Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр. Страница 14

— Тепер ти мій, голубчику, — доктор задоволено усміхнувся і пішов спати.

Зранку йшли в Альпи. Тут, на далеких гірських перевалах, не буває людей. Тиша така, якої в місті або в селі не буває навіть глибокої ночі. Ліси дрімають під сонцем, дерева ловлять його проміння своїм соковитим листям і мовчать. Мовчать і гори, підставляючи сонцю свої засніжені хребти, гріючи їх на цілий рік. Задушливо пахнуть альпійські квіти. Вітер і не дихне, він не здуває з гір ці чудесні пахощі, не несе їх людям в далекі оселі, і пахощі настоюються, як. добре багаторічне вино. Ними тут пахнуть і каміння, і стовбури дерев, і навіть гола земля. Та що там говорити, навіть компас на Юрковій руці, коли схилишся над ним, теж пахне квітами.

Жарко, парко в лісі, сонце вже звертає з обіду, а вони все йдуть лісом, продираються крізь хащі, перепливають неширокі, але глибокі ручаї з крижаною водою з гір, здираються на скелі, що раптом виникають серед дерев, як привиди, йдуть, не обминаючи перешкод, так, як прокладено маршрут на карті. Десь в якійсь невидимій точці цього маршруту вони мають зустрітися з другою групою, що, завезена вчора машинами кудись далеко, йде їм назустріч.

Тихо-тихо… Навіть пташки не співають. Вони беззвучно перепурхують з гілки на гілку і свердлять хлопців рухливими бусинками очей.

Доктор філософії йде попереду, повертається до них час від часу спітнілим обличчям і кидає одне слово:

— Швидше!

Він іде без карти. У нього на руці лише компас, але йдуть вони точнісінько так, як намічалось. Ось на дванадцятому кілометрі маршруту невеличка гірська річка. Ставлячи завдання, доктор говорив, що вони повинні вийти на неї саме там, де впало дерево, утворивши гіллястий місток через річку. Так воно і є: вийшли метрів за двадцять лівіше. Це була дрібниця: за дванадцять кілометрів відхилитися на таку відстань, але доктор сердився на себе, на лісову задуху і на Юрка, що йшов позад нього з картою.

— Куди ж ти дивився, Шакале? Треба ж вносити поправки! — і починав розповідати, як це робиться з допомогою карти і компаса. Тут же обривав і квапив усіх: — Пішли, пішли! Ми запізнюємось. Та дивіться пильно, примічайте ознаки місцевості, все, що тут виділяється. Тренуйте пам'ять, бо назад будете йти самі, кожен в різний час і без компаса, без карти. Це вам так само необхідно вміти, як ви вмієте дихати. В невідомій місцевості це єдиний шлях добре орієнтуватися, виходити в заданий пункт, не зупиняючи жителів і не задаючи їм запитань на зразок таких-от: «Скажіть, будь ласка, як вийти в розташування такої-то військової частини або аеродрому?» або: «Скажіть, а де тут прикордонна застава? Бо мені треба обійти її».

Але, на перший погляд, просте завдання — послідовно запам'ятати якісь характерні ознаки місцевості — виявилося дуже важкою справою. Те, що бачив тільки-но, заступало собою бачене раніше, все це плуталось, утворювало якийсь калейдоскоп. І коли на привалі доктор філософії наказав Юркові розповісти послідовність маршруту, він так все переплутав, що хлопці довго й дружно сміялися з нього. Але не краще знали маршрут й інші. Доктор філософії не кричав, він поглузував над хлопцями, а потім розповів усе до найменших дрібниць, і всі одразу побачили пройдений ними шлях, позначений де уламком скелі, де якимось особливим деревом, де ручаєм, а де й галявиною. Здавалося, можна було б хоч зараз вертатись і кожен би знайшов дорогу назад після розповіді.

Тут же, на привалі, доктор філософії давав кожному окремий малюнок. Це були картини міського або сільського життя, шматок лісу чи болота, і скрізь було дуже багато всіляких деталей. Малюнок дозволялося роздивлятись не більше двох хвилин, потім доктор забирав малюнок і наказував розповісти, що на ньому було намальовано.

Доки Юрко дивився на малюнок, йому все було ясно, все так гарно розміщено, що не запам'ятати було просто неможливо. Але як тільки малюнок зникав, перед очима з'являлась порожнеча, і юнак губився.

