Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр. Страница 47

— Бережись! Бережись! — а побачивши Юрія, вискочив із кабіни й гукнув — Ей, капітане Немо! Як це ти умудрився досі підводним човном каміння возити? Це ж у тебе не самоскид, а підводний човен!

Він підбіг так близько до прориву, що не втримався, посковзнувся і шубовснув у воду. Випірнувши під дружний регіт, він пирхнув і поплив до Юрія.

— Дай же і я обніму тебе, Юро! Гамлет ти наш шоферський, — говорив він, вилазячи з води і обнімаючи Юрія.

— Геройський хлопець! — прораб витирав обличчя великою, не дуже білою хусткою. — Куди твоє діло, як шаснув! Додумався ж, га!

Муратова обступили люди. Сюди вже приїхав Трощенко, приїхав Кузьма Якович. Їхні огрядні силуети Юрій побачив здаля і раптом злякався.

— А машина? — спитав він інженера. — Що ж буде з машиною?

— Про машину він думає, дурень! — з серцем вигукнув прораб. — Та ти знаєш, що ти зробив сьогодні? Скільки ти добра врятував? Тьху! — він спересердя сплюнув собі під ноги. — Сказано, молоде, ні чорта не розуміє. Машина, машина! — він одійшов набік і, все ще сердито поглядаючи на Муратова, наче той образив його, бурмотів — Твоїй машині три копійки ціна в базарний день. Вона своє від'їздила.

— Машину витягнемо, як тільки підведемо пластир на перемичці. Вона ціла, ви не хвилюйтесь.

Начальник монтажного управління, розсуваючи всіх могутніми плечима, підійшов, пильно глянув на Муратова, і раптом обличчя його розпливлося в посмішці. Він мовчки потиснув Юрієві руку і лише тоді, прикурюючи, сказав:

— Ловко придумав, Муратов, хвалю!

Розчулений Трощенко вколов Юрія в щоку своєю цупкою щетиною.

— Орел ти мій сизокрилий! — сказав він і, відштовхнувши Муратова, трахнув його по мокрій спині, аж виляски пішли.

Тільки Надя не підійшла. Вона стояла оддалік і радісно, крізь сльози всміхалася Юрієві. А він, перебуваючи в центрі уваги, теж посоромився підійти до неї і потім, вже дома, довго шкодував за тим, що не підійшов. І здалося йому, що Надю він незаслужено образив.

Наступного дня про вчинок Муратова було багато розмов. Юрія зустріли ранком, як іменинника. Трощенко вийняв з кишені аркуш цигаркового паперу і, розгорнувши його, мовчки поклав на стіл перед Муратовим. Юрій прочитав. Це був наказ про винесення йому подяки і нагородження грошовою премією.

Перед самим початком роботи його покликали до телефону.

— У мене до вас є ділова розмова, — сказала Надя, а голос її по телефону, ласкавий, тонкий, так і промовляє про щось неділове, про щось хороше й тепле.

— Хіба? — здивовано спитав Муратов, посміхаючись у трубку, наче Надя могла бачити його. — Ну, то на коли ж ви мені призначаєте ділове побачення?

Надя помовчала й сказала:

— Приходьте о восьмій вечора сюди, на роботу. Я чекатиму вас.

— Спасибі, Надю.

— За віщо? — здивувалася Лепетова. — Я не розумію, за що ви мені дякуєте?

— За те, що ви подзвонили, — тихо сказав Муратов і ще тихіше додав — І за те, що ви така…

Надя мовчала.

— Алло! — гукнув Муратов. — Алло, ви слухаєте?

Замість відповіді він почув, як дзенькнула Надя трубкою, повісивши її на апарат.

— Образилась? — спитав сам себе Муратов, стривожившись.

Але Надя не образилась. Коли Юрій прийшов до неї на роботу, вона привіталася з ним, наче й не було ніякої розмови.

— Знаєте що? Давайте підемо до Дніпра.

— Хай все буде так, як ви хочете, — сказав Юрій суворим, схвильованим голосом, і це чомусь теж схвилювало Надю.

Вони вийшли берегом за Городище. Сонце сідало по той бік Дніпра. Рожевів над дорогами пил, збитий машинами; в плавнях якісь люди, напевне, мисливці, розвели багаття, і синій дим рівно здіймався вгору.

— Погляньте, — сказала Надя, показуючи у бік будівництва. — Погляньте і уявіть собі, що п'ять років тому на оцьому самому місці теж було порожньо і, може, отак само палили мисливці багаття. А тепер… Що тільки не зроблять людські руки!

