Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат. Страница 53

Отже, було від чого спантеличитися Єлені, і не скоро вона оговталася, зрозумівши до дна, що тут нічого немає, окрім щирості.

Прийшли й самі єгомость. Привіталися так лагідно. Запросили до столу. Обід був добрий, хоч нічого такого особливого не було, щоб ото здивувати. Все, як у людей, тільки чисто, акуратно, мило подивитися. Єлена конфузилася немилосердно. Якби не ласкава лагідність їмості, то прямо хоч скачи з-за столу й тікай.

Що її тільки й підбадьорювало, так це Олекса. Він нічого й не казав жінці, але вже самим поводженням якось заспокоював. Він тримав себе так, мов не був пастухом і не виріс у колибі серед скотини, а наче все життя провів межи священиками та іншими високими особами.

Єлена дивилася й не пізнавала свого Олекси. Ніби той — і ніби не той. Сидить так, мов багач якийсь; йому подають їсти, ніби панові, а він бере таріль так не спішачи, щось у тім менті говорить і то так поважно. Вже Єлена прощала йому й часті відлучення з дому, що він так файно навчився з файними людьми бути.

По обіді просиділи ще трохи за столом, побалакали гуртом, а відтак єгомость кажуть Олексі:

— На-ко, йдім, Оле, д'мені — шос ізговоримо.

Кольнуло Єлену в серце. «Ой!.. Оце вже починається…

Якби не піп, то подумала би, що дух нечистий напосівси на мого Олексу та й переводить, навчєє на пісєчю віру…»

— Ідіть, ідіть, — обзивається їмость ніби веселенько, але чує Єлена, що в голосі немає правдивої веселості.— А ми тут із газдинькою поприбираємо, побалакаємо.

Марта — вона все знає, вона все бачить — каже:

— Ідіть і ви, їмость… Я сама…

Матушка взяла Єлену під руку і повела до спальні. Вона відразу розгадала сю просту, щиру душу, до якої й говорити треба просто, щиро.

Хоч пообідні настрої розполагають, звичайно, до благодушності, повільної й малозмістовної бесіди, але у цих двох женщин однакової долі бесіда одразу перейшла в пристрасні тони й оросилася обильними сльозами. Вони розуміли одна одну.

Перша ж фраза, перший запит їмості стрясли вже Єленою до дна, і вона, захлинаючись й спішучи, мовби треба було все сказати в одній мінуті, зразу розкрила перед цією чужою жінкою усю свою душу.

— Йой, їмостечку файні, Бог би вам життя примножив, шо ви такі добрі, та й єгомость, чоловік, ади, ваш, видев, добрі,— лиш шо вно си готуєт, до чого вно йдетси?.. Не знаю, ци смію я так говорити, лиш доків не ходив мій Олекса суда, дотив був людина йк людина. Ґаздував, єк си належит і межи собов ми сумирно жили. Бінно, але супокійно. А йк зачєв ходити, — йой!.. Шо вни тут говорут? На йке єгомость го навчєют?..

— Бідна ви, жінко… Єгомость на лихе ні на що чоловіка, чи вашого, чи якого-будь, навчати не можуть. Єгомость — то людина високих наук, великого розуму…

— Я то знаю, знаю… Лиш коли вни такі… такі розумні — на йке їм такий простий гуцул? О чім вни можут говорити вба? Таже кінь до конє, віл до вола…

— Голубочко… Я не знаю, о чім вони там говорять, бо я свого чоловіка не розпитую.

— І я ні,— тихо вставила Єлена.

— Лихого нічого єгомость навчити не можуть, але… Але у кожного є своє. Єгомость — то така людина, що не думає о собі. Він хотів би, щоб всім людям було добре. Він хотів би свободи нашому народові, щоб наш народ був свобідний, щоб панщини такої тяжкої не було.

— Во-во-во-во!.. І мій так само. Лиш мій каже, аби цалком панів не було. А я му кау: ци ти самий світ переробиш? Ци пани лише в нашім краї? Вони усюди… Єк світ світом були пани й будут. Не ми то встановимо, не нам і змінєти.

