Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 3

— Глобальна економічна криза, звуження ринків, — вів своєї Нудль, надто пригнічений, аби щось помітити. — Схоже, не так багато нині бажаючих придбати перепічку.

Вільям зазирнув до візочка. Якщо Нудль-ВДВ брався до продажу гарячих перепічок, це був достеменний знак, що його амбітніші задуми знову пішли за вітром. Продаж перепічок на вулицях у певному сенсі був основою Нудлевого існування, якої він завжди намагався позбутися, але до якої постійно повертався в міру того, як зазнавали краху його чергові починання. І це було ганебно, оскільки Нудль був пречудовим продавцем перепічок. Інакше й бути не могло, враховуючи, що його натура цілком відповідала натурі його товару.

— Треба було мені отримати добру освіту, як от ви, — засмучено сказав Нудль. — Гарна робота в теплому приміщені й ніяких фізичних трудів. Якби я мав добру освіту, я міг би знайти свою нищу.

— Нищу?

— Це мені розповідав один із тих чаклунів, — пояснив Нудль. — У всього є нища, ну, ви знаєте. Тобто ніби своє місце. Для чого все існує.

Вільям кивнув. Він тямив у словах.

— Ніша? — спитав він.

— Щось таке, ага, — Нудль зітхнув. — Я ж прохлопав можливість із семафорами, знаєте. Просто не помітив, до чого йде. А тут гульк — і всі вкладають у семафорні компанії. І мають величезні гроші. А мені не щастить, усе просто від душі відриваю. Хоча я вже намагався пробувати навіть той Фанг-Шуй… Чисте тобі кляте невезіння.

— А от мені однозначно допомогло, коли я пересунув крісло на робочому місці, — сказав Вільям.

Свого часу він заплатив за цю пораду два долари. Заразом йому порадили закривати кришку у вбиральні, щоб у живіт бува не залетів Дракон Печалі.

— Ви були моїм першим покупцем, і я вам за це вдячний, — сказав Нудль. — Я був так добре приготувався, у мене ж усе було розташовано для найповнішої гармонії — і тут… Все ляпнуло. Клята карма знову мене опустила.

— До того ж, минув цілий тиждень, доки пан Пасмур знову почав ходити, — зауважив Вільям.

Випадок із Нудлевим другим покупцем виявився вельми корисним для його новинного листа, що цілком компенсувало втрату двох доларів.

— Звідки ж я знав, що Дракон Печалі справді існує, — похнюпився Нудль.

— Не думаю, що він існував, доки ви його в цьому не переконали, — сказав Вільям.

Нудль трохи просвітлішав.

— Ах, кажіть собі що хочете, але я таки справді гарно продаю ідеї. Чи вдасться мені переконати вас, що смачненька гаряча перепічка — це саме та ідея, яка опановує зараз ваш розум?

— Власне, я збирався пошвидше дістатися до… — почав Вільям, і раптом затнувся. — Ви не чули, щойно хтось кричав?

— У мене ще десь є трохи холодних пиріжків зі свининою, — сказав Нудль, порпаючись у своєму візку. — І я пропоную серйозну знижку, адже…

— Я точно щось чув, — сказав Вільям.

Нудль прислухався.

— Наче якийсь гуркіт?

— Авжеж.

Вони втупилися в місиво туману, що повільно ворушився уздовж усього Брод-Вею.

Туману, який раптом окреслився величезним, критим парусиною возом, що рухався невпинно і дуже, дуже швидко.

Останнім, що почув Вільям, був чийсь крик:

— Спиніть верстат!!! ^{2}

Чутка, пришпилена Вільямовим пером до паперу, ніби метелик до картону, не потрапила до вух деяких осіб, оскільки вони мали на думці інші, значно неприємніші речі.

Їхній човник ковзав водами Анку, котрі з шипінням змикалися за його кормою.

Над веслами скоцюрбились двоє. Третій сидів на носі човна. Час від часу він бурмотів що-небудь на кшталт «мені ніс свербить».

— Просто дочекайся, доки прибудемо, — сказав один з веслярів.

— Ви б мене краще знову пустили на землю. Він справді свербить.

— Ми тебе пускали на землю, коли спинялись вечеряти.

— Тоді він не свербів.

Другий весляр сказав:

— Мля. Може, йому ще раз заїхати веслом в головешку, пане Шпилько?

— Гарна думка, пане Тюльпане.

У темряві почулось глухе «бух!».

— Ай.

— А тепер ша, друже, бо пан Тюльпан може розгніватись.

— Оце чиста правда, мля.

Почувся звук, як від роботи стаціонарного насосу.

— Гей, помалу з тим лайном, га?

— Воно ж мене ще не вбило, пане Шпилько.

Човен грузько ткнувся в маленьку занедбану пристань. Висока постать того, кому пан Шпилька щойно приділив стільки уваги, вистрибнула з човна і поквапилась алеєю в темряву.

Незабаром із темряви почувся, швидко віддаляючись, стукіт коліс.

Здавалось майже неможливим, щоб такої кепської ночі в подібної сцени знайшлися сторонні свідки. Але вони знайшлися. Кожна річ у всесвіті мусить мати спостерігача, інакше вона припиняє існувати.

З сутінків сусідньої алеї, човгаючи, виткнулася постать. Біля її ніг непевно коливалася тінь меншого розміру.

Обоє провели поглядами карету, що зникла в заметілі.

Менший сказав:

— Ну-ну. Цікава р-р-річ. Чолов’яга, закутаний по самісіньке горло, та ще й у капюшоні. Цікава річ, гр-р-рм?

Вищий невідомий кивнув. На ньому були гігантська, на кілька розмірів більша ніж треба, шинель, і фетровий капелюх, якому час та погода надали форми м’якого конуса, що вкривав голову господаря по вуха.

— Виродки, — сказав невідомий. — Трах сто разів, здоровий-коровий! Креветко, креветко! Я їм говорив, говорив!

По хвилі він сягнув у кишеню, видобув звідти сосиску з перепічки та розламав її навпіл. Один шматочок зник під капелюхом, а другий було пожбурено меншій постаті, якій належала більша частина діалогу — принаймні, його зв’язна частина.

— Щось тут нечисто, — сказав менший незнайомець, у якого проглядалося цілих чотири ноги.

Процес споживання сосиски відбувся в тиші. Потому парочка знову вирушила в ніч.

Так само, як голуб не вміє ходити, щоб не смикати головою, вищий незнайомець, схоже, не міг ступити кроку без тихого непевного бурмотіння:

— Я їм говорив, я їм говорив… О ні, виродки, о ні. Двері, стерня, стерня, двері, креветко, креветко!.. Я ж говорив, говорив…

До його вух чутка потрапила пізніше, але на той час він уже був її частиною.

Що ж до пана Шпильки та пана Тюльпана, то головне, що слід про них знати — це те, що вони належали до категорії людей, які зазвичай називають вас «братан». Як правило, такі люди не викликають братніх почуттів.

Вільям розплющив очі. Я осліп, подумав він.

Потім він стягнув із себе ковдру.

А потім на нього налетів біль.

Це був гострий і дуже нахабний біль, і зосередився він просто над очима. Там пекло, неначе від перцю. На тому місці, схоже, був не просто синець, а ціла вибоїна в плоті, якщо не в кості.

Вільям сів. Він був у кімнаті з похилою стелею. Під маленьким віконечком намерзла дещиця брудного снігу. Крім ліжка, яке являло собою лише матрац та ковдру, в кімнаті не було жодних меблів.

Щось гупнуло, і будівлю струсонув важкий поштовх. Зі стелі посипався пил. Вільям встав, притиснувши долоню до лоба, і непевно подався до дверей. Вони відчинилися до значно більшої кімнати — чи, точніше, майстерні.

Від другого поштовху йому мимоволі клацнули зуби. Вільям спробував сфокусувати погляд.

В кімнаті було повно гномів, що юрмилися довкола двох довжелезних дерев’яних столів. А в дальньому кінці кілька з них метушилися довкола якоїсь складної рухливої машини.

Будинок струсонувся знову.

Вільям потер голову.

— Що сталося? — спитався він.

Найближчий гном підняв на нього погляд і поспішно стусонув ліктем свого товариша. Стусани пішли вздовж усього ряду, і в кімнаті, від стіни до стіни, раптом запала сторожка мовчанка. На Вільяма пильно дивились десяток суворих гном’ячих облич.

Ніхто не вміє дивитись пильніше, ніж гном. Можливо, це тому, що між бородою та традиційним круглим залізним шоломом у них видно дуже небагато обличчя як такого. У гномів таки дійсно зосереджений погляд.