Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович. Страница 117

– Завтра побачимо, – була його відповідь, і він замугикав пісеньку, щоб заспокоїти Ничипора. Меч на березі погасав. Люди вповні відчули втому. Посідали біля вогню й поснули. Але невгамовний інстинкт розбудив їх майже одночасно через годину. Пішли на гору до речей, роздмухали вогонь, присунули моху, щоб тлів, повісили на дерево їжу і міцно поснули, обнявши рушниці. Закони тайги кажуть, що біля вогню не можна вбивати, отож сон їхній був цілком безпечний. Разів кілька прокидалися – то один, то другий – і годували вогонь. Ніч була холодна, наче скрізь лежав уже сніг і лише до цієї долини не долетіли його пелюстки. Ничипір когось вночі душив, хряскіт кісток розбудив його. То клацав зубами обдертий вовк, що боявся наблизитися до вогню. Він злякано втік, побачивши живу істоту. Це було продовження сну. Бродяга безперестанку мучився вві сні. Страховища якісь трусили його, він силкувався прокинутись, інстинкт підказав, що на нього дивиться компаньйон чудними очима. Та Ничипір уже знову спав.

Сни їхні схрещувалися один з одним, як шпаги. Свідомість блукала між рефлективними видіннями, вона щохвилини могла виринути на поверхню. Поруч дихали дві сильні людини, інстинкт життя в них бився в кожній жилці. Обоє відчували, що небезпека є: вона причаїлася скрізь, в усіх кутках мозку. Картини сну овівалися цим холодним подихом небезпеки. Обоє міцно спали, але піднеси один з них руку або підведи голову – зараз же він побачив би розплющені очі компаньйона, і воля до життя визирнула б з них. Люди великих міст не знають, коли ходить біля них смерть, коли вона торкається їхнього чола холодними пальцями, коли вона дмухає на них смердючим ротом. Вони бояться смерті, не знаючи, коли вона прийде. Люди в тайзі часто бачать смерть. Мозок їхній не сприймає інших думок, крім думок про життя, про борню за нього, про підміну своєї загибелі – загибеллю хоч усього світу. Через те, що вони борються тільки для того, щоб жити, – вони швидко розпізнають місця, де ходить небезпека.

Тим часом постав ранок. Морозний вітер посунувся вниз із гір. Бродяга подивився на долину і на ручай. Туман постелився низько, як газова завіса.

– Отак нас французи душили газом, – почулося від Ничипора: він прокинувся майже одночасно. Слідом же за словами пролунав дикий, одчайний свист Ничипора. Це було високе мистецтво свисту. Ліси ожили, заурчали розколини в скелях, пішла безконечна луна, розбилася на відтінки, все ніби стрепенулося, зачувши неймовірний свист. Бродяга захоплено подивився на свого компаньйона. І, разом скочивши на ноги, стали готуватися.

Під деревом, де мав лежати хоч кістяк людини, не було нічого. «Певно, розтаскали звірі», – зауважив бродяга і повів Ничипора до сховища з провізією. «На самому дні, – сказав він, – провізія, поверх неї інструменти, потім соснові віти, листя, камінь, земля».

Підійшли до сховища і побачили розкидану землю, витягнутий камінь і порожню зовсім яму: і сліду тих речей, що там мусили лежати.

Спочатку це був якийсь клубок. Потім обоє попадали в яму. Блискавична лють штовхнула їх одне до одного. Перший ударив Ничипір, що відчув себе зрадженим. Він бив, не пам'ятаючи нічого – то протестував інстинкт життя, поставлений перед фактом можливої безглуздої смерті від голоду. В ямі, де тісно було вимахувати кулаками, обоє стали повертатися до свідомості. Тайга має неписані закони, і це вона заспокоїла компаньйонів. Коли двом істотам загрожує смерть, то обидві мусять разом боротися за життя. Найзапекліші вороги стають поруч проти єдиної небезпеки. Тоді світ робиться зовсім пустельним: крім двох істот – одного роду, двоногих, короткоруких, свідомих – нічого не існує.

– Пусти, – порушив мовчанку бродяга.

– Дурні ми, – засміявся Ничипір, вилазячи з ями.

Журитися або віддаватися горю – не в звичках громадян тайги. Так партизани можуть битися, загубивши надії на перемогу. Мужність – могутнє слово! Це – міць тіла й сила розуму; геройство терпіння й слабкість людяності; жорстокість і жалість; це ясний погляд певного себе представника роду.

