Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович. Страница 60

Смолярчук зіскакує на землю і потім стягує «Мохача». Підходить до Громади, дзвінко, на повний голос доповідає:

— Товаришу генерал, ваше завдання виконано. Державного злочинця затримано.

— Дякую і поздоровляю…

Легким зневажливим жестом руки генерал наказує відвести «Мохача». Провівши його поглядом, повертається до Смолярчука, бере під руку і підводить до багаття.

— Грійся!

Смолярчук посміхаючись підставляє вогню то спину, то груди.

Незабаром перед генералом Громадою та офіцерами стояв четвертий порушник.

Його важко було впізнати. Відпочив, помився, поголився, старанно причесався.

Він увійшов до канцелярії застави і, не поспішаючи, зберігаючи певну гідність, опустився на вказаний йому стілець. Помітивши серед офіцерів генерала, він злегка нахилив голову.

— Признаюся, не розраховував і не надіявся на таку великодушність. Пробачте за відвертість. Впевнений, що вона мені не зашкодить. Одвертість на допитах найкращий спосіб самозбереження і захисту.

— Це не допит, — мовив Громада. — Вас допитуватимуть інші. Я тільки задам вам кілька питань.

— Не турбуйтеся, генерал. Я знаю, що вас цікавить. — І без усякого переходу, без найменшої паузи, «Мохач» розв'язно, з упевненістю актора, який добре вивчив свою роль, забубонів. — Насамперед вас, звичайно, цікавить моє справжнє, так би мовити, первозданне обличчя. По-друге, ви хочете знати, чиї саме інтереси я представляю, точніше, мав би представляти. Будь ласка, готовий дати вичерпну відповідь на ці і на всі інші запитання. Отже, записуйте. Хто я? Послав мене сюди мій старий шеф і приятель генерал Гелен. Справжнє моє ім'я, як ви, безумовно, давно встановили, Карл Бард. Остання кличка вам відома, а попередні… Їх було так багато, що я не хочу обтяжувати ні вас, ні себе їх перелічуванням. Ми висадились у Сулинському гирлі Дунаю, кілометрів п'ятдесят нижче румунського міста Тульча. Недалеко від озера Фортуна, зліва, поряд з гирлом Руска, що з'єднує канал з давно обмілілим несудноплавним Георгіївським гирлом… Пробачте, я, здається, більше ніж треба деталізую. Мабуть, вас не цікавлять подробиці?

— Цікавлять. Кажіть!

— Дякую. Ми давно облюбували це місце, уважно вивчили його по лоції і передбачили, що може передбачити людина. Погляньте на карту! Ідеальний плацдарм для такої операції, як наша. Вода, вода! Чудовий простір для людей-жаб. Цей головний шлях зв'язаний з другорядними численними протоками, річками, єриками, великими і малими озерами. Ми могли, не виходячи з води, пробитися на схід і захід, північ і південь.

Громада перебив Барда:

— Яке ви мали завдання?

— Яке?.. Дозвольте відповісти на це запитання в кінці зізнання. Боюся, що після того, як я скажу про завдання, ви не слухатимете подробиць. А я хотів би… Знаєте, старі охочі побалакати.

— У вас був вантаж?

— Так. Міни найновішого зразка. Присмоктуються до корабельного кіля. Мають страшенну руйнівну силу. Спеціальний механізм з точністю до однієї хвилини встановлює час вибуху. Ми привезли на Дунай три таких міни. Вони забезпечені автоматичним пристосуванням, яке спочатку затоплює міни, а потім примушує в заданий час спливати. Пробачте за докладне пояснення.

— Де ці міни?

— Лежать на дні Дунаю, в центрі морського каналу, на шляху кораблів. — «Мохач» глянув на стінний годинник. — Час затоплення минає. Через вісім годин міни спливуть, власне, не зовсім спливуть, а піднімуться з дна ріки на певну, теж задану висоту, рівну підводній частині корабля з великою осадкою. Навіть удень, навіть за допомогою бінокля не можна розгледіти їх. Ні з берега, ні з судна. Завтра вранці який-небудь вожак каравану суден налетить на одну з них і неодмінно вибухне, піде на дно, закупорить сулинський фарватер, єдині судноплавні ворота до Чорного моря. І тоді кораблі Італії, Туреччини, Греції, Англії, Німеччини, Австрії, Бразілії, Аргентіни та інших країн не матимуть виходу з Дунайського басейну. Уявляєте, який буде скандал? Звичайно, через два чи три тижні затоплене судно піднімуть, але весь світ дізнається, що в гирлі Дунаю діють сили опору, один із загонів борців за свободу. — «Мохач» замовк і подивився на Громаду. — Розповідати далі чи допит припиняється?

