Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро. Страница 48

Тут вже настав час здивуватися Жехту:

— А хіба ти не знаєш, нарте, що ми, жителі підземних печер, не воюємо з емегенами? І це твоя справа, а не моя.

— Е ні, брате, — протягнув Алауган, — а хіба ми з тобою не побратими? Хіба не я врятував одного разу твоїх родичів від велетнів-людожерів, коли ті вирішили влаштувати на вас полювання? Тим більше, ніхто тебе не примушує битися із емегенами. Ти нас тільки проведи до підземної в’язниці, де знаходиться Сурхат, а далі ми вже самі впораємося.

Жехту трохи подумав, запустивши долоню у свою скуйовджену бороду, і нарешті погодився, кивнув головою:

— Згода, воїни, нехай буде по-вашому! Знаю я один забутий підземний хід, якщо його трохи доробити, то він приведе саме до підземної в’язниці.

— Ось і добре, друже, — хлопнув по плечу карлика Алауган, — зараз трохи відпочинемо, поїмо, і гайда на Залізну Браму! До речі, Атею, твоя зброя була потрощена емегенами, на, візьми мій кинджал. Його вже не зламає жодна сокира емегенів.

Глава 4. В’язниця Залізної Брами

Надвечір Жехту, Атей і Алауган відправилися вниз вздовж гірського потоку. Несподівано стежка урвалася, і вони побачили, що річка із гуркотом падає у безодню. Водоспад кипів, немов сніговий буран. Водяний пил хмарами підіймався у повітря. Атей вже нічого не міг почути через могутнє ревіння. Жехту майнув рукою, щоб вони йшли за ним і почав спускатися ледь помітною стежкою до водоспаду. Пройшовши вузенькою стежкою майже до самого водоспаду, Атей помітив, що вона веде далі і губиться десь за водоспадом. Дійсно, невдовзі вони пробралися, хоч і мокрі до п’ят, у печеру під водоспадом. Могутній водяний потік суцільною стіною гримів прямо перед їх очима. Жехту пройшов углиб печери і показав рукою на чорний, досить широкий отвір. Нарт кивнув головою, і вони один за одним забралися у потаємний хід…

…Жехту, який передбачливо прихопив із собою декілька товстих гілок, швидко обмотав їх якимись ганчірками, що витяг із шкіряної торби, спритно висік кресалом вогонь і підпалив смолоскип. При мерехтінні смолоскипу Атей побачив, що стіни тунелю досить майстерно викладені камінням.

— Цей хід колись пробили мої предки, тепер про нього всі забули. Окрім мене, звичайно, — промовив Жехту.

Далі тунель став набагато вужчим. Жехту спокійно собі йшов вперед, Атею вже прийшлось трохи зігнутися, а здоровезний Алауган ледь-ледь протискувався між кам’яних брил. Атей навіть не міг уявити, яку відстань вони подолали. Йому навіть здалося, що він так і буде вічно пробиратися у цій напівтемряві. Але Жехту раптом зупинився і промовив:

— Здається, ми добралися.

Потім приклав вухо до стіни, послухав, про щось подумав і додав:

— А тепер трохи почекайте.

Промовивши це, Жехту витяг кірку, що висіла у нього за спиною, і почав надзвичайно швидко довбати стіну. Робив він це навдивовижу тихо, хіба що тільки земля із шерехом падала на підлогу. Атей і оком не встиг кліпнути, як Жехту вже заглибився у стіну. Через деякий час із отвору висунувся Жехту і промовив:

— Все, тепер обережно і тихо за мною.

Атей і Алауган ледь протиснулися у вузький лаз і поповзли за Жехту, який невтомно просувався вперед, швидко пробиваючи заступом прохід. Так вони дісталися до стіни, що складалася з викладених кам’яних брил.

— За цією стіною і знаходиться в’язниця, — прошепотів Жехту, — зараз я спробую знайти слабкий камінь. Жехту м’яко провів долонею по каменям, немовби це були живі істоти.

— Ось, це він, — радісно прошепотів Жехту і натиснув на камінь обома долонями. Камінь повільно провернувся, і карлик витягнув його зі стіни. Відразу з темного провалля, що відкрилося перед ним, майнуло холодним і тяжким повітрям.

— Зачекай, брате, — Алауган м’яко відсторонив Жехту, витягнув свій меч і першим обережно ступив у прохід…

…Тепер вони опинилися у похмурому підземеллі. Коли очі Атея трохи звикли до темряви, він побачив чорні стіни, із яких стирчали іржаві гаки, ланцюги, що звисали зі стель, і чорні провалля у стінах. В одному проваллі він побачив велику іржаву клітку, в якій білів людський кістяк.

