Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр. Страница 1

Олександр Сизоненко

ЗОРІ ПАДАЮТЬ В СЕРПНІ

_{Художник заслужений діяч мистецтв УРСР О. М. ДОВГАЛЬ}

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

ЕТАП

Хтось постукав у вікно тричі. Тихесенько постукав, ледве чутно — Юркові здалося: то вітер пригнув до шибки гілку бузку. Але мати кинула шитво і підхопилася з ослона. Вона застигла, повернувши голову до вікна; зігнута рука її завмерла перед грудьми, з нижньої губи нерухомо звисав шматочок тільки що відкушеної нитки, наче з напіввідкритого рота мами не виривався навіть подих.

— Що таке? — ледве чутно спитав Юрко.

Мати мовчки посварилась на нього пальцем, не відводячи погляду од вікна, і ковтнула слину.

Під вікном шумів у кущах вітер, вдалині глухо билося в скелі море, але серед цих звуків і Юрко вже добре почув повторний стукіт.

— Татко! — крикнув він, зіскакуючи з ліжка. — Татко прийшов!

— Тс-с-с! — вхопила його за плечі мама і, схилившись до самого Юркового обличчя, сказала — Замовчи, почують.

Руки її тремтіли, а в очах було стільки блиску, що Юрко побоявся, як би вона не заплакала. Але мама хутко накинула хустку на плечі й метнулася в сіни. Вона майже беззвучно відчинила двері, і Юркові чути було, як у сіни зайшов хтось великий, шелестючий, поцілував маму і пошепки спитав:

— Не ждала?

А мама у відповідь схлипнула:

— Три місяці жду… Змучилась…

У хату вони зайшли обнявшись. У мами запліталися ноги, і татко майже ніс її однією рукою: в другій тримав автомат. Не поставивши автомата, він обняв Юрка, і хлопцеві обпекло холодним металом щоку й плече. Батько поцілував Юрка, сильно вколовши щетиною, і всі троє сіли на лаву.

Мама, розв'язуючи на грудях у батька шнур плащ-палатки, зітхнула.

— Краще б ти не приходив, — вона боязко озирнулась на вікна.

— Про вікна не турбуйся, — посміхнувся батько. — Завішані добре, шпаринки не примітив.

— Я не про вікна турбуюсь. Я про етап кажу. Скоро виганятимуть усіх.

— Того я й прийшов… — Батько зсадив Юрка з колін, обома долонями, наче вмиваючись, довго тер обличчя. Шапка сповзла на потилицю, і з-під неї сипонуло на чоло буйне давно нечесане волосся.

— Може, хоч жінок і дітей залишать, — з надією сказала зажурена мама.

— Навряд… З інших сіл виганяють до лялечки. Так що збирайся, Ксеню. Я за вами прийшов. Будемо тікати.

Мама все дивилась на батька широко відкритими очима, немов дивувалася, що бачить його.

— Ой лишенько, — схопилася мама, — це ж ти голодний, а я сиджу, як засватана.

— Сиди, сиди, Ксеню, — сказав батько і погладив мамину руку. — Мені приємно, що ти сидиш поряд.

— Але ж я приготую щось поїсти, — метушилася мама. — А ти полагодь верзуни Юркові, вони зовсім розклеїлися.

— Добре. А ти тільки не затоплюй, бо дим закличе непроханих гостей.

— Німців у селі немає.

— Так є поліцаї. Не один біс?

Батько пішов у партизани давно, ще в 1942 році, і дома не був довго. Юрко вже потерпав, чи не вбили його, але зараз йому дивними здалися власні побоювання. Хіба можуть німці вбити татка? Такого сильного, сміливого. Ось він прийшов у село з партизанського табору, а можна подумати, що повернувся з роботи: так усе просто, звичайно і спокійно. Батько розклав перед собою на лаві ножиці, гумовий клей і заходився ремонтувати верзуни. Шкода, що розповідати про партизанів не хоче. Що не питає Юрко, татко кепкує з хлопця, жартує, що у дуже цікавих виростають бороди. Юрко образився: хіба він маленький, що татко боїться звірити таємницю? Йому вже десять років, он на одвірку зарубка, зроблена татком в останній прихід, три місяці тому. Хай подивиться, на скільки Юрко вже підріс за цей час! Але й це не впливає на татка. Він сміється, обнімає Юрка і каже, що навіть мама не питає його ні про що, бо він не має права розказувати: клятву давав перед товаришами і командиром.

