Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро. Страница 36

Цілий день проходили герці між кінними та пішими воїнами. Нарешті, ввечері, коли сонце вже сідало на долині біля Пагорбу Тора, де проходили двобої, залишилися тільки два воїни — рейдгот Атаульф Кривава Сокира і алан Сайдантірс.

Слава про Атаульфа Криваву Сокиру із готського царського роду Амалів вже давно гриміла не тільки поміж готами, але й поміж усіма народами, що населяли Великий Степ. Розповідали, що одного разу він прийняв виклик кельтського вождя Карпа, але сказав, що буде битися не з одним воїном, а з трьома, стоячи по пояс у ямі. Атаульф зміг перемогти всіх трьох.

Свою велетенську сокиру він називав Блискавкою Одіна.

Алан Сайдантірс теж походив зі знатного роду. Вважалося, що він найкращий катафрактрій серед аланських вершників. Вперше він здобув славу, коли алани під час походу на Істр зіткнулися з відбірним X легіоном римського війська. Коли римляни, маневруючи, розтяглися довгою колоною, аланські катафрактрії напали на них. Сайдантірс, тоді ще молодий воїн, зміг декілька разів прорвати шереги римських легіонерів і привести після битви голову легата — командира легіону — своєму царю, за що отримав велику частину захопленої здобичі. Казали, що панцир Сайдантірса заворожили сарматські відьми, і його не могли пробити ні стріли, ні списи, ні мечі, ні сагаріси…

…І ось два воїни — алан і гот — зійшлися у відчайдушному герці…

Війська готів і аланів великим колом оточили луг біля Пагобу Тора. Сотні смолоскипів освітлювали величезний натовп воїнів і місце, де повинні були зійтися в герці Атаульф Кривава Сокира і Сайдантірс. Зелена трава вже була витоптана за день двобоїв, де-не-де темніли плями крові.

Атаульф за своєю звичкою ніколи не бився кінним, але всі знали, що одним ударом своєї сокири він може навпіл розвалити вершника разом з конем. Сайдантірс бився тільки на коні. Проте ніхто не міг передбачити, хто переможе у цьому двобої.

І конунг Ерманаріх, і цар Сай не дуже хотіли, щоб у цьому двобої алан бився проти гота. Мир між цими двома народами був поки що занадто нетривалий, всі пам’ятали про війну, яка точилася між готами та сарматами. Перемога у цьому герці будь-кого могла призвести до того, що одноплемінники того, хто програв, зачаїли б у своїх душах прагнення помсти.

Але іншого вибору не було…

— Нехай боги допоможуть визначити найкращого воїна війська готів та аланів! — проголосив готський старійшина Торвіг.

Пронизливо заревли аланські сурми. Готи почали вигукувати свій бойовий заклик, із яким зазвичай ходили в атаку — «барітус!». Вигукували вони його, піднісши щити до ротів, від чого цей заклик дійсно нагадував грізне ревіння розлюченого слона.

Атаульф неспішно вийшов, недбало тримаючи на плечах свою сокиру. Здавалося, він аж ніяк не сумнівався у своїй перемозі, ліниво споглядаючи на свого суперника. На голові у гота був шолом із турячими рогами. У нього не було щита, лише короткий панцир із залізних пластин захищав його широкі груди.

Алан Сайдантірс виїхав до двобою на своєму високому коні в повному бойовому обладунку. На яскравому значку, що тріпотів на списі, було зображення дракону.

Воїни обмінялися короткими привітаннями, конунг Ерманаріх махнув рукою, і двобій почався. Алан відразу пустив свого коня чвалом, виставивши спис і прямуючи прямо на Атаульфа. Здавалося, що довгий спис ось-ось проштрикне груди рейдготу. Але Атаульф Кривава Сокира, який здавався досить вайлуватим і неспішним, миттєво відскочив убік, ухилився від списа й щосили вдарив своєю сокирою вершника. Втім, Сайдантірс підняв свого коня дибки і, відхиливши сокиру Атаульфа своїм щитом, зміг спрямувати її лезо об землю. По інерції рейдгота розвернуло спиною до алана, і той, зручніше перехопивши свій спис, спробував штрикнути їм у Атаульфа, який, здавалося, втратив рівновагу.

Алани переможно закричали, сподіваючись на перемогу свого воїна.

Але Атаульф Кривава Сокира надзвичайно спритно відкотився клубком убік. Наконечник списа Сайдантірса встромився у землю, і рейдгот, підхопившись на одне коліно, ударом сокири перерубав його.

