Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр. Страница 7

Хоч відтоді, як замінила вона в клініці свою матір, що померла, заразившись від хворих холерою, минуло кілька років, Магда назавжди лишилась вразливою і страждала від чужих страждань. Юра Муратов, становище якого було жахливе, викликав у її душі таку ніжність і співчуття, неначе це була її рідна дитина. Може, це ще й тому, що батько багато про нього говорить, багато клопочеться і навіть дзвонить з роботи по кілька разів на день. Повертаючись додому, він одразу ж питає про здоров'я Юрка. Раніше він неодмінно питав Магду:

— Що на фронтах? Ти слухала радіо?

Тепер же, переступивши поріг, він неодмінно говорив:

— Ну, до закінчення кризи лишилося стільки-то. А яка в нього температура? Ще не опритомнів?

А коли криза пройшла і Юрко опритомнів, Магда щиро зраділа. Однак через кілька днів температура почала падати далі, хлопець нічого не міг їсти, його організм переборов тиф, але надломився, виснажений остаточно.

Магда подзвонила батькові, і той сказав одне слово:

— Кров.

Так, Юру могла врятувати тільки кров. Але де її взяти? Воєнного часу це велика розкіш! Адже госпіталям не встигають постачати кров донорські пункти, а в хлопчини ще й перша група. Ну де її взяти? Ні Магда, ні доктор Ландман не могли нічого вдіяти.

У неділю вперше до клініки прийшов Юрський. Він знав, що Юркові вже минулося все страшне і він видужає. Тому звістка про те, що хлопцеві погіршало, дуже вразила Олексу Петровича. Він бігав навколо доктора, вмовляв його, потираючи за звичкою руки, а той суворо дивився на нього з-під окулярів і мовчав.

— Хлопцеві потрібна кров, — сказав нарешті він. — Перша група. А де її взяти?

Вражений Юрський постояв якийсь час, попрощався і пішов.

— Перша група, — бурмотів він, — перша група…

Заходив вечір. Це був ворог хворих: хворій людині завжди тяжче увечері — і тому Магда в цей час відчувала не спокій, не тиху замріяність чи задуму, а тривогу.

Бузок уже цвів, і духмяні пахощі висіли в повітрі, яке, здавалося, навіть погустішало від них. Земля ледь відчутно дрижала — десь далеко бомбардували якесь місто, але до цього звикли, і навіть Магда не звертала уваги на такі «дрібниці». Вона вже збиралася йти до палати провідати Юрка, коли хвіртка одчинилася і на веранду зайшов Олекса Петрович.

— Знову ви? — здивувався доктор Ландман. — Чому?

— У мене перша група. Візьміть у мене кров для хлопця.

— Як? У вас? Це дурниці! Ви впадете на роботі завтра ж.

— Ви помиляєтесь, докторе Ландман. Я вже другий тиждень працюю в інтернаті, тобто фізично нічого не роблю і споживаю хорошу їжу. Головне — в мене перша група. Візьміть мою кров і врятуйте хлопця. Це для мене вся втіха, — голос Олекси Петровича упав. Він схилив голову і дивився собі під ноги.

— Магдо, зроби аналіз на групу і на гемоглобін, — доктор Ландман пильно дивився на Олексу Петровича, наче прикидав: упаде вчитель чи не впаде?

— Ходімте, — звернулась Магда до Олекси Петровича і пішла вперед. Він слухняно пішов за нею, чомусь намагаючись ступати в її слід — нога в ногу. Це було важко зробити, бо кроки у Магди часті й маленькі, і Олекса Петрович сердився на себе, на те, що власні ноги його погано слухаються.

Аналізи вийшли непогані, і доктор Ландман повів Олексу Петровича у свій кабінет.

Наготувавши інструмент, Магда стягнула руку Юрського гумовим джгутом, доктор Ландман приготував шприц. Вени в Олекси Петровича виявилися товстими.

— Чудові вени, — похвалив доктор і схилився над рукою Юрського. — Цей хлопчик ваш родич? — спитав він, звичним рухом вганяючи голку у вену.

Олекса Петрович майже не відчув болю.

— Ні, — відповів він. — Ми з одного села, жили поруч. Хлопець зріс на моїх очах. А тепер лишився сам…

— Як ви себе почуваєте? — спитала Магда.

— Добре, — відповів Юрський, спостерігаючи, як доктор Ландман поволі тягнув шприцем з його вени кров. — У мене, — продовжував він розповідь, — не було своїх дітей. Все чужі й чужі в школі. А до цього звик, ну просто наче рідний він мені.

