Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр. Страница 34

У серпні дороги на півдні України, великі й малі, роз'їжджені підводами й автомашинами так, що пилу на них по коліна. Вдень і вночі йдуть по них машини на елеватори, на пункти «Заготзерно», везуть і везуть пшеницю. На такій дорозі годі шукати сліду однієї машини, він губиться, як голка в скирті сіна. Мотоцикли і ГАЗ-69 майора Дорофєєва гасали цілу ніч, освічуючи дороги, але ніяких слідів не знайшли. Ніч скрила втікачів, і треба було дочекатися дня, щоб машина з пізнавальними знаками ЧС-05–89 була десь виявлена.

Стомлені й злі, поверталися, з цієї марної поїздки майор Дорофєєв і лейтенант Дениско.

Дениско був блідий. Куля зачепила йому шию, і хоч крові вийшло небагато, однак рана пекла, і зараз у нього було таке відчуття, наче туди приклали шматок розпеченого заліза.

Майор сидів поруч з шофером і всю дорогу мовчав. Коли під'їздили до Садовська, він заклопотано оглянувся на Дениска.

— Що, лейтенанте? Як почуваєш себе?

— Пусте, — махнув рукою лейтенант. — Заживе, як на собаці.

На його загорілій шиї білосніжний бинт був зайвим — так і хотілося здерти його і викинути геть.

— Тут злість бере, що випустили… А тепер… Шукай вітра в полі.

— Знайдемо, — впевнено сказав майор, але Дениска це мало заспокоїло.

Проти тополевої алеї майор наказав спинити машину.

— Піду до моря. А ви, лейтенанте, їдьте до лікарні.

— Ні, я теж піду. У лікарню встигну, не така це вже рана.

Вони вийшли на берег. Сонце тільки-тільки зійшло і поклало на дзеркальну гладінь води перші бузкові промені. Легкі, прозорі випари не заховують далечини, і острів синіє близько-близько. Він наче піднявся з води, став вищим. Ні вітер не дихне, ні хвилька, потривожена ним, не заплюскотить, ні листки на дереві не ворухнуться, і тільки перші купальники ліниво походжають берегом та все вище піднімається радісне сонце.

Тихо, мирно, лагідно — наче не стріляли в лейтенанта на дорозі, наче вночі не висадився отут ворог з далекого берега. Ніяких слідів ні на піску, ні в заростях туї, з яких вийшла Галина Михайлівна в легкому сарафані і попрямувала до грибка неквапливою ходою.

Сарафан був блакитний, з сірими великими квітами по полю. Галина Михайлівна була пов'язана такою ж самісінькою хусточкою, ніби й недбало, але так, щоб волосся не мокло при купанні. Вона була привабливою, знала про це і, як усі жінки, намагалася підкреслити цю привабливість навіть ходою, ступаючи ліниво і пругко, кокетливо вигинаючи тонку талію.

— Знайома Полікарпова, — показав їй вслід очима лейтенант.

— Дуже добре, — майор глянув на неї й собі, але одразу ж повернувся в протилежний бік. — Він отут жив?

— Так точно.

Малесенька біла хатка виглядала з-під яворів хитро і насторожено. Лейтенант оглянувся на неї і сказав:,

— Можливо, залишилися речі Полікарпова. Треба оглянути.

— Та це, як я бачу, ворона стріляна. Навряд чи лишив щось по собі. Але послати за речами треба. І от що, лейтенанте, попросіть зараз до мене вашу спільну знайому, — сказав майор і, поглянувши на годинник, попрямував на заставу.

— Слухаю, — сказав йому вслід лейтенант і пішов до грибка, де роздягалась Галина Михайлівна.

— Одну хвилинку, будь ласка, Галино Михайлівно, одну хвилинку, — попросив лейтенант здаля і, підійшовши, стомлено опустився на лаву, поруч з її китайським зонтом, блакитним сарафаном і модною сумкою.

Нажаханими очима вона глянула на нього і зойкнула, склавши долоні перед грудьми.

— Боже, вас поранено! Що трапилось, скажіть? Що це за стрілянина, що це за катер цілу ніч? Де Сергій Гнатович?

Лейтенант мовчки подав їй зонт, сам узяв її чималу сумку і посміхнувся.

— Прошу вас одягнутися і піти зі мною в одну установу. На хвилинку.

— В яку установу? — злякалася Галина Михайлівна, натягуючи сарафан.

Лейтенант обережно взяв її під руку і тихо сказав:

— На нас звертають увагу, ходімте.

Вона, підкоряючись і його сильній руці, і оцьому стриманому шепотові, пішла, нічого не розуміючи.