Тимчасом батько намазав клеєм латку, підождав, доки вона просохне, для чогось похекав на неї і приліпив на дірку. Потім поставив верзуни у відро з водою і, пересвідчившись, що води вони не пропускають, підвівся.

— Так, — сказав він. — Валянки в тебе цілі?

— Цілі, — замість Юрка відповіла мама.

— Ну, тоді все. Збираймося. — Батько вийняв з кишені брудну грудочку цукру, шматок черствого хліба і подав Юркові. — На тобі партизанського гостинця. Цукор нам з літака скинули. Так що він наш, радянський.

— Нехай Юра лягає, — сказала мама. — Хай поспить трохи, ще встигнемо втекти.

— Лягай, — наказав батько Юркові. — Опівночі вирушимо, буде безпечніше.

Юркові здалося, що він ніколи не пробував такого солодкого цукру. Одкусив половинку і сховав під подушку: хай лишиться й на дорогу. Юрко дрімає і з приємністю думає про те, що татко, нарешті, дома і скоро вони підуть до партизанів. Мама вмовляє татка:

— Відпочинь і ти, Толю. А я поки що приготую все. — Вона зітхнула — Ну, де його оце поневірятись у таку негоду?

Батько довго мовчить. Чути, як шумить за вікном вітер, як реве море; під теплою ковдрою Юркові так добре, і вже навіть думати не хочеться про те, що треба йти кудись у багнюку, у вітер і ніч.

Прокинувся Юрко від лементу, який долинав з вулиці. Чути було гудіння машин, рев худоби, але все це покривалося гортанними роздратованими покриками.

— Толю, німці! — зойкнула мати.

Батько зіскочив з ліжка, миттю одягнувся.

— Виглянь, — сказав він матері і дзенькнув автоматом.

Мати нишпорила у пітьмі і ніяк не могла відшукати клямку.

— Спокійно, Ксеню, — по голосу чути було, що батько теж хвилюється.

Юрко, звівшись на лікоть, дивився у темряву, вслухався.

У розчинені двері війнув вітер, запахло розмерзлою землею, талим снігом. Виразно, наче біля самого порога, заревло море і знову стихло — мабуть, мати зачинила двері.

— Ну, що там?

— Боже мій, повне село німців! — простогнала мама, увійшовши до хати. — Що ж тепер буде?

— Вони зупиняються по дворах?

— Ні, йдуть вулицею.

— Ага, — задумано сказав татко, хвилину помовчав, і Юрко уявив собі, як він покусує губу. — Ану… Я зараз дізнаюсь, чи можна пройти городами, а ви збирайтесь швидше.

Батько вийшов. Ледве чутно прогупали кроки, і лемент з вулиці знову підійшов під самі вікна. Юрко чув, як мама опустилась на лаву й зітхнула. Вони сиділи у пітьмі й мовчали.

Минуло кілька, хвилин у гнітючій мовчанці, в цілковитій темряві, і Юрко вже хотів гукнути матір, щоб пересвідчитись, що вона є тут, що вона не пішла разом з батьком, як раптом мамині платки на вікнах просвітилися і немов попливли кудись ліворуч, наче хата раптом почала падати набік.

— Ракета! — вигукнула мама і підняла краєчок платка. В кімнаті одразу стало видно, як у сонячний день, і Юрко, плигнувши з ліжка, припав і собі до вікна. Голубувата ракета стрімко падала на низенькі хати, які в її холодному сяйві чомусь нагадали Юркові переляканих посмітюх, що присіли в кущах. Кущами здавались дерева. Навіть велетенський осокір, на якому Юрко з товаришами дер воронячі гнізда, і той здавався зараз малим.

Ще не встигла ракета долетіти до землі, як з подувом вітру долинуло зле й коротке, як гавкання:

— Хальт! ^[1]