– Немає з чим зимувати, – зауважив бродяга, байдуже розглядаючи все навкруги. Тільки чи бачив він що, крім жахливої пустелі в собі?

– Куди ж воно зникло?

Бродяга не чув Ничипора. На ручаї ще стелилася пара. В її клубках бродязі вималювалися різні силуети. Він побачив мерця, котрому доручив охороняти схованку, йому здалося, що мрець ходить по воді і ставить стовпи заявок на берегах.

– Я тебе вбив чесно, – сказав, наче крізь сон, бродяга, – ти був жахливий п'яниця. Ти на мене вистрелив з револьвера, а я ніколи не даю промаху.

Ще хвилину постоявши, рушив він у долину, і Ничипір пішов за ним. Вони йшли травою, що скидалася на мох, сухий і знефарблений сонцем. Біля промивочного жолоба валялася лопата, заросла травою. Мотика лежала на зотлілому мішку, котрим ношено було пісок до промивки. Ще висіло на жолобі цеберко – ним лито воду на жолоб. Примітив із примітивів! Ніби діти гралися на пустельному лузі, загачуючи піском ручай. Ради цієї споруди треба було стільки йти болотами й хащами, перелазити гори, кинувши ввесь світ, піти на край його?!

– Спробуємо, – пролунав голос бродяги, хрипкий від жадоби. Він почав кружляти по долині. Він не копав, хоч Ничипір і носив за ним лопату. Сиве волосся бродяги вибивалося з-під вухатої шапки. В ньому прокинувся старий тайговий вовк, одвічний шукач золота. Не раз він бачив чуже щастя, як з'являлося воно несподівано з неплідного піску. Ба й своє власне траплялося не раз хватати за горлянку і пропивати й програвати його за день або за одну минучу ніч. І кожного разу, коли він потрапляв на нові місця, йому здавалося, що він молодшав.

– Чого ти шукаєш? – питав Ничипір.

– Золота, – була відповідь. Бродяга нахилявся до землі, виривав травинку і пробував її жувати. Він ставав навколішки й придивлявся, як хиляться сухі стеблинки під легким вітром. Так пройшла година. Ничипір сидів уже на землі, чекаючи краю всіх маніпуляцій. Лопата нагадала йому інші місця й інші обставини, його очі заплющились, і він зовсім забув, де він є. Нарешті його розбудив таємничий голос бродяги.

– Ходім, – сказав цей. Не доходячи одного місця, з якого бродяга не зводив очей, зупинилися.

– Бачиш? – почув Ничипір. – Он кочка!

Ничипір справді побачив невеличкий горбочок, що ледве витикався з трави. Нічого прикметного горбок не мав.

– Золото буває кочкове, – пояснив бродяга, – коли воно виходить на поверхню. Знайди гарну кочку, і тобі не треба буде працювати через ціле життя.

– А як її знайти?

– Шукай. Переживи стільки невдач, як я – і ти знатимеш. Одну можу сказати ознаку – на кочці трава хилиться проти вітру. Не за вітром, а проти.

Вони підійшли до горбка. Ничипір намірився лопатою, але бродяга вирвав її у нього з рук і почав ставити хрести навкруги горбка. «Золото може втекти», – пояснив він і мовив закляття.

– Копай, – зовсім без голосу сказав.

І тоді почалась вакханалія на Золотому Ручаї. Двоє людей збожеволіло. Як, буває, мчать до фінішу на змаганнях – так поспішали компаньйони. Горбок було розкопано й пісок з нього перенесено до жолоба. Бродяга взявся за цеберку і став лити воду. Для справжньої роботи було одведено струмок води з ручая, і дошка з прибитими планками правила за корито, але він вирішив скористатися спорудою, що на ній вивчалося пробу. Відро тремтіло в його руках. Це був азарт грача, що чекає щасливої карти. Ничипір стояв без руху і хвилювався, як ще ніколи. Вода лилася, потроху зносячи пісок. Біля планок заблищали крупинки золота. Ничипір насипав решту піску з кочки. Знову цеберком набирав бродяга воду і помалу виливав на жолоб. Нарешті він поставив відро і нахилився: золото позалишалося біля кожної планки. Воно скидалося на блискуче пшоно. Бродяга позбирав його в жменю.

– Мені траплялося, – зауважив він, – намивати із сотні пудів піску до трьох золотників. А зараз ми вже заробили по сотнязі на брата. Тепер ти віриш, що це Золотий Ручай?

Бродяга пересипав пісок з руки у невеличкий шкіряний капшук і міцно зав'язав його. Потім поклав за пазуху.