Справді, дивлячись на оце місто, що розкинулось перед ним, на велетенську греблю, на всю неосяжну панораму будівництва, Муратов ніяк не міг припустити, що все це побудовано всього лише за п'ять років.

Ще й не спустились сутінки, а над будовою мерехтять електричні вогні, спалахує електрозварка; над рікою пливе гомін праці.

— Прекрасно, правда? — питала Надія, і очі її захоплено сяяли.

— Але я не думаю, щоб заради цього ви дзвонили мені сьогодні, — сказав Муратов. — Я щодня маю змогу милуватися цією панорамою.

— Звичайно, ні. Але я дуже хочу, щоб ви отак здаля подивилися на наше будівництво. Я відчуваю гордість при одній думці, що і моя праця є отут. А ви не відчуваєте цього?

Муратов мовчав. Погляд його, звернений на будівництво, був задуманий.

— Скільки ж я тут працюю… — сказав він і зітхнув.

— Але ж ви за два тижні встигли вже багато чого зробити! А вчора ви вчинили таке, чого іншим не доводиться зробити за ціле життя. Наша газета збирається про вас нарис вмістити. І я зараз вам щось як скажу, так ви впадете! — сказала Надя, наслідуючи Ніну, і засміялась.

— Що ж ви скажете? — зупинився зацікавлений Муратов.

— Цей нарис доручили написати мені. От що!

— Вам? Нарис про мене?!

— Ви здивовані? Це дуже добре. В понеділок вас сфотографують, а до понеділка я мушу здати в редакцію нарис. Так що ви зараз же починайте розповідати все-все про себе, про свою роботу, про свої думки.

— Ще й з фотографією? — стривожено допитувався Муратов, пригадавши раптом мисливців, що бачили його тоді, як він їх підвозив. Пригадав, і все раптом втратило радісні барви: і вчорашній вчинок, і пошана людей, викликана ним, і наказ начальника управління. — А чого це так вас турбує?

— Та не те, щоб турбувало, а… — Муратов задумався, наче шукав підходящих слів. — Знаєте ще, Надю, розмова в нас буде довга. Ходімте — десь повечеряємо, бо я їсти хочу, як тисяча крокодилів.

— Куди ж ми підемо?

— Та хоч би і в ресторан.

— Сьогодні що в нас, субота? В ресторані повно людей, а взагалі я туди не ходжу. Так, разів зо два довелося пообідати.

— А це ми тільки повечеряємо, і все.

— Що ж, мушу коритися, аби тільки матеріал вийшов кращий.

Ресторан і справді був переповнений. Але місце знайшлося, і вони замовили собі вечерю.

За сусіднім столиком сиділа компанія незнайомих. Це, очевидно, були шофери з автороти, що прибула сьогодні засипати перемичку. Всі вони вже добре хильнули, бо розмова велась на весь зал, друзі шарпали один одного за рукава, за коміри і кричали кожен своє. — Тихіше можна? — спитав Муратов.

Друзі на мить змовкли, подивились на нього і зареготали.

— Подумаєш, укажчик знайшовся! — сказав один з них, підвівся і нетвердо пішов до Муратова.

— Що, порядки встановлюєш? — спитав він, похитуючись.

— А хоч би й порядки, — недобре всміхнувся Муратов. — То що?

— А те, що ти ще малий виріс… І ми тобі тормоза можемо відремонтувати. Пойняв? — п'яний відштовхнувся і пішов до свого столу. — Сиди і помалкуй! «Славное море, священный Байка-а-ал…» — затягнув він, а Муратов і собі підвівся. Схоже було на те, що він шукає якогось приводу до сутички.

— Юрій, не чіпайте їх, — попросила Надя.

Муратов сів. Але його рух помітили за сусіднім столом. На цей раз двоє підійшли до їхнього столу і мовчки зупинилися.

— Ну, що скажете? — спитав їх, спокійно всміхаючись, Муратов.

— О! Яка славна дівчина! — гукнув один з них, підходячи до Лепетової.

— Даму не чіпати! — нахмурився Муратов.

— А то що? — спитав другий, плечистий здоровило. — Сиди і не варнякай.

— Відійдіть від столу, — тихо сказав Муратов.

Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, абсолютно спокійний.

— Ух, який страшний рак! — скривився здоровило, а його товариш підійшов до Наді ближче, і вона мимоволі присунулась до Муратова.