Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 11

Пан Тюльпан поглянув униз, на від’їжджаючий екіпаж.

— Наскільки я чув, він взагалі нічо не робить!

— Так, — погодився пан Шпилька. — В політиці це — одне з найскладніших умінь.

Пан Шпилька та пан Тюльпан склали свій дует з вельми відмінних вокалів, і не останнім внеском пана Шпильки було політичне чуття. Пан Тюльпан це поважав, хоча й не розумів. Він задовольнився бурмотінням: «Простіше було би, мля, пробити йому головешку».

— Авжеж — якби тільки все на світі було, мля, так просто, — сказав пан Шпилька. — І, послухай, викинь той хонк! Це сміття годиться хіба що для тролів. Воно ще гірше за слеб. До того ж, вони його мішають з товченим склом.

— Це ж хімія, — похмуро сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька зітхнув.

— Мені спробувати ще раз? — спитався він. — Слухай уважно. Всі наркотики є хімією, але — будь ласка, слухай уважно — не вся хімія є наркотиками. Пам’ятаєш, як вийшло з тими ліками від печії, за які ти заплатив п’ять доларів?

— Мені було добре, — прогарчав пан Тюльпан.

— Від карбонату кальцію? Та навіть для тебе це було б… Послухай, ти вже напхав собі в носа стільки крейди, що той, хто відітне тобі голову, зможе писати обрубком твоєї шиї по шкільній дошці!

Ось вона, головна проблема з Тюльпаном, думав пан Шпилька, доки вони спускались на вулицю. Біда була не в тому, що він мав наркозалежність. Він хотів мати наркозалежність. Але те, що він мав, можна було назвати хіба що ідіотизмом, котрий вмикався щоразу, як він натрапляв на будь-який товар, розфасований в маленькі пакетики. В результаті пан Тюльпан шукав раю в борошні, солі, пудрі й підсолених сандвічах з яловичиною. На вулицях, де якісь сумнівні персонажі продавали кленґ, сліп, чоп, носак, сканк, трійник, хонк, дубль-хонк, чорняк та просто план, пан Тюльпан неухильно знаходив людину з молотим перцем і примудрявся придбати його по шістсот доларів за фунт. Це, мля, було просто диво.

Наразі він експериментував із цілою лінійкою хімікатів, популярних у колах анк-морпоркських тролів — адже серед тролів пан Тюльпан мав хоч би помірні шанси кого-небудь перехитрувати. Теоретично суміш «сліп-енд-хонк» не мала справляти на людський мозок жодного впливу, за тим хіба винятком, що вона могла його розчинити. Але пана Тюльпана це приваблювало. Колись він уже намагався бути нормальним — і це йому не сподобалось.

Пан Шпилька зітхнув ще раз.

— Ходімо, — сказав він. — Треба дати тому клоуну їсти.

В Анк-Морпорку досить складно спостерігати за будь-чим так, щоби хтось, у свою чергу, не спостерігав за тобою. І двоє підозрілих спостерігачів таки дійсно перебували під пильним спостереженням.

За ними спостерігав невеликий собака, серед численних відтінків шерсті якого переважали іржаво-попелясті. Час від часу він чухався з таким звуком, ніби хтось намагався поголити дротяну щітку.

Навколо його шиї було обв’язано шматок волосіні. До цього шматка був прив’язаний ще один, чи, точніше, кілька невміло з’єднаних поспіль відрізків. Останній з них тримала людська рука. Принаймні, це можна було виснувати з того, що відрізок зникав у тій самій кишені неохайної шинелі, що й один рукав, усередині якого цілком могла бути рука, котра теоретично мала закінчуватись пальцями.

Шинель була досить чудернацькою. Вона здіймалась від самісінької бруківки й майже до крисів капелюха, котрий формою найбільше нагадував голівку цукру. Довкола коміра вгадувалося сиве волосся. Рука сягнула в підозрілі глибини кишені й видобула холодну сосиску.

— Двоє типів шпигують за Патрицієм, — сказав собака. — Цікава р-р-річ.

— Трах-креветко, — відповів чоловік і демократично розламав сосиску на дві рівні половини.

Вільям дописав короткий параграф «Патрицій відвідав «Відро» і перегорнув свій записник.

Це було вражаюче. Лише за день він здобув добрий десяток сюжетів для новинного листа. Неймовірно, скільки всього можуть розповісти люди, якщо їх просто запитати.

