Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр. Страница 30
Пізньої ночі він, включивши електромотор, обережно посунув далі вже зовсім беззвучно, сторожко поглядаючи на острів. Було тихо і темно, тільки попереду таємниче моргав до нього червоним настороженим оком маяк та іноді долинали з Садовська звуки радіо. Прикусивши губу і пригнувшись, щоб краще бачити, Шакал вів свій беззвучний човен по фарватеру доти, доки острів пропав у темряві, а потім розвернувся і пішов просто на вогні містечка.
Сержант Безбородько зайшов до Дорофєєва надвечір. Майор сидів над картою Чорного моря, зосереджений і похмурий. В попільничці горою лежали недокурки, в кабінеті було синьо від диму, а Дорофєєв, затиснувши в зубах цигарку, вимірював якісь відстані, записував їх у блокнот і вів розрахунки.
— Ну, що нового? — спитав майор і підвів на Безбородька стомлені очі.
Сержант Безбородько здвигнув плечима і, одвернувшись до вікна, почав без охоти розповідати.
— В хатці тій живе Марфа Іванівна Каленик — сімдесятирічна пенсіонерка, син якої загинув на фронті в званні…
— Ви були в неї? — нетерпляче перебив майор.
— Був. Про квартиру питав. Каже, зайнято. Квартирант, каже, у мене хороший, заплатив справно і взагалі не скупиться.
— Чого ж це вона вам так все і виклала?
— А я сказав, що на одного квартиранта у неї дуже багато місця, вона й почала його хвалити. Не хоче таку людину чимось турбувати. А потім сказала, що він чекає товариша.
— Так-так… Товариша чекає? Ага.
Чекає товариша, каже. Та і внук до бабусі приїхав.
Сам? Скільки ж йому років?
— Не спитав, а його не бачив. Помітив тільки галстук піонерський на стільці поверх його одежі. Так що, мабуть, хлопчині більше десяти років. Жінка, одним словом, стара і надійна. Полікарпов же… Чорт його знає, мало хто купається вночі? Були ж випадки…
— Не забувайте, що ніякого Полікарпова на Молотовському заводі немає, це по-перше. По-друге, сигнали помітили із сторожовика двома хвилинами раніше, ніж ви затримали купальника. І потім — хороший купальник: не в морі, а в кущах. Сумніву бути не може, це він викликав когось з моря.
— Тоді треба стежити за ним вдень і вночі. От зараз треба піти, замаскуватись і…
— Дурниці! — знову обірвав майор. — Ти думаєш, даремно він прийшов купатись о другій годині ночі? Саме в цей час повинен прийти чи припливти той, кому Полікарпов приніс одяг і кому він подає сигнали. А зараз… що вони, думаєш, дурні? Коли весь берег в купальниках, як же тут висадитися? Крім того, все це повинно відбутися в умовлений час, тобто десь о другій годині ночі — і не пізніше й не раніше. Зрозумів?
Сержант мовчав. Майор теж зупинився, глянув на Безбородька і посміхнувся.
— Чого мовчиш, сержанте? Я неправий?
— Ні, — буркнув сержант.
— Поясни, я слухаю.
— У нього може бути рація, і він попередить своїх.
— А в того, що в морі, її немає. Ніхто на човні рацію не повезе. Значить, в морі вже попередити свого партнера Полікарпов не зможе. А потім і сюди привезти рацію ніякий путній розвідник не рискне. Її одразу ж засічуть.
— Не дуже-то й засічуть. Що ж ми, на підслухуванні сидимо? Ні, контроль за ефіром ведуть станції, які нам не підлягають, і сповіщати не будуть, аж доки не…
— Ти правий. Треба попросити командування, щоб нам сповістили про події в ефірі. — Майор написав текст радіограми, вирвав з блокнота листок і, викликавши радиста, передав йому.
— Я не врахував цього, хоча… Я переконаний все ж таки, що до дванадцятої години ночі… Ні, не підуть вони на це, — сказав він повеселілим і впевненим тоном. — От що, сержанте Безбородько, з дванадцятої години ви призначаєтесь в секрет з Ібрагімовим. Місце виберіть на власний розсуд.
— Слухаю, — підвівся сержант. Він дійшов до дверей, обернувся — А може б, ми вийшли раніше?
— Немає ніякої необхідності, виконуйте наказ.
— Слухаю!
— Перед тим як іти в секрет, скажете, в якому місці ви маєте намір засісти.
— Слухаю, — сержант Безбородько вийшов, акуратно причинивши за собою двері.
