Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 49

— Ми, м-м-м, опинилися в Анк-Морпорку у складі місії єпископа Рожка з порятунку тварин земних. І почули, що ви шукаєте маленького песика, який потрапив у халепу, — сказав брат Шпилько. — Я бачу, що ви, м-м-м, трохи завантажені, то, може, ми вам допомогли б? Це наш обов’язок.

— Ми шукаємо невеличкого тер’єра, — сказала Сахариса. — Але ви не повірите, що нам при…

— Люба моя, — сказав брат Шпилько. — Сестра Дженніфер дуже вправна в таких речах…

Сестра Дженніфер підійшла до столу перед дверима. Один з відвідувачів з надією підняв щось, що не могло бути нічим іншим, як бобром.

— Він просто прихворів…

Кулак сестри Дженніфер опустився на голову чоловіка.

Вільяма пересмикнуло.

— Орден сестри Дженніфер вірить в жорстоку любов, — сказав брат Шпилько. — Невеличка корекція, якщо її зробити вчасно, може запобігти відпадінню душі від шляху істини.

— А до який орден вона належати, якшчо не секрет? — спитався Отто, тим часом як душа з бобром під пахвою намагалася надибати вихідні двері, відхиляючись від шляху істини на кожному кроці.

Брат Шпилько обдарував його вимученою посмішкою.

— Квітів Перпетуального Ґарунку, — сказав він.

— Он як? Ніколи про такий не чув. Дуже… концептуально. Що ж — мені час піти подивитись, чи бісики робити фсе як слід.

При появі сестри Дженніфер на вулиці деякі люди почали швидко вибиратися з натовпу — особливо ті, чиї собаки муркотіли чи лускали соняшникове насіння. Втім, занервували й багато з тих, хто приніс справжніх собак.

У Вільямові наростало недобре відчуття. Хоча він знав, що в деяких сектах омнійської церкви пекельні тортури тіла і досі вважалися найпевнішим шляхом душі до раю. І навряд чи сестра Дженніфер була винна у рисах свого обличчя чи розмірі своїх рук — навіть якщо згадані руки були волохаті. В сільській місцевості це було не такою вже й дивовижею.

— Що вона, власне, робить? — спитав він.

Із черги лунали крики, а волохаті руки вихоплювали собаку за собакою, й по хвилі майже без зусиль жбурили їх далеко вбік.

— Як я сказав, ми намагаємося знайти маленького песика, — пояснив брат Шпилько. — Йому може бути потрібна проповідь.

— Але… Але он той жорсткошерстний тер’єр дуже схожий на малюнок в газеті, — сказала Сахариса. — А вона не звернула на нього жодної уваги.

— Сестра Дженніфер має дуже гостре чуття на такі речі, — сказав брат Шпилько.

— Що ж, усе це не допоможе нам випустити наступний номер, — підсумувала Сахариса, повертаючись до свого столу.

— Напевне, легше було б, якби в газеті собака був зображений у кольорі, — сказав Вільям, лишившись наодинці з братом Шпильком.

— Напевне, — відказав преподобний. — Він був такий, типу, сіро-коричневий.

Вільям зрозумів, що він небіжчик. Це було лише питання часу.

— То ви знаєте, який саме собака вам потрібен, — спокійно сказав він.

— Фільтруй базар, писарчук, — тихо сказав пан Шпилька. Він відтягнув розріз ряси саме настільки, щоб Вільям міг роздивитись клинки, підвішені під нею на ремінцях, і запахнувся знову. — Тебе це все не стосується, ясно? Закричиш — і дехто загине. Спробуєш пограти в героя — і дехто загине. Зробиш будь-який різкий рух — і дехто загине. Хоча взагалі-то дехто міг би загинути просто зараз, і це зекономило б мені час… Ти чув ці дурниці, що перо сильніше за меч?

— Так, — прохрипів Вільям.

— Хочеш перевірити?

— Ні.

Вільям раптом перехопив погляд Вернигори, що дивився просто на нього.

— Що там робить цей гном? — спитав пан Шпилька.

— Набирає шрифт, добродію, — сказав Вільям. Ніколи не зайве виявити повагу до націленої на вас зброї.

— Скажи, хай продовжує, — сказав Шпилька.

— Е-е-е… Будь ласка, продовжуйте, пане Вернигоро, — гукнув Вільям, перекрикуючи гавкіт і лайку. — Все гаразд.

Вернигора кивнув і повернувся спиною. Він театрально підняв одну руку, після чого взявся набирати шрифт.

Вільям дививися. Рука, що пірнала зі скриньки до скриньки, сигналізувала краще за семафор.

