Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат. Страница 41

— А так, так… Був…

І стріляли хлопці, і гукали, і собаки бігали, а прецінь не злякався. Вибрав хвилинку, коли все поснуло, в догідному місці перестрибнув ломи і — добридень вам! Появився гість серед загород. Але не удалося поживитися. Пес, отой волоський, першим учув і рвонувся з розмаху один, не дожидаючи товаришів. Сильний був звір, понадіявся на свою силу, але перечислився.

Він був великий, той пес, і мав спеціальну тактику нападу: піднятися на задні ноги і вдарити на ворога не лише лапами, щелепами, а й вагою свого дужого тіла.

І тут він ужив цього способу, не знаючи, з ким має діло. А ведмідь присів і лапою навідліг махнув злегенька. В результаті вирвав псові усе «прирожінє».

Заскавулів пес, завив і качався по землі. Тут набігли другі пси, попрокидалися пастухи. Всі біжать, кричать, стріляють.

А скотина, зачувши у своїй среді такого страшного гостя, кинулася врозтіч. Хто куди попав… В усі сторони, униз, в глибини долин.

Вся огорожа довкола стоїща і ломи оті, і вориння де-неде — все те змела скотина в шаленім лютім бігу. Мов лавина зірвалася з високої гори, котиться й нищить усе на гпоїм шляху.

Олекса спав на піддашшю. Коли мимо нього пронеслася її божевільнім бігу тисячоголова маса — він скочив і не ннав, що це робиться. Йому здалося, що земля провалилася, що гори летять у безодню, а разом і стая, і скотина, і він, Олекса.

Прийшов до себе, коли затріщали вистріли, засвітилися то там, то там вогні. Кожний пастух, вихопивши головню із своєї ватри, біг у тьму ночі боротися з невидимим ворогом. Олекса кинувся й собі у ту гущу, але, сказати правду, не знав, що має робити. Ведмідь утік. Видимо, хтось його поранив у тій заворушці, бо пустив краску. Але, мабуть, не дуже, бо біг повним ходом.

Із сусідньої полонини бігли, шалено гавкаючи, тамошні пси, за ними теж із горючими головнями чужі пастухи, бо так уже заведено: в хвилину тривоги і пси, і люди біжать до сусідів на поміч. Це було страшенно красиво, як ото невидимі руки несли видимий вогонь, і засіялися темні боки гір рухливими ясними точками, але нікому було тією красотою любуватися.

Пастухи бігали з криками, розбризкуючи іскри доокола себе, заглядали під колоди, під каміння, чи не сховався. І їси полетіли вздогін за звіром…

Гнат уже зорієнтувався в ситуації й голосно короткими фразами віддавав приказания: кому куди бігти, яких псів брати, кому заганяти поближче скотину — всім знайшлася робота. В усі боки розбіглися пастухи, й скоро на стоїщі посталися тільки ватаг, спузар, який ніколи й ні при яких умовах не сміє кинути вогню, й Олекса, що не знав, куди оприділити свою охоту до праці.

— Видиш, іке наше? — говорив ватаг. — Тепер великого шєстє треба, аби усу худобу мав назад. Котра розчєхнулася, котра ногу вломила, бо то ж бігло, сиротє, у потемках. Котре так загналоси, шо гляба видшукати буде. Може, хіба у ннину, єк не задере медвідь. Бо то він, я вже знаю го поведінку, буде тут лєшувати — ци би не вдаласи удруге штука. Коби йкий стрілец си нагодив та би го вбив. Я був і самий го спрахтив, лиш єк то від стаї рушити.

Почали прибувати перші партії маржини, овець. Найгірше було із свинями: вони так далеко забігали і в таку гущавінь, що трудно було й сподіватися, аби вночі їх можна було відшукати. Про сон уже ніхто не думав. Пригнавши одну партію худоби, пастух зараз же біг із собаками вниз по другу. Отут міг бачити Олекса, що значить добрий пес у полонинах. Без собак пастухи не зібрали б й половини худоби.

— Ає, ає,— казав ватаг. — Пастух знає лиш, шо завидит, зачює, а пес — він вітрит. Худоба не раз заженетси у гущавину, причєкнет, шо ти будеш ту-о коло неї стоєти, а не завидиш і не вчюєш. А добрий пес — ого! Він уже знає. Єнчий жєлує на пси кошта класти. А я не жєлую, бо то си окупит. Чкода ми цего. Сірая угорського… Видев, си не виходит з того.

Гнат зробив уже псові перев'язку і загнав його під лавицю в стаї — нехай вилежиться.

— Лиш то таке, шо вже не буде з него діла. Хуч си й поправит, але не до свої міри.

Взагалі багато клопоту наробив ведмідь. Довго ще ліквідували пастухи результати його посещенія, а деякі рани то не загоїлися й зовсім. Відчує їх і господар, що його худобина загибла, відчує і ватаг, що мусить давати мішєнникові продукт від неіснуючої вже скотини.

Лише Олекса відчуває се, як поезію полонинського життя, як нову сяйливу фарбу на палітрі.

Словом, чотири дні минули для хлопця, як казка, і коли йому сказав увечері ватаг, що, може, завтра прийде хто з села, це зовсім Олексу не обрадувало.

— Завтра, ади, субота, то вже надвечір мут люде приходити. Котре піше, котре конем. Тот хлопцє видвідати, тот маржину… Єкий іде дат забрати ци жентиці.

— То й жентиця йде в дат?

— Та де… жентицу ми так роздаєм, за простибіг. Котре бінне, то берет. Багачеві вна непотрібна.

Справді, на другий день надвечір почали появлятися на полонині сторонецькі люди. Першим з'явився якийсь низенький, присадкуватий, вічно веселий гуцулик. Видимо, нужда його давила сильно, але не могла роздавити: він протиставляв тому тисненню непробиту броню своєї веселості. Завжди він із жартиком, завжди він із придибашкою, пісенькою.

Прийшовши до стаї, він відразу вніс у полонинську одноманітність якусь живу струю. Він і зажартує, він і приповісточку скаже, так все так до діла й до часу в нього виходить.

Він бідняк, маржини у нього немає, всього «єкихось п'етеро овец», отже, йому, властиво, нема пощо сюди й ходити. То ходять ті, що по багато скотини мають; їм треба вибирати дат помалу, за літа, аби потім восени не тарабанити одразу багато. Якову не було такої жури, а проте він часто навідувався на полонину. Пояснював це потягами цілком нематеріального характеру.

— Ади, вітрєно тут, свобідно. Там, у селі, пани та жиди нарід присіли та й дихати нічим. А тут — весело.

Прийде, поживе кілька днів з пастухами, помагає їм: дров наносить, бо то хоч і ліс кругом, а треба ж їх наносити. Кошару направить, дошку коло сідця приб'є, стовп розхитаний укріпить, застайки полагодить, бо самим пастухам ніколи. І їсти поможе зварити, і в голові не одному поськає — до всього. А за те все і сам прогодується кілька день, і надають йому на дорогу і сиру, і бринзи пастухи — аби доніс.

Оце й зараз. Щойно наблизився, а вже кричить:

— Ой га, пршєпеньки! Ци дужі?

Пастухи хором відповідають одразу весело, бо це починається кількаденна полоса жартів.

— А ти, теску, шо лежиш, єк пан? Чо не доїш?

Се один із пастухів, теж Яків, прихворів трохи і лежав.

— А ци я гірший за пана? Най раз полежу, йк пан, бо й я такий самий.

— Ой, нє, небоже. Ти не такий.

— Чіму? Оннаково чоловік си родит. Пан Біг оннаково людей творив.

— Ой, нє, не оннаково.

— А ци ти там був, шо знаєш?

Пастухи охоче піддають репліки, бо знають, що Яків доконче виплете якусь сміховину.

— Я при тім не був, а знаю, шо йк Бог зачєв творити усєкі народи, то виліпив русина з глини, а шляхтича з доброго кіста пшенишного, солодкого. Поставив на сонце шушитиси, а сам дес пішов.

Лиш біда го наднесла — пес прибіг. То русина не рушєв, бо тот з глини. А шлєхтюка із їв гет цалком, бо то було смашне кісто.

Лише погадайте собі — із'їсти тільки того кіста! Обдуло пса, об'ївси неборака та й мусів ізчєста сідати спорожняти-си. Єк дерево завидит — і сідати під деревом.