— Одін! — ревонули шереги готів.

Алан зіскочив зі свого коня і, вихопивши свій меч, кинувся на рейдгота. Але вони не встигли зійтися у кривавому двобої — довгий чорний спис встромився посередині кола, де відбувався герць.

І Сайдантірс, і Атаульф Кривава Сокира застигли, розлючено озираючись навкруги у пошуках зухвальця, який наважився перервати їх двобій. По рядах воїнів, що напружено спостерігали за двобоєм, прокотилося здивоване хвилювання.

Але шукати нахабу прийшлося недовго — через мить всі побачили, як із-за пагорбу виїхав вершник велетенського зросту. На голові у нього був шолом, а обличчя закривала маска з людського черепу. У сідлі він тримався спокійно, їхав не поспішаючи, немов здійснював якусь звичайну прогулянку.

Ті воїни, які першими побачили його, схопилися за зброю, але загадковий вершник підняв руку й глухим голосом промовив:

— Я — воїн Гарм Чорний Пес, прибув із далеких країв, щоб прийняти участь у двобої! Тому я викликаю на бій водночас і рейдгота Атаульфа Криваву Сокиру, і алана Сайдантірса Переможця Римлян! Закон Великого Степу дозволяє мені це зробити! І якщо я переможу, то саме я буду битися з воїном Срібного Яструба у двобої, який вирішить долю скіфів у степах над Борисфеном!

Запала тиша. Воїни були готові напасти на зухвалого прибульця в будь-яку мить, але конунг Ерманаріх застережливо підняв руку:

— Ти наважився перервати двобій, воїне Гарме! — гучно залунав його голос. — Ти не належиш ні до народу рейдготів, ні до народу аланів, ні до жодного іншого народу, який прийняв наш союз. Але наш Звичай не забороняє будь-якому воїну стати під наші прапори чи прийняти участь у герці.

Шереги воїнів розступилися, і Гарм повільно проїхав між рядами вершників, які оточували місце двобою.

— Я сам вб’ю цього блазня із черепом на обличчі! — заревів Атаульф Кривава Сокира, як тільки Гарм наблизився і зістрибнув зі свого вороного коня.

Гарм повільно, майже не звертаючи уваги на рейдгота, потягнув із піхов свій меч. Атаульф заревів, немов розлючений ведмідь, і кинувся на нього, високо здійнявши над головою свою сокиру.

Все, що відбулося далі, здалося всім, хто спостерігав цей відчайдушний бій, якимось маренням. Гарм метнувся, немов сіра тінь, убік, відхилившись від удару сокири, що могла розвалити його навпіл, і щосили вдарив руків’ям свого меча рейдгота в обличчя. Атаульф захитався на місці, шолом злетів з його голови, він вронив свою сокиру і впав на землю.

Алан Сайдантірс стрибнув на Гарма, намагаючись його пронизати своїм мечем. Але Гарм Чорний Пес легко відбив його удар і одним ударом передпліччя лівої руки, яка була захищена залізним наручнем, вибив меч з рук алана. Відразу лезо його меча вперлося у горлянку Сайдантірса.

— Я не збираюся вбивати ні рейдгота, ні алана! — крикнув Гарм Чорний Пес. — Я прийшов сюди, щоби вбити під час герцю воїна Срібного Яструба!

Знову зависла тяжка тиша. Всі очікували вирішальних слів царя Сая і конунга Ерманаріха.

Нарешті, з місця піднявся конунг Ерманаріх. Він уважно подивився на Гарма Чорного Пса, потім на величезне готсько-аланське військо, яке скупчилося навколо пагорбу.

— Що ж, — заговорив конунг, — воїн Гарм довів свою спритність та військову майстерність. Тому саме він буде битися зі скіфом на рівнині Сірої Вовчиці!

Військо готів і аланів вибухнуло переможними вигуками.

Сильних воїнів у Степу завжди поважали.

…І ще більше поважали переможців…

І тільки старі готи-скальди тихо перемовлялися між собою, недовірливо косячись на Гарма Чорного Пса:

— Гарм — погане ім’я, — казали вони, — з діда-прадіда передається розповідь про чорного пса Гарма, який живе десь на півночі, у час Загибелі Богів він буде бігти за Вовком Фенріром і сіяти навкруги смерть і руїну….

Втім, молоді воїни не звертали на їх слова уваги, захоплені силою й небаченою до того спритністю й військовою майстерністю прибульця.