Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 72
Він зітхнув, ворухнув кистю, і з тіней з’явились інші тіні.
Вільям згадав, що маєтками де Вордів неможливо управляти без величезної кількості найманих робітників, котрі знаються на всіх сферах життя. Суворі дядьки в маленьких капелюхах-казанках, навчені захищати забудовників, корчувати парки, розганяти акції протесту…
— Я бачу, ти перетрудився, — сказав Вільямів батько тим часом, як постаті підходили дедалі ближче. — Гадаю, тобі потрібно… Так — здійснити морську мандрівку. Можливо, на Туманні Острови, а може, й до Острова Посту. Чи на Бангбангдук. Наскільки я розумію, юнак, що не боїться порпатись у бруді, може зробити там цілий статок. Тим часом як тут немає жодних перспектив… принаймні, для тебе.
Тепер Вільям бачив, що постатей було чотири. Таких персон він був зустрічав у маєтку. Зазвичай вони мали короткі імена на кшталт Луп чи Лясь, і, наскільки можна було зрозуміти, не мали ніякого минулого.
Одна з постатей сказала:
— Єслі ви всьо понімаєте, юний пане, то ми всьо зробим дуже акуратно…
— Час від часу тобі надходитимуть невеликі кошти, — сказав вельможний де Ворд. — Ти зможеш вести життя, достойне…
З прихованої в темряві стелі зійшли вихорки пилу, крутячись, ніби крилате кленове насіння. Пил опав зовсім поруч оксамитового мішечка.
Тихо брязнув завішений саваном канделябр.
Вільям підняв погляд.
— О ні, — сказав він. — Будь ласка… не вбивай нікого!
— Що? — спитав вельможний де Ворд.
На підлогу, розчепіривши пальці рук, мов кігті птаха, звалився Отто Крикк.
— Вітаю! — сказав він закляклому ватажкові. Потім поглянув на руки. — Ох, і про що я думати?! — Він стиснув пальці в кулаки й застрибав на манер боксера. — Анк-Морпоркський школа! Доктор Залізний Кулак!
— Кулак?! — перепитав один із помічників вельможного де Ворда й замахнувся кийком. — А спробуй-но оце!
Прямий правицею зніс його з ніг. Крутячись на спині, чоловік із дубцем вилетів по полірованій підлозі аж за двері. Отто крутнувся з такою швидкістю, що його постать розмазалась у повітрі, й іще один чоловік відлетів з гучним «ляп».
— Шчо то є? Шчо то є?! Я їм давати класичний бокс, а вони зовсім не битись?! — кричав Отто, стрибаючи туди-сюди як боксер-любитель. — О, мій пане, ви боєць! — кулаки вампіра замайоріли в повітрі, й один із атакуючих на мить перетворився на боксерську грушу. Поки він падав, Отто встиг виструнчитись і меланхолійно зловити кулаком підборіддя четвертого нападника. Останній перекинувся через себе й упав.
Все це не забрало й трьох секунд. І тільки тоді Вільям достатньо оволодів собою, щоб прокричати…
Але було запізно. Отто поглянув на лезо, що глибоко загрузло в його грудях.
— Ні, ви тільки дифіться, — сказав він. — На цей робота я мушу міняти сорочка кожен два дні!
Він обернувся до вельможного де Ворда. Той позадкував. Отто хруснув кулаками.
— Заберіть це від мене! — скрикнув вельможний пан.
Вільям похитав головою.
— Он як? — спитав Отто, наближаючись. — Ви звати мене «це», ніби я якийсь тфарюка. Що ж, тоді я робити фсе як тфарюка, гаразд?
Він згріб вельможного де Ворда за вилоги піджака й підняв його в повітря на витягнутій руці.
— У мій країна теш є такі, як ви, — повідомив він. — Вони нацьковувати натовп. Я приїхав до Анк-Морпорк, бо мені казали, що тут це не так. Але це так кругом. Кругом є такі виродки, як ви! І що ж я тепер з вами робити?!
Він зірвав із плечей свою жилетку і стягнув чорну стрічку з руки.
— Фсе одно я терпіти не міг той клятий какао, — сказав він.
— Отто!
Вампір обернувся.
— Так, Вільяме? Чого бажаєте?
— Це вже занадто.
Вельможний де Ворд зблід. Вільям ще ніколи не бачив його таким відверто наляканим.
— О? Що ви? Ви думати, я його кусайт? Вас покусайт, герр ясновельможність? Я не кусайт, бо пан Вільям вважати мене хорошим!
Отто притис де Ворда до себе так, що їхні обличчя перебували на відстані кількох дюймів.