— Будете віднині день і ніч проробляти ці вправи, — сказав доктор. — Пам'ять у кожного з вас повинна бути як дзеркало. Глянеш на що — і в голові мусить лишитися все точнісінько таким, як воно є. І лишитися повинно надовго, назавжди.

У цих же походах хлопці вчилися підтримувати із зустрічною групою радіозв'язок. Вони чергували по дві години. Кожен повинен був настроювати рацію заново, ловити позивні і передавати зашифровані радіограми.

Все це, звичайно, було і цікавим і важким. Але інтерес у хлопців до цих вправ був великий, з часом вони всьому навчаться, — доктор був у цьому переконаний.

В альпійському таборі вчилися також водити мотоцикли і автомашини — легкові й вантажні. Їх дістали десь за наказом Хелла. Це були російські машини.

— У вашій майбутній роботі, — говорив доктор, — не виключена можливість, що вам доведеться скористатися чужою машиною або працювати шоферами. Взагалі вміння водити авто за плечима не носять. Але вам треба володіти цією майстерністю, як класним шоферам.

І хлопці вивчали і цю спеціальність, відчуваючи, що в майбутньому чекає їх щось небезпечне й цікаве.

Олекса Петрович викладав російську мову й літературу, її він знав найкраще за всіх учителів. Юрко любив його уроки. Іноді він приходив до Юрського вечорами, і Олекса Петрович частував його сидром, давав книжки.

На Юркові скарги на адресу доктора філософії Олекса Петрович відповідав мовчанкою. Нарешті, він сказав, що у кожного свої переконання, що доктор — людина, відома у вчених колах, і що він свої погляди не нав'язує нікому: хочеш — сприймай, не хочеш — не сприймай. Юркові така відповідь не сподобалась, але він промовчав: було якось соромно й незручно сперечатись з Олексою Петровичем. Адже він завжди радів приходові Юрка і взагалі ставився до нього прихильно, навіть запобігливо.

Одного разу, коли Олекса Петрович цілий вечір читав йому Достоєвського, у Юрка так було погано на душі, що він, не дослухавши, підвівся і почав прощатися. Олекса Петрович, відклавши книжку, пильно глянув на нього і спитав:

— Чому ти такий неуважний? Що трапилось?

— Набридло! — роздратовано сказав Юрко. — Доктор довбе одне і те ж: «Людина людині — вовк!» До вас прийдеш — ви теж про вбивства читаєте. Мимоволі починаєш думати: що з нас буде? Може, ви знаєте?

Олекса Петрович усміхнувся.

— Вас готують до життя в такому світі, де панькатися з вами ніхто не буде, де кожен пробиває собі дорогу своїми силами і. здібностями. В такому світі немає і не мусить бути співчуття, жалю — рвись, домагайсь, і хай нічого тебе не спиняє. В твої роки ти повинен на життя дивитися тверезо. Це тобі, брат, не Росія, де ти народився і ріс, покладаючись на батька й матір, сподіваючись на те, що закінчиш десятирічку, підеш в інститут і так далі. Ні, тут таких гладеньких шляхів немає і не може бути.

— А який же шлях мене жде? — з гіркотою спитав Юрко.

— Я ще й сам не знаю. Ти вчись, тільки добре, а я тобі не ворог, поможу влаштуватися в університет, стати хорошою людиною.

І Олекса Петрович справді робив усе, що тільки міг, аби вивести Юрка в люди. Коли восени до них приїхав Хелл, Олекса Петрович висловив йому свої надії влаштувати Юрка по закінченні коледжу в університет. Хелл наказав покликати Юрка, поговорив з ним кілька хвилин і відпустив. На запитання Олекси Петровича, як йому сподобався хлопець, Хелл відповів не одразу, наче вирішував: сказати чи ні?

— Тигр! — захоплено посміхнувся він, дивлячись вслід засмаглому, стрункому Юркові.

— Він не тигр, а Шакал, — зауважив доктор філософії, входячи до кабінету і вітаючись з Хеллом.

— Юрський хоче його влаштувати в університеті після закінчення коледжу. Як ви на це дивитесь, докторе?

— Та це ж найздібніший наш вихованець! — обурився доктор. — Який може бути університет?

— Ну, це ми ще побачимо, — заспокоїв обох Хелл. — А зараз розкажіть, як ідуть справи. Чи вдалися вам, докторе, ваші славетні спроби з Шопенгауером?