— Чому саме завтра ви повинні були закупорити гирло Дунаю? Чому не раніше і не пізніше?

— Так, питання надзвичайно важливе. Але ви, здається, вже догадалися, який завтра день?

— Відповідайте!

— Завтрашній вибух присвячується великим подіям на всьому Дунаї. Люди-жаби висадилися в Словаччині, Болгарії, Румунії, Угорщині. Найбільше їх послали в Угорщину. Угорщина стане епіцентром вибуху. — «Мохач» сподівався, що його останні слова справлять на радянського генерала особливо сильне враження. Але навіть таке зізнання не викликало зміни на обличчі Громади. Воно лишалося спокійне, холодне, незворушливе.

— Ви, здається, не вірите мені?

— Не маю права не вірити, бо ви підтверджуєте те, що нам уже відомо, — відповів Громада.

— Ви хочете сказати, що мої добровільні щирі зізнання не мають ціни? І я не можу надіятися на пом'якшення вашого правосуддя?

Офіцер, який сидів біля вхідних дверей, тихенько підвівся і вийшов. Громада почекав, поки зачинилися двері, і сказав:

— Не можу виступати від імені нашого правосуддя. Чому ви не дочекалися вибуху, покинули свою базу? — запитав Громада.

— Нас виявили румунські прикордонники і почали переслідувати. Через болота і плавні наша група вибралася на кордон. Подолали вісім чи десять дунайських рукавів, дюжини дві озер та боліт. Ви, звичайно, запитаєте: чому ми прямували саме сюди, на північ, до радянського кордону. Справа в тому, що на острові Тополиному у нас давня надійна явка. Ми сподівалися відсидітись у свого старого друга Сисоя Уварова, у «Білуги», дочекатись оказії і повернутися в Регенсбург.

— Правильно, — сказав Громада. — Ви не потрапили до Сисоя Уварова. Спостерігаючи за Тополиним з правого берега, встановили, що «Білуга» перевернулася догори черевом. І навіть це не зупинило вас. На що ж ви сподівалися, перепливаючи Дунай?

— Я вів своїх супутників у ваш тил, гадаючи через Польщу вийти в Західну Німеччину. Коли й ви почали нас переслідувати, я покинув їх і почав пробиватися сам, до Одеси, а звідти міг би кружним шляхом повернутись у Регенсбург чи Мюнхен.

— Ніби все правда. Все до ладу.

— Чиста правда, генерал! — вигукнув «Мохач». — Я не можу брехати. Мені це ні до чого. Чистосерде зізнання дає мені якесь право сподіватися на збереження життя, а брехня… Ні, я ще не хочу помирати.

— А відпочити хочете? — несподівано запитав Громада і засміявся. — Час!

НА ВІЧНІЙ ВАХТІ

Лада Тимофіївна сиділа біля вікна, що виходило на Дунай. Проводжала вечірню зорю. В хаті, заллятій тихим світлом догоряючого дня, пахло антонівськими яблуками. Глиняна, свіжовимащена долівка посипана, як на зелені свята, пахучою травою і волошками. Над вхідними дверима білі полотняні вишиті рушники. На липовій дошці стола теж рушники. «І сама Лада Тимофіївна немов закутана в рушники — на ній щось біле з червоним, свіже, випрасуване.

Сонце сіло, потягло прісною прохолодою, і зразу ж на Дунай посунули осінні сутінки: з моря, з дунайського гирла, з очеретяних нетрів, з проток, порослих ряскою і пізніми ліліями. Потемнів, злився з Дунаєм острів Лебединий. І тихо стало на цій п'яді руської землі, так тихо, наче тут немає людей.

Лада Тимофіївна зачинила вікно, вдяглася, прихопила з собою квіти і вийшла на вулицю.

Йшла до сина. Він чекав її на острові, за кілька кроків од хати, де народився і виріс.

Стоїть на бетонній прибережній кручі і дивиться на Дунай. Мовчазний, знаючий, гордий і добрий. Голова його не покрита. Груди, губи і лоб доступні всім вітрам і дощам. Від бурі не одвертається, не здригається від грому, не сліпне від блискавок. Стоїть, підноситься над купкою білокорих, гіллястих тополь-близнюків, на яких чорніють старі гнізда лелек.