«Це(пробіл)бандик?»

«К» лежали в пеналі поруч із «т»…

— Абсолютно, — сказав Вільям.

Шпилька глипнув на нього.

— Абсолютно що?

— Це, е-е-е, нерви, — сказав Вільям. — Завжди нервуюся, коли мене обіцяють зарізати.

Шпилька глипнув на гномів. Усі вони стояли до них спинами.

Руки Вернигори знову зарухались, вихоплюючи з гнізд літеру за літерою.

«Зброя?(пробіл)Якщо(пробіл)так(пробіл)кашляй(пробіл)4».

— Проблеми з горлом? — спитав Шпилька, коли Вільям закашлявся.

— Знову нерви… добродію.

«Добре(пробіл)покличу(пробіл)Отто».

— О, ні, — пробурмотів Вільям.

— Куди це той гном? — спитав Шпилька, сягаючи рукою під рясу.

— До льоха, добродію. Щоб… принести ще типографської фарби.

— Нащо? По-моєму, у вас тут уже достатньо фарби.

— Е-е-е, білої фарби, добродію. Для пробілів. І для серединок в літерах «о», — Вільям нахилився до пана Шпильки й здригнувся, коли рука того знову сягнула під рясу. — Послухайте, гноми ж теж озброєні. У них сокири. І вони дуже запальні. Я тут — єдиний, хто не має зброї. І я ще не готовий померти. Будь ласка, зробіть, що збирались, і йдіть.

Я чудово зіграв нікчемного боягуза, подумав він. Бо грати майже не довелося.

Шпилька кинув погляд убік.

— Як справи, сестро Дженніфер? — спитав він.

Сестра Дженніфер тримала мішка, у якому хтось борсався.

— Тут всі, мля, тер’єри, — сказала вона.

Брат Шпилька різко струсонув головою.

— Тут всі, мля, тер’єри! — пропищала сестра Дженніфер значно вищим голосом. — А в кінці вулиці стоїть, мля, Вартовий!

Краєм ока Вільям помітив, як Сахариса випрямилась на своєму стільці. Тепер уже смерть точно була десь неподалік.

Отто з байдужим виглядом видряпався сходами з льоху. На його плечі висів один з іконографів.

Він кивнув Вільямові. За його спиною Сахариса почала відсувати своє крісло.

Перед своєю тацею зі шрифтами Вернигора лихоманково набирав:

«Закрий(пробіл)очі».

Пан Шпилька обернувся до Вільяма.

— Яка ще біла фарба для пробілів?

Сахариса дивилась на них сердито й рішуче, як пані Секретова після непроханого зауваження.

Вампір підняв свій апарат.

Вільям побачив на ньому лоток з убервальдськими земляними вуграми.

Пан Шпилька зірвав свою рясу.

Вільям стрибнув на дівчину, рухаючись у повітрі, як йому здавалось, не швидше за жабу в сметані.

Гноми з сокирами в руках почали перестрибувати через низеньку огороджу до кімнати. І…

— Бу, — сказав Отто.

Час зупинився. Вільям відчув, що всесвіт розпався, стіни та стелі злетіли з маленької кулі, як зрізана з апельсина шкірка, лишивши холодну, пронизливу темряву, сповнену голок із криги. Уривками чулись голоси — хаотичні спалахи звуків — і він знову відчув те, що вже колись відчував: що його тіло стало тонким і нематеріальним, мов тінь.

Він збив з ніг Сахарису, обхопив її руками, і їх гостинно прийняла в свої обійми барикада зі столів.

Собаки гарчали. Люди лаялись. Гноми кричали. Меблі тріщали. Вільям лежав непорушно, доки все це не вщухло.

Натомість почулися стогони й прокльони.

Прокльони були добрим знаком. Вони лунали гномською, і свідчили, що ті, хто їх виголошував, були не тільки живі, але й розлючені.

Вільям обережно підняв голову.

Двері в дальньому кінці повітки були відчинені. Ні черги, ні собак не було. Натомість на всю вулицю чулися тупотіння ніг і гавкіт.

Двері чорного ходу розгойдувалися в петлях.

Вільям раптом зауважив, що в його обіймах схвильовано дихає тепле тіло Сахариси. Він, хто присвятив своє життя впорядкуванню слів, і не мріяв відчути подібне саме в такій ситуації… Тобто, ясна річ, мріяв (виправив його внутрішній редактор), але, принаймні, не очікував.

— Вибач… мені так незручно… — промимрив він.

Технічно, вказав внутрішній редактор, це була брехня — але брехня во благо. Все одно що подякувати власній тітоньці за чудові носовички. Все гаразд. Все гаразд.