— Але, може, я маю вирішити, чи спрафді я є такий хороший? Або вирішити, чи я кращий… за ВАС?
Повагавшись, він невловимим рухом притягнув вельможного де Ворда ближче… і вкрай обережно поцілував його в чоло. А тоді, поставивши до смерті переляканого чоловіка на підлогу, погладив його по голові.
— Врешті-решт, какао моше бути не такий уже й гидкий, — сказав він, відходячи вбік. — А юні панни, що музицирують за вікном, іноді мені підморгувайт.
Вельможний де Ворд розплющив очі й поглянув на Вільяма.
— Як ти посмів…
— Помовч, — сказав Вільям. — А я скажу тобі, що буде далі. Я не назву жодних імен. Я так вирішив. Бачиш, я не хотів би, щоб мою маму вважали дружиною зрадника батьківщини. А ще є Руперт, і сестри… І я сам. Я захищаю сім’ю. Напевне, я дарма це роблю, але я все одно робитиму це. Коротше, я збираюся ще раз тебе не послухатись. Бо не скажу правди. Всієї правди. До того ж я впевнений, що ті, хто хоче знати все до кінця, досить скоро про все дізнаються. І я не сумніваюсь, що вони зроблять із цього правильні висновки. Такі, як… зробив би ти.
— Зрадника?! — прошепотів вельможний де Ворд.
— Так скажуть. Усі.
Вельможний де Ворд кивнув — так, як робить людина, заскочена в страхітливому сні.
— Навряд чи я взяв би гроші, — сказав він. — Нехай вони придадуться тобі, сину мій. Бо… ти стопроцентний де Ворд. На все добре.
Він повернувся й пішов геть. За кілька секунд із рипінням відчинились і зачинились далекі двері.
Вільям похилився на одну з колон. Його тіпало. Він знову прокрутив розмову в голові. Весь цей час він явно був не при собі.
— Ви в порядку, Вільяме? — спитав Отто.
— Мені недобре, але… так, я в порядку. Тупий, упертий, агресивний, самозакоханий…
— Та годі вам, ви успішно стримуєтесь, — сказав Отто.
— Я про батька.
— А.
— Він ніколи не сумнівається, що правда тільки на його боці…
— Даруйте, ми все ще говоримо про вашого батька?
— Ти натякаєш, що я такий, як він?!
— Ні-ні! Зофсім інший! Зофсім-зофсім інший. Зофсім ніхт однакового!
— Ти переборщив… — Вільям затнувся. — Я тобі подякував за допомогу?
— Ні, ще ні.
— Ох.
— Ну, ви ш помітили, що не подякували, тош усе зер гут, — сказав Отто. — Щодня й щомиті ми стаємо кращі… До речі, ви не могли б витягти з мене цього меча? Треба бути пофний кретин, щоб стромляти меча у вампіра. Весь результат — черговий зіпсований сорочка.
— Хвилинку… — Вільям обережно витягнув застряглого меча.
— Мошна я зарахувати попсований сорочка на виробничі витрати?
— Гадаю, так.
— Гут, — сказав вампір, поправляючи жилетку. — А тепер час роздавайт ордени. Де ваші проблеми? Як роса на сонці!
— Все тільки починається, — сказав Вільям. — Гадаю, менше ніж за годину мені доведеться познайомитись із підземеллями главку Міської Варти.
Насправді до процесу, що його поліцейські називають «співпрацею в розслідуванні», Вільяма залучили рівно за сорок три хвилини.
Командор Ваймз по той біку столу ретельно перечитував «Час». Вільям розумів, що це триває вже досить довго для того, щоб Ваймз досяг своєї температури кипіння й перевищив її.
— Я міг би розтлумачити значення надто довгих слів, — запропонував він.
— Все це чудово, — сказав Ваймз, ігноруючи Вільямову пропозицію. — Але я мушу знати більше. Я мушу знати імена. Гадаю, вам вони відомі. Як і місця їхніх зустрічей та інше. Я мушу все це знати.
— Дещо й досі лишається мені незрозумілим, — відповів Вільям. — Але у вас досить доказів, щоб звільнити Правителя Ветерані.
— Я хочу знати більше.
— Не від мене.
— Нумо, пане де Ворде! В цій справі ми на одному боці.
— Ні. Ми на різних боках, котрі опинилися біч-обіч.
— Пане де Ворде, сьогодні ви напали на одного з моїх офіцерів. Ви уявляєте, скільки неприємностей ви вже маєте?
— Я чекав від вас більшого, — сказав Вільям. — Ви хочете сказати, що я «напав» на офіцера у формі? На офіцера, котрий представився?!