Майор пройшовся з кутка в куток і зупинився біля вікна. В морі вже світилися маяки. Одні посилали в темряву спокійне і нерухоме світло, інші, на мить спалахнувши, зникали на кілька секунд, і тоді здавалося, що хтось, хитрий і підступний, дражниться з майором, потішається над ним: ось, бач, який я хитрий — нізащо не вловиш!
— Так-так… — майор зітхнув. Чи вірно зробив він, відкинувши пропозицію Безбородька? Взагалі за Полікарповим стежити треба пильно, але отак рано ніхто з моря не може з'явитись. Виставляти ж секрет в такий час, коли на узбережжі повно людей, — це безглуздя.
Полікарпов нервував. За цей тиждень він не міг зробити собі жодного закиду, щоб він був коли неуважним. Але приїзд оцього піонера, а головне, зустріч з патрулем зовсім спантеличили його. Як міг помилитися він, невловимий Кенгуру, якого нікому й ніколи за десять років його агентурної роботи в Росії не вдалося засікти. І як гарно все йшло попервах і цього разу! Яку прекрасну квартиру йому вдалося найняти! Одно, що хазяйка, глуха і підсліпувата, не заважала йому абсолютно, а друге, що так близько до моря: в нічне купання він ходив у трусах, захопивши одяг для Шакала, і це було незрівнянною перевагою!
Але як же він тяжко помилився позавчора! Прийшовши на берег, він помітив силуети двох людей і прийняв їх за патруль. А то, очевидно, була пара закоханих, бо патрулеві, щоб дійти до озер і повернутися назад, треба було не менше як півгодини. Не встиг Кенгуру покласти на пісок одяг і посигналити ліхтарем, як помітив кроків за сто вже справжнього патруля.
Поки він запхав у нору ліхтар і пістолет, патруль знайшов його одяг. Добре, що тут так близько біля поди, а на ліхтар нагвинчується розтруб, який маскує світло з боків, а то ще, чого доброго, засікли б сигнали! Але все обійшлося добре, Кенгуру не розгубився, та це вже був провал. Він не міг зараз бути певним, що за ним не встановлено таємного слідкування. З позавчорашнього вечора обидві ночі і весь сьогоднішній день неприємна тривога стискала йому серце, викликала нудоту.
Ось і зараз, коли він сидів далеко за Садовськом поміж озерами і ловив рибу, йому здавалося, що в спину хтось устромив очі і стежить за кожним його рухом. Кенгуру мимоволі оглянувся. Плоска, як стіл, рівнина лежала у нього за спиною, впираючись у стовпову дорогу, що ледве малювалася малесенькими, як сірники, стовпами. Ще далі прохолодно темнів сад, обсаджений стрункими тополями; між ними губився іграшковий, як дивитися звідси, вітрогон.
До Садовська було кілометрів три. Навкруги — ні душі, тільки плакали на озерах чайки та кулики, перелітаючи з місця на місце, скоромовкою щось повідомляли одне одному.
Кенгуру поглянув на годинник і розкрив свій саквояж. В ньому була портативна рація, яка посилала сигнали на одній хвилі. Включивши її, Кенгуру ще раз оглянувся. Нікого. Він на диво легко й швидко зв'язався з Шакалом і передав йому коротку радіограму. Потім одягнув на рацію гумовий чохол і закурив.
До позавчорашнього вечора його не покидало радісне відчуття свободи. Він любив мандри під чужим прізвищем, тим більше що такі поїздки завжди були в нього вдалими і недовгочасними: спокійно міг пити коньяк, бо всі стежки, залишені ним на цій землі, кінчалися у багатолюдному портовому місті, біля дверей особняка, по-східному замкненого і величного. Там він жив, як у аллаха за пазухою, всі йому догоджали, він цілими днями читав і нудьгував.
Цього разу він повинен був лише купатися та чекати Шакала. А що купання в Садовську були чудесні, обстановка вимагала від нього безпечної, курортної поведінки, то він і розпочав роман із цією славною Галиною Михайлівною. І хоч Кенгуру запевняв себе, що роман цей потрібний для діла, що від Галини Михайлівни можна буде непомітно одержати деякі відомості про найкрупніший суднобудівний завод на півдні, він захопився нею всерйоз, і купання його могли б стати ще принаднішими. Позавчорашній випадок зіпсував усе. Йому б негайно треба було тікати звідси, але ж Шакала не кинеш напризволяще: інакше хто знає, чи відкриються для нього масивні двері в особняку?