Вони зробили ще декілька кроків і завмерли — десь попереду почулися чиїсь кроки. Алауган майнув рукою і вони заскочили за виступ в стіні. Десь у кінці тунелю блимнули вогні смолоскипів. Алауган перехопив руків’я свого меча обома руками. Тяжкі кроки наближалися. Атей побачив, що до них йдуть троє емегенів — великі потворні істоти. Емегени нагадували людей, але були дуже високі, з широкими плечима і тулубами, потворними пащами, з яких стирчали ікла, рогатими головами. Їх зброя була виготовлена з чорного металу. Раптом один з емегенів застиг і потягнув носом повітря. Він заричав, вказуючи у бік, де ховалися Атей, Алауган і Жехту. В ту ж мить Алауган вийшов зі свого сховища. Емегени замерли з несподіванки. Цієї миті Алаугану вистачило, щоб одним стрибком опинитися біля них. Зблиснув його меч, і двоє емегенів, розсічені навпіл, впали біля його ніг. Один емеген кинувся тікати, але нарт метнув в нього свій меч, і той покотився, пронизаний наскрізь довгим лезом.

— А тепер швидше! — промовив Жехту, — Сурхат має знаходитися там!

Вони підбігли до печери, вхід до якої перегороджували товсті ґрати. За ґратами Атей побачив могутнього скривавленого нарта, який сидів на кам’яній підлозі, прикутий до стіни іржавими ланцюгами.

— Вітаю, Сурхате! — промовив Алауган, одним ударом булави вибивши ґрати, — і не набридло тобі тут?

Закутий нарт повільно підняв голову:

— Щось ти забарився, Алаугане. Я вже думав, що ти десь добряче загуляв.

— Нічого, тепер разом погуляємо, — Алауган декількома могутніми ударами булави розбив ланцюги, якими Сурхат був прикутий до стіни.

Нарт підвівся, розминаючи закляклі руки.

— Тримай, — Алауган протягнув йому свою булаву, — що ж, тепер нам залишилося знайти жезл Золотого Дебета.

— Тоді нам шлях до тронної зали царя емегенів, — відповів Сурхат.

Вони вискочили з печери і побігли тунелем. Невдовзі вони опинилися у великій печері, на стінах якої палали смолоскипи.

— Стійте, — раптом промовив Жехту, — щось тут негаразд. Він постояв, озираючись навкруги.

— Що сталося? — запитав його Алауган.

— Чомусь нема сторожі, але я відчуваю багато емегенів навкруги, — промовив Жехту, і на якусь мить у його очах блимнув стривожений вираз.

— Дійсно, зазвичай тут сновигає безліч цих потвор, а зараз… — Сурхат не встиг договорити… Печера миттєво загула від тупоту лап емегенів, вибухнула ричанням і брязкотом зброї. З усіх боків у печеру заскочило не менше сотні емегенів.

Втікачі миттєво збилися у коло, виставивши свою зброю наперед. Натовп емегенів оточив їх щільним кільцем. Атей почув над головою шелест крил — під високими зводами печери кружляли чорними тіньми величезні кажани.

— О, зараз буде весело! — зареготав Алауган, споглядаючи на потворні постаті емегенів, які поступово наближалися. Атей вихопив кинджал, що йому подарував нарт і закинув Щит Таргітая собі на ліву руку.

Раптом у печері запала тиша. Емегени повільно розступилися, звільняючи прохід. Почулися тяжкі кроки, і перед очима втікачів з’явилися дві постаті. Першим йшов величезний емеген, на його потворній голові тьмяно блищала корона, прикрашена зображеннями людських черепів. Поруч з ним Атей побачив… Гістаса…

— Дякую тобі, Алаугане, за те, що ти навідав мою фортецю, — заговорив емеген, — тепер у мене буде велика радість — замість одного нарта завтра на площі Смерті буде страчено двох. Та ще одного скіфа. Довго я чекав, коли ти сам з’явишся до страти. Вранці сто тисяч емегенів прийдуть до фортеці подивитись на вашу страту. Яка буде дуже довгою.

— Боюся, царе Нуцаху, що тобі навряд чи прийдеться потішитись! — промовив Алауган.

— Взяти їх! — заричав цар емегенів.

Емегени із завиванням кинулися на втікачів, на мить спалахнув несамовитий бій. Атей встиг відбити декілька ударів, як раптом щось вдарило його по голові, і він покотився під ноги бійців. Втрачаючи свідомість, він побачив, як нетопирі падають чорною хмарою на голови і плечі його побратимів, як злітає сталева сітка, і почув пронизливий голос Гістаса: