Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович. Страница 83

Під бугшпритом дівчина – бронзова Баджін. Вона вестиме корабель, підставляючи своє горіхове тіло всім вітрам.

XVIII

Дівчина роздягалася. Я сидів, тримаючи в руках бронзового Будду. Звідси, з театру, ми збиралися піти вдвох просто на бриг. Там чекав на нас Сев. На кораблі ми приготували вечерю і вина. Цього вечора бриг мав приймати гостей. Ніч – перша ніч, коли на бригові ночуватимуть люди. Викінчений корабель треба виповнити людським диханням, бадьорими словами, сласністю і чутливістю. До цього ми готувались з острахом та болем. Викінчений корабель набував у нашій уяві ознак живої істоти: як йому сподобаємося ми і наша подруга, яких снів наснить він нам першої ночі?

Театр потроху завмирав. Хвиля людей вже викотилася з нього. Тепер стукали двері скрізь за кулісами, випускаючи акторів. Спектакль закінчено. Всі поспішають вийти на вулицю і податися до домівок. Кімната, де передягалася Тайах, виходила дверима до коридора, по якому виходили актори. Я розглядав Будду, переглядав газету, чекаючи, доки Тайах закінчить усі свої передягання. Одеколон, пудра, грим, розігріте від танка жіноче тіло – всі запахи змішалися докупи, дурманили і викликали темне хвилювання. Почувся плескіт води: дівчина приймала душ. Бризки розліталися по кімнаті. Став дуже пахнути одеколон: Тайах посвіжила себе після води. Потім тиша. Жінка робила туалет.

– Мені якось особливо млосно сьогодні. Цілий день мене щось тривожить. Танцювала я наче крізь сон, люди всі стоять далеко від мене. Дим заволікає всіх. Роблю я все машинально. Думаю лише про те, що мило треба покласти на сухе, що одеколон треба заткнути пробкою, сукню одягти після сорочки, треба закрутити кран. Ніби мене несе велика вода до водоспаду, мені годі думати за врятування, я фіксую очима всі деревця, що стоять на березі, хмарки, що йдуть над ними, коней, що схилилися із берега і п'ють воду. Сьогодні щось трапиться. Ти не боїшся нічого?

Вона пройшла босими ногами по підлозі і зупинилася біля мене. Я мовчав.

– Ти розумієш мій стан? – торкнула вона мене рукою.

– Розумію. Сьогодні піде дощ. Теплий, липкий, краплистий дощ.

Я перевів свої очі з Будди на Тайах, що стояла поруч мене. Я зібрав усю свою мужність і подивився на неї, в вічі. Я став тремтіти так, що Будда ледве не випав у мене з рук.

– Я знаю, що буде, – казав я, – збудеться мрія. Мачти засвистять, і гойднуться реї. Тільки прошу тебе – не забудь мене.

Я знову став дивитися на божка і закінчив зовсім тихо:

– Між іншим, на тобі немає й клаптика одежі, а нам швидко вже йти.

……………………………………………………………………………………

Ми вийшли на вулицю – в темну ніч.

Палуба брига трохи виступала з темряви. На марсі стояв ліхтар, розливаючи тьмяне світло. Ми переїхали до брига човном і вилізли по плетеній драбині. На палубі було порожньо. Хазяїн трамбака, на якого покладено охорону корабля, десь знову пішов до друзів. Я присвітив електричним ліхтариком, оглядаючи кутки і темні місця: на палубі не було нікого. Ми зійшли вниз. Проходячи коридором до каюти, де чекав нас Сев, ми зупинилися біля дверей до кухні: там сидів Богдан, стиха підспівуючи і чистячи картоплю. Відро з лушпайками стояло в нього біля ніг, а миска з водою – поруч. Його задуманість була спокійна і розважлива. Ми пройшли тихо далі.

Каюту освітлювала одна свічка, що стояла в пляшці на столі. Я поставив біля пляшки й божка. Світло падало на нього згори, бронзове обличчя стало хитрим і лукавим. Усмішка в куточках губ ворушилася разом з тінню, коли рухався поломінь свічки.

Ми всі троє почували урочистість. Тихо роздягайся і сіли до столу. На столі, що вкритий був білим полотном, стояла їжа і вино. Ми розломили хліб на три частини й посипали його сіллю. Сев налив усім вина. Перед далекою дорогою сходяться отак друзі, щоб їсти з одного шматка і пити з одного струменя. Відколи миготять на небі зорі – люди будуть брататися за спільною їжею й питвом. Ми їли посолений хліб і запивали кислим вином.

– Я буду сьогодні за хазяїна, – каже Тайах, – з моєї руки ви питимете й їстимете.

– Тост! – кричимо ми. – Кажи тост!

Тайах устає з місця і підносить склянку.

– Любі мої, – починає вона, – мені немає за що пити. Я п'ю за страх перед неминучим. За той страх, що є ознакою людського виростання. Як дитина падає вві сні й відчуває страх, так і ми плекаємо його, зростаючи. Я п'ю за дощ – липкий і краплистий, який збуджує в мені відчування фарб і запахів. Я п'ю за життя.

– Не люблю нічого сентиментального, – каже Сев, коли приходить йому черга говорити, – а жінкам подобаються такі речі. Я п'ю за руки і за ноги, за рот і за шлунок. Щоб мій ніс не минав нічого достойного, язик – щоб одночасно встигав смакувати їжу і пропускати слова з горлянки, руки – щоб любили тіло й дерево, тіло й метал. П'ю за болото, через яке бредуть ноги, за всю землю, що чекає ще моїх ніг.

– Випити треба за надію, – кажу я, – бо її репрезентує якір. Чому якір? А тому, що він любить землю. На якір дивляться з надією тоді, коли море топить кораблі. Якір нагадує порт, де спокійна і неглибока вода, де можна перестояти бурю. Якір, упавши на дно бухти, зариється в землю і триматиме корабель.

– Знову сентименти, – бурчить Сев. Але ми й на цей тост перехилили склянки. Вино потроху розходилось по жилах. Ми поспішно їли доти, доки спорожнили весь стіл. Свічки згоріло більше від половини.

– Тепер дозвольте нам за вас поторгуватися, – сказав Сев так рішуче, що Тайах здригнулась.

– Як саме?

– Нас тут двоє, – вів він далі, і тяжко було зрозуміти – жартує він чи говорить серйозно, – двоє нас тут, і кого ви вибираєте?

– Я вибираю обох, – розгнівано відповіла дівчина.

– Це ненормально. Я думаю, що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий – він собі знайде другу. Мені вже нікуди шукати – у мене сиві скроні й спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в неї вина.

– Я не знала, що я можу бути бочкою.

– Редактор мені уважить – молодість нічого не жалкує, навіть вина! У друзів такі питання вирішуються легко. Так я кажу?

– Не так поспішно, – відповів я, – я не керую тим, що мені не належить. Ось вона сидить тут і не думає про нас. Не розводьте драм і сентиментів.

Сев зрозумів, що треба розрядити атмосферу. Він голосно засміявся, дістав з коробки два сірники, зломив у одного сірку і махнув рукою в повітрі.

– Тепер тягніть, – звернувся він до Тайах, показуючи їй із жмені кінчики двох сірників, – вгадайте того, що з сіркою.

Тайах дійсно витягла незломленого сірника.

– Це ви витягай мене, – урочисто сказав Сев, – можете попрощатися з іншими.

Тайах зблідла із злості.

– Добре, я попрощаюся.

Вона поцілувала мене, а потім Сева. Потисла нам руки міцно та рішуче. Встала од столу. Вона важко дихала.

– Прощайте.

Двері каюти зачинилися за нею помалу і щільно. Ми зосталися біля столу з свічкою та божком, ніби на пероні станції, спізнившися до поїзда. Він пішов у далеч, грюкаючи колесами, пихкаючи парою, і тільки самотній вогник гойдався на останньому вагоні.

……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

– В Будді мусить бути щось найдорожче для людини, [129] – сказав я Севові, – а ми знаємо, що воно допіру від нас пішло. Давайте хоч подивимось, що цінувати велить мудра давність.

Я відломив бога від його трону. На стіл випало кілька речей: папір із значками, троє трісочок і зернятка рижу. Жодного камінчика. Ми уважно розглянули все, що знайшли.

– Риж – праця, їжа і продовження життя. Трісочки – вогонь, якого можна здобути тертям дерева об дерево, це те, з чого треба починати, виходячи в путь. Папір – молитва.

Свічка в пляшці догоріла до краю.

Ми рушили йти з каюти, бо там одразу стало так задушливо й тісно, що можна було задихнутися. Закортіло вийти на палубу, стати проти вітру і притулитися плечем до мачти. Проходячи повз кухню, ми почули сміх дівчини і голосну мову Богдана, який щось розповідав.