи його вбили, щоб «Говерла» скористався справжнім іменем?

На ці питання Шатров і Гойда поки що відповісти не могли. Не пощастило дізнатися, де був Кашуба в останні дні перед від'їздом, з ким зустрічався.

Багато про що можна було б дізнатися в монастирі, зле Шатров не хотів знову звертатися до черниці. Розшуки виноградаря повинні бути таємними…

На легенькому одновесловому човні Гойда підплив до будинку № 5, що примостився на березі глухої протоки, на Степовій вулиці. Залишив суденце біля домашнього причалу, піднявся старими, майже прогнилими дерев'яними сходами на крутий укіс і опинився. перед невисоким парканом, сплетеним з верби.

— Ей, люди добрі, є хто? — закричав він.

На ґанок свіжопобіленої мазанки вийшла висока, огрядна господиня. Руки у жінки темні, натруджені, але обличчя майже без зморщок, чисте, смагляве. Потьмарені довгим життям блакитні очі світилися під широкими густими бровами. Низка старовинного намиста з червоного каменя охоплювала міцну, недряблу шию.

— Хто тут? Чого треба? — сердито спитала Марфа.

— З Одеси я, тітонько. Мені доручили передати вам посилку.

— Яка ще посилка? Помилився адресою. Повертай, пливи далі!

— Не помилився. Потрапив точно. Степова вулиця, будинок № 5?

— Правильно. А прізвище яке?

— Зараз скажу… Дозвольте зайти?

— Та вже заходь.

Гойда відчинив хвіртку і, зайшовши у двір, зняв кашкета.

— Добридень! Проїздом я, з Одеси. Петро Михайлович Кашуба вдома? Листа йому і гроші передали. Шістсот карбованців!

— Оце так! Звідки йому такий шалений косяк? Від господа бога чи від нечистого?

Гойда засміявся.

— В пеклі і раю грошей немає, тітонько. Там без них обходяться. — Він вийняв з кишені листа і подав Марфі. — Ось, читайте, будь ласка. Тут написано, від кого гроші і за що.

Марфа схрестила на грудях руки, зневажливо стулила губи.

— Ми грамоті не навчені. Нам це ні до чого. Читай сам!

— Можу… Адреса відправителя: Одеса, Червоноармійська, вісім, Качалай. І ось що тут написано:

Ясно тепер, тітонько? Кличте свого дідугана, хай забирає гроші.

— Немає його. Був, та загув.

— Не розумію.

— Поїхав.

— То чому ж ви мені одразу не сказали? Куди поїхав?

— А хто його знає! Шукай вітра в полі.

— Не знаєте, де ваш чоловік?

— Був колись чоловіком… У монастир піди, до довгохвостої Філадельфії, вона все знає про свого садівника.

— Чого ж мені у монастир іти, коли Кашуба тут живе.

— Тут його немає. І не буде. Отак. Бувай здоров.

Марфа махнула рукою, повернулася, пішла в хату.

— Заждіть!

— Ну?

— А ви не можете одержати листа і ці шістсот карбованців?

— Не мої ж гроші, голова!

— А ви їх передасте Кашубі.

— Дурниці кажеш. Однеси Філадельфії ці гроші, вона їх любить. Заради них і в монастир пішла.

— Не понесу. Не родичка вона Петру Кашубі.

— Іди собі, іди!

Гойда не міг піти, не дізнавшись про головне.

— Що ж мені робити? Як знайти вашого чоловіка? Тітонько, а друзі у вашого Петра є?

— Хто з таким дружитиме?

— Не може ж чоловік без друга обійтись.

— Один дружок у нього, такий же безпутний. З контрабандою колись в Одесу шастали.

— Це ж хто?

— Один одного вартий. На обох тавра ніде ставити, а приндяться, благородних та чесних удають, один одного соромляться. Потай сходяться.

— Потай? Це ж чому?

— А тому, щоб люди не знали про їхню п'янку. Зійдуться на острові, поколобродять два-три дні, побешкетують і розходяться геть хто куди, наче й нічого не було.

— Оце так дідуган… А хто ж він, його дружок?

— Сисой Уваров. Бакенщик з Тополиного острова.

Гойда повторив у думці: «Тополиний. Бакенщик. Сисой Уваров».

Справу зроблено. Те, заради чого прийшов сюди, з'ясовано. Тепер можна й відчалювати.

У гирлі Дунай розгалужується на судноплавні рукави, канали, утворює великі мертві заводі, озера, протоки, непрохідні плавні. Тут, на території, восьмої дунайської держави, поблизу Чорного моря розкидано сотні островів, великих і малих, з іменами і безіменних^ лісистих і голих, плавучих і нерухомих, безлюдних і обжитих.

Острів Тополиний невеликий, метрів двісті завдовжки І сто завширшки. Заріс шелюгою, вербами. Береги гумово пружні, вкриті товщею наносного мулу. Примітний він серед інших трьома тополями. Вони здіймаються до неба, переплітаючись могутнім гіллям. Тіні від них лежать на воді, наче темна хмара.