Острів Робінзона - Фидлер Аркадий. Страница 15

Коли спека збільшувалась, ходити в грубих штанях, сорочці і черевиках було незручно, і я часто знімав їх, хоч робив це й неохоче, бо, не звиклий ходити голий, я соромився сам себе. Я мусив остерігатися всяких кусючих комах — комарів, кліщів, ос. На обличчі у мене виросла така дика борода, що одного разу, бачачи в тихій воді своє відображення, я мало не перелякався розбійницької морди.

Наприкінці квітня мені довелося пережити кілька тривожних днів. Поблизу з'явився грізний хижак і почав відвідувати мій звіринець. Робив це так хитро і так таємниче, що спочатку здавався мені якоюсь нечистою силою, відбираючи по ночах мій сон.

Почалося з того, що одного дня я не міг долічитися зайчиків. Було шістнадцять, а стало чотирнадцять. В гілках, які дахом прикривали яму, виднівся якийсь невеликий отвір, але могло бути, що то просто ослабло покриття. Ніяких інших слідів поблизу не помітив. Траву тут я зовсім потоптав.

Наступного дня лічу — одинадцять зайчиків. Не могло бути, щоб три з них вискочили… І знову ніяких слідів пазурів навкруги, тільки стіна ями з одного боку трошки всунута, мов там хтось незграбно ступав. Зайчики ніколи не зникали вночі, тільки вдень, а саме в цей час я завжди мусив іти на кілька годин у ліс по харчі. І кожного разу я з диявольською регулярністю платив за свою відсутність втратою одного чи двох звірят. Загадковий ворог розладнав мені нерви до такої міри, що я знову почав серйозно побоюватись за своє здоров'я.

Я неодноразово переконувався, що бестія весь час не спускає з мене очей. Усвідомлювати, що грабіжник безупинно стежить за тобою і десь рядом чатує на тебе, а ти не можеш сказати, де він, не підозріваєш навіть, який він на вигляд, не знаєш, чи наступної хвилини не стрибне тобі на спину, — це справді огидне почуття, жахлива гра в піжмурки. Якось я відійшов не більше ніж на п'ятнадцять хвилин, щоб набрати з річки води, а коли повернувся — одного зайчика вже невистачало. А навколо все було як і раніше, жодного руху в кущах, жодного підозрілого шелесту. Я вже почав сумніватись, чи мій розум здоровий.

Хижість ворога поєднувалася з незнаною у тварин нахабністю і підступністю. Невже він був невидимий? Я оглянув з надзвичайною обережністю кожен кущ, кожне дерево поблизу, не минув жодного дупла і жодної нори — і нічого, ніякого сліду грабіжника. Мало того, я скопав довкола, злощасної ями широку смугу землі, вибравши звідти всяке зілля, щоб можна було побачити, які сліди залишить своїми лапами хижак. Повернувшись через годину назад, я побачив, що хижак був тут. Витягнув знову одного зайчика, але чітких слідів по собі не залишив. На скопаній землі щось справді змінилося, та даремно я шукав слідів лап. Близький до повного розладу нервів, я скочив якнайшвидше до печери, охоплений страхом, що ворог кинеться й на мене, але ж хто знає, може, він причаївся саме в глибині моєї печери? О, нерви, нерви!

Отямившись і відновивши рівновагу своїх почуттів, я заприсягнувся, що не заспокоюсь, залишу все, чим були заповнені досі мої дні, а розгадаю таємницю і візьму диявола за роги.

Назавтра, в той же час, що й кожного дня, озброєний, як завжди, ножем, луком і списом, я залишив печеру і пішов своєю стежкою, але, не зробивши й двохсот кроків, припав за кущем до землі. Тихесенько повзучи, я повертався, мов той злодій, до своєї власної домівки. Наблизився до ями кроків на п'ятдесят. На такій безпечній віддалі, вибравши місце, звідки добре було видно печеру, так само, як і яму з зайчиками та клітку з папугами, я присів під кущем. Хижак міг бути десь поблизу, стежачи за мною з сусідньої гущавини, але я вже не думав про це. Страшенний гнів охопив мене. Я не мав наміру поступатися, що б там не сталося.

Чекав я недовго. Напружений погляд помітив, як поблизу щось рухається, але по в чагарнику, де я ховався, а на краю узгір'я. Вище над моєю печерою йшов досить стрімкий схил. Цей схил, порізаний заглибинами і різними щілинами, був укритий галькою і непролазними кущами. Саме звідти й рушив той звір, пробираючись вниз. Тримався западин поміж горбами, і тому я погано його бачив.