Доктор Ландман нарешті вийняв шприц, приклав до проколу вату в спирті і зігнув руку Юрського. Повернувшись до світла, він підняв шприц голкою вгору. Кров проти лампи рубіново світилась.

— Запиши, Магдо, десять кубиків, — сказав він дочці.

— Ваше прізвище? — спитала Магда Олексу Петровича.

— Юрський, — відповів він.

Із шприца раптово вирвалась цівка крові. Не діставши стелі, вона впала на руки доктора і забруднила білосніжні рукави халата. Доктор Ландман повільно повернувся до Юрського і подивився на нього так, ніби вперше побачив або наче впізнавав і не міг пізнати.

— А як ви пишетесь? Через умляут чи через йот?

— Через йот, — відповів Олекса Петрович, немов школяр, підвівшись із стільця.

— А треба через умляут, — сердито сказав йому доктор, віддав шприц Магді і скинув халат. — До побачення, — кинув він Юрському. — Приходьте днів через три, може, ваша кров знадобиться ще. Хоча… — він махнув рукою і вийшов.

Олекса Петрович потоптався на місці і, попрощавшись із Магдою, вийшов і собі.

Дівчина сиділа якийсь час, думала, чому образився батько, і ніяк не могла придумати. Взагалі він на роботі нервує, може сердитись через дрібниці, але сьогодні нічого такого, що могло б його розсердити, не було.

Вона чула за стіною батькові кроки і все більше й більше дивувалась, що його так схвилювало. В такі хвилини батько не любить, щоб його турбували, а їй так хотілося з ним поговорити. Проте йти до його кімнати вона не наважувалась.

Та ось кроки наблизилися до дверей і завмерли. Вона уявила, як батько стоїть перед дверима, пощипує брову і дивиться собі під ноги, або на ручку дверей, чи ще на якусь дрібницю.

Двері рипнули. Доктор зайшов і якийсь час ходив туди й сюди перед столом Магди. Нарешті спинився.

— Вже кілька ночей мене мучила одна думка. Прокинусь годині о п'ятій і ніяк не можу згадати прізвища під отим доносом на Муратова. Сьогодні оце згадав. Донос був підписаний Юрським, через йот. А треба через у-умляут, — розумієш?

— Так оцей старий виказав Муратова? — жахнулась Магда. — Батька оцього хлопця?

— А я знаю? — крикнув доктор. — Я на такі запитання не відповідаю! — він пішов до дверей, але на порозі зупинився. — Ти ще сумніваєшся?!

— А кров? Чому ж він кров свою віддає хлопцеві? Як можна не сумніватись?

Доктор вернувся до столу і, махнувши рукою, сів.

— Я теж сумніваюсь, — стомлено сказав він, — і нічого не розумію.

Олекса Петрович Юрський не зупинився ні перед чим, він робив усе, що тільки можна було, аби покинути табір та позбавитись його режиму, голодного і холодного існування, важкої роботи по розчищенню вулиць, завалених руїнами. Через кого тільки можна було, він слав листи перекладачеві розподільчої комісії Еріху, який був відповідальним працівником гестапо. Кілька разів ходив до нього особисто і просив поклопотатися перед кимсь вищим, комусь доповісти про нього, але Еріх його вигнав раз, вдруге, а потім сказав, щоб Олекса Петрович сам вибрав собі іншу роботу і більше не морочив йому голову.

«Яку роботу? Де? — думав старий, ідучи від Еріха. — Хіба в інтернаті? Ні, з табору треба вибиратися за будь-яку ціну».

Юрський вже давно думав про інтернат. Адже він вчитель, знає німецьку й російську мови — це єдина і найкраща для нього робота.

Прийшовши в інтернат та дізнавшись від фрейлен Бірке про хворобу Юрка, Олекса Петрович хотів з нею повести делікатну розмову, але Бірке одвернулась.

— Момент! — зупинив її Олекса Петрович і швидко заговорив німецькою мовою. Він метушився, тикав собі пальцем в груди, а потім пішов за фрейлен Бірке у двір і продовжував її переконувати в чомусь напівшепотом. Він насуплював брови, втягував голову в плечі і був схожий на актора, що грає страшну роль в дитячій п'єсі.

Бірке раптом підвела брови, розціпила зуби і вперше з ніг до голови оглянула Олексу Петровича.