— Але хто ви? — спитала вона вже в алеї.

— Я — прикордонник, лейтенант Дениско.

Галина Михайлівна зупинилася як вкопана.

— А Полікарпов?.. Він, він…

— Так, це він стріляв у мене. Але ходімте.

— Боже, що ж це буде, що ж буде…

— Не хвилюйтесь, нам потрібні тільки деякі відомості.

Майор Дорофєєв, коли вони зайшли, підвівся назустріч Галині Михайлівні, привітався з нею, назвавши себе.

— Сідайте, — запросив він їй.

Галина Михайлівна сіла і розплакалась.

— Скажу вам відверто, — сказав майор Дорофєєв, — що нічого засуджуючого поки що у вашій поведінці ми не вбачаємо, тому прошу вас не хвилюватися. Ми прекрасно знаємо, хто ви, ви тепер знаєте, з ким розмовляєте, тому не будемо гаяти часу.

— Це нерви, вибачте, — всміхнулася крізь сльози Галина Михайлівна.

— Так от, розкажіть все, що вам говорив про себе Полікарпов. Отак, не хвилюючись, пригадайте і розкажіть. Стенограф вам знайомий, — посміхнувся майор, кивнувши на Дениска, що приладнався за боковим столиком писати.

Галина Михайлівна глянула на пучок гостро відструганих олівців, на пов'язку на шиї Дениска і почала:

— Ну, з чого ж почати… Я так хвилююсь, — вона посміхнулась, схиливши голову до плеча, зітхнула й сумовито підвела брови. — Розповідав він мені, що працював на авіаційному заводі в Молотові, що прізвище його Сергій Гнатович Полікарпов.

— Так, це нам відомо. Далі, — лейтенант Дениско не написав поки що й слова, аркуш паперу білів перед ним такий же чистий, як і бинт на шиї, і він сердився.

— Прошу не заважати, лейтенанте, — кинув невдоволено майор і звернувся до Галини Михайлівни. — Не говорив вам, яка в нього адреса в Молотові?

— Ні, цього він не казав. А от… — вона задумалася, щось пригадуючи, примружила очі, наче до чогось придивлялась далекого, ледве видного. — А от коли я сказала, що у вересні буду в Портграді, то Полікарпов дуже зрадів. — Галина Михайлівна спалахнула і змовкла. — Ну, не зрадів, а… здивувався, сказав, що напевно зустрінемось там.

— Він не називав якоїсь вулиці чи району Портграда?

— Ні… Він казав, що захоплюється футболом і не пропускає жодного матчу. І потім…

— Що? — насторожився майор.

— Власне, він дав мені номер телефону, — Галина Михайлівна порилась у своїй сумці, дістала шматочок паперу, подала майорові.

— Це його почерк?

— Так.

— Тоді ви залиште нам цей папірець, а собі запишіть.

— Що ви, що ви! — жахнулася Галина Михайлівна. — Для чого він мені тепер?

— Нічого, нічого, — заспокоїв її майор. — Може, це пригодиться ще і вам, і нам. А більше ви нічого не пам'ятаєте з його даних?

— Нічого… Тільки про Молотов він мало говорив, більше про Портград. Знає він його добре.

— Ну що ж, Галино Михайлівно, спасибі, — майор підвівся. — Пробачте, що потурбував вас, перебили вам купання. Ідіть продовжуйте.

— Та я ж додому збираюся сьогодні.

— А чого? Сезон купальний зараз…

— Ні, ні. Я поїду. Збиратися треба, чоловік чекає на мене.

— Ну, як знаєте. — Майор провів її до дверей і одразу ж сказав лейтенантові: — Зв'яжіться з Портградом, виясніть адресу оцього телефону.

— Слухаю! — лейтенант вийшов, а майор викликав обласну автоінспекцію, спитав, чи не знайдено ще машини, чи не було яких відомостей про неї. Начальник автоінспекції сказав, що по районах області розшукує машину міліція, а також з обласного центра виїхала на розшуки оперативна група. Майор подякував і повісив трубку. Довго сидів, перебираючи в пам'яті можливі варіанти втечі Полікарпова. Вдень він машиною їхати не буде, це факт, його одразу ж засічуть. Але де ж він зараз?

Для бандитів було перекрито шлях на пристані і на залізничному вокзалі: на пристані сидів переодягнутий Ібрагімов, а на вокзалі Безбородько.

Однак ні машини, ні Полікарпова з його таємничим супутником відшукати поки що не вдалося.

Зайшов лейтенант Дениско, злий, з впалими щоками.