Хтось украв золоте ікло зі статуї крокодилобога Оффлера. За розповідь про це Вільям пообіцяв сержантові Колону випивку, але, як йому здавалось, частково погасив заборгованість, просто додавши до свого запису: «Варта йде по слідах злочинця: її представники висловлюють упевненість у його швидкому затриманні».

Сам він такої впевненості не відчував, хоча сержант Колон заявляв про неї з дуже щирим виглядом.

Вільям нерідко замислювався про природу правди. Його змалку привчили бути чесним — чи, точніше, «не брехати» — а деяких звичок важко позбутися, якщо їх прищеплено досить старанно. До того ж, старший де Ворд поділяв народну мудрість про те, що «дитина — як рослина»: пагін вирівняти можна, доросле дерево — ні. Вільям, щоправда, був не надто гнучким пагоном. Але й вельможний де Ворд, у свою чергу, не був жорстокою людиною. Він винаймав таких людей у міру необхідності (тоді як сам, наскільки пригадував Вільям, не виявляв ентузіазму до будь-яких дій, що включали фізичний контакт з іншими).

Хай там як, Вільям завжди був переконаний, що не має таланту до вигадок; твердження, що не відповідали фактам, ставили його в тупик. Навіть маленька брехня з найкращими намірами, на кшталт «я точно знайду гроші до кінця тижня», неминуче призводила до біди. У катехізисі ж де Вордів було ще й «фантазування» — гріх, тяжчий навіть за відверту брехню: адже це була спроба зробити брехню цікавою.

Тож Вільям де Ворд був чесним через абстрактне почуття самозбереження. Він вважав важку правду легшою за найлегшу брехню.

Він гортав свої записи далі: в «Латаному барабані» відбулася чимала бійка. Вільям особливо пишався ось цим своїм пасажем: «Брезок-«Варвар», схопивши стіл, завдав удару Моліну-«Хапку», у відповідь на що останній, ухопивши підсвічника, пожбурив його в опонента з вигуком «Ось тобі, м…к!», після чого інцидент швидко розвинувся в бойовисько, в якому постраждали, за різними даними, 5–6 осіб».

Із усім цим Вільям вирушив до «Відра».

Гунілла прочитав записи з цікавістю. Гномам не знадобилося багато часу, щоб набрати записане годящим шрифтом.

І — дивна річ! — коли все це перетворювалось на текст, друкований такими чіткими й рівними рядками… слова починали здаватись реальнішими.

Боддоні, котрий, схоже, був другим у команді, позирнув на рядки через плече Вернигори.

— Гм, — сказав він.

— Що думаєте? — спитав Вільям.

— Виглядає дещо… нудно, — сказав гном. — Суцільний текст, як у книжці.

— Ну й добре, хіба ні? — сказав Вільям. «Як у книжці» — це звучало цілком позитивно.

— Можливо, було б ліпше зробити більші відступи між повідомленнями? — запропонував Гунілла.

Вільям продовжував розглядати сторінку. В його мозку почала формуватись ідея. За мить вона вже стала здаватись природною, як саме письмо.

— Як щодо того, щоб ставити невеликий заголовок до кожного повідомлення? — промовив він.

Піднявши шматок паперу, він швидко написав: «Бійка в шинку: 5–6 поранених».

Боддоні уважно прочитав.

— Так, — нарешті сказав він. — Виглядає достойно.

Він передав папірця через стіл.

— Як ви називаєте ці свої доповідні записки? — спитав він.

— Ніяк, — сказав Вільям.

— Вам слід би їх якось назвати, — пояснив Боддоні. — Що ви пишете вгорі?

— Зазвичай щось на кшталт «Вельмишановному панові»… — почав Вільям.

Боддоні струсонув головою.

— Це не годиться, — сказав він. — Треба щось, як би це сказати, загальніше. Таке, щоб чіпляло.

— Може, «Анк-Морпоркські хроніки»? — спитав Вільям. — Я, на жаль, не дуже вмію вигадувати.

Гунілла витягнув з кишені фартуха свій пенал і виклав на стіл кілька літер. Щось із них склавши, він змочив літери чорнилом та притис до них аркуш паперу.

Вільям прочитав: «ЧАс».

— Трохи переплутав… Секунду, — промимрив Гунілла, забираючи літеру.

Вільям спинив його.

— Не знаю, — сказав він. — Гм. Лишіть-но так, як є. Тільки дайте більшу «с».

— Уже, — сказав Гунілла. — Порядок. Непогано, хлопче, еге ж? Скільки тобі треба копій?