Тільки тоді, коли він зліз до самого підніжжя, я впізнав його. Велетенська змія-удав, вигинаючись хвилястою лінією, повзла прямо на мою яму з зайчиками. Складалося враження, що то потвора не з цього світу. В моїх збуджених очах удав здався мені страшенно довгим. Тіло його, завтовшки майже таке, як стегно людини, свідчило про страшну силу і, без сумніву, могло, обкрутивши дорослого вола, поламати йому всі ребра. Як же йти на такого велетня з моєю жалюгідною зброєю? Я завагався, виникли сумніви.

Тим часом удав доповз до ями і затримався перед нею. Підняв голову. Довгенько стояв так нерухомо, прислухаючись. Втупився малими очицями в чагарник, де я причаївся, немовби відчував небезпеку. Потім пробив головою покриття з хмизу і встромив її в яму. Більша частина його тіла залишилася зовні.

«Це ж зараз він, негідник, хапає моїх зайчиків!» подумав я, лютий на грабіжника.

Я не володів собою. Схопився на ноги і — вперед. Мчав щосили, незважаючи ні на що. Видно, удав почув мене, бо раптом рвучким рухом вирвав голову з ями і підняв її високо над землею. В пащі тримав зайчика. Тваринка, ще жива, дригала ніжками. Побачивши мене, гадина вигнулась замашистим кільцем назад. Не знаю, чи то з метою захисту, чи для нападу. Я вже підбіг на п'ять кроків, уже блискавично нап'яв лук. Стріла проткнула йому шию наскрізь, застрявши в тілі. Удав трохи здригнувся, немовби здивований. Випустив з пащі зайчика і одразу рушив на мене. Я ледве встиг відкинути лук та стріли і виставити спис. В ту мить, коли він уже досягав мене, я махнув з усієї сили. Це був останній момент. Боком списа я вдарив його в шию. Удав пронизливо засичав і поточився від удару, якось дивно вигнувши шию. Невже вона була переламана? Я вдарив його вдруге, ще дужче, ніж перший раз.

Цього для нього було вже забагато. Кинувся тікати. Стріла, яка все ще стирчала в його шиї, розлетілася вщент. Живучість потвори була неймовірна. Звиваючись, удав мчав такими стрибками, що я ледве встигав за ним, В руках у мене знову був лук і стріли.

Якби удав рушив до чагарника в долині, він, мабуть, утік би. Але за звичкою він повертав на узгір'я. На свою погибель. Вгору не міг лізти так швидко. Я наздогнав його. Не підходячи надто близько до гада, бо сил у нього було ще неймовірно багато, я випускав у нього стрілу за стрілою. Здебільшого я промазував, але кілька раз і влучив. Удав хотів знову вдарити мене, але вже був неповороткий. Я легко відскочив убік. І тоді, взявши спис за гострий кінець, я товщим кінцем ударив його по голові раз, і другий, і третій. Тільки тепер удав звивався, безсилий, мов порізаний дощовий черв'як. Я бив і бив його, аж руки заболіли. Побитий, пом'ятий, удав ще ледве здригався. Я подумав, що так його не можна лишати, бо — хто зна — ще оживе. Вийнявши ніж, я відрізав йому голову.

Виміряв: удав мав п'ятнадцять футів завдовжки. Тіло його прикрашав гарний рисунок, який складався з ліній, зигзагів і плям кількох кольорів: світлокоричньових, темнобрунатних, чорних і жовтавих.

Боротьба так стомила мене, що, здобувши перемогу, я мусив лягти і відпочити кілька годин.

Зайчик, якого витягнув удав, здох. У ямі лишилось їх тільки чотири.

ВОГОНЬ

Після цих хвилюючих подій настали спокійніші дні. Кожного дня ранком, якщо тільки сприяла погода, я виходив у ліс і завжди щось приносив — то птаха, то зайчика, то черепаху чи плоди. Таким чином, я мав що їсти, а це на той час було найважливіше.

В заячому районі по дорозі до Озера Достатку я незабаром винищив звіряток; вони попадали в сильця дедалі рідше. Але в іншій частині острова я знайшов нове місце, де зайчата добре ловились, і моя яма знову наповнилася чотириногим стадом.

Поблизу Озера Достатку я часто бачив тих «свиней», в стаді яких застрелив колись із лука підсвинка. На жаль, з того часу я ні разу не підійшов до них на постріл. І сильці не можна було тут поставити, бо тварини були надзвичайно сильні: зате я подумував викопати ями-самоловки. Проте це потребувало копіткої праці, а в мене були більш термінові справи, тому я відклав копання ям на інший, більш підхожий час.