— Так, се правда ваша, газдинько… Але знову ж, як то повідають, під лежачий камінь вода не тече. Я теж сама невисоких наук і не знаю, як там по книгах виходить, але кожний народ бореться за свою долю. Нас посіли ляхи, то наш народ от уже двіста, може, літ усе бореться проти ляхів.

— Най си боре, хто хоче, лиш чому вни мого Олексу чіпают? Я світу не збізую змінити — та й шо мен з того.

— І то правда. Але якби ми усі зіклали руки, то ляхи геть би нас посіли.

— Бог си заступит…

їмость нараз піймала себе на тому, що вона обернулася в якогось агітатора й от розагітовує оцю просту жінку. Вдарило порівняння, що от тут, у цій кімнаті, відбувається якась паралельна дія, як там, у другім покою, з чоловіком цієї жінки.

Свідомість, що сапогівське супружество «охажує» печеніжинське, кинула в краску їмость, і вона замовкла відразу.

Зрештою не знати, як там, у тім покою, а тут агітація мала незначні скутки: жодній агітації Єлена не піддавалася. Вона твердо знала одно: що вона мусить спокійно жити із своїм хлопчиком і чоловіком. Все, що сприяло тому лагідному життю, — то було благо, все, що перешкоджало, — було зло, з яким треба боротися всіми силами.

І Єлена боролася, закликала до тої боротьби і їмость:

— Таже ви вчені, ви, відев, і савтиру цілу, може, прочитали, то ви би йкос зговорили з вашим єгомостем — най мого Олексу облишут. Єк їм уже так треба, то най єкого єнчого пришлют. Є такі, шо не в мирності межи собов жиют та вна би рада го зі світу спрахтити, а він ї. То з тих най берут собі єгомость, до чого їм там тра… А ми ж то жили, єк у церкові… Усі нам завидували, шо тихо у нас так, миром… А тепер… Шо си діє…

— А тепер що? Він із вами погано обходиться? Він вас б'є?..

— Нє… того не скажу. Він лагідний, він іщє ласкавіший до мене, йк був, лиш… чюю я, чюю, шо то перед єкимось кінцем. Шос навалюєси на мене — а не знаю, шо й видкив… Відбила би, боронила — лиш не можу знати, хто мій ворих. Єк би знала, шо єгомость…

— То що?.. Що тоді?

Єлена мовчала. Відчула, що навряд чи можна жінці єгомостя сказати — убила би… Зрештою, й сама Єлена не знає, чи піднялася би до такого остаточного вчинку.

— Повторяю вам, що єгомость особлива людина… і…

Єлена пристрасно схопила їмость за руки і майже скрикнула:

— То пошо ж вни го кличют? За йков бідов? Шонеділі, щонеділі, а не раз, то й серед тижнє… Най уже раз дадут му спокій. Най го не чіпают.

Гірко було їмості чути ці слова. Спільності з її чоловіком тікають, бояться її. Відчула навіть якусь образу в тому й холодно якось сказала:

— Он двері. Підіть і скажіть це все йому самі. Скажіть, що він навчає вашого чоловіка на все лихе, що він розбиває родинне щастя, що ви забороняєте йому це робити, а коли не перестане, вживете більш рішучих заходів.

Єлена підняла перестрашене, все в сльозах лице.

— Я?.. Туди?..

— А бачите! Не пішли бисьте, правда? А чому ж хочете, щоб я пішла?…

— То ваш ґазда…

— Що з того, що мій? То я маю його вчити, як він має поводитися і що має робити? Він знає все, в сто разів краще мене знає. А ви свого чоловіка вчите? Вказуєте йому, що він має робити? А як пробуєте, то чи він вас слухає?..

Єлена опустила безсило голову. Вічна другорядність ролі жінки була, показується, не лише долею села, а от і у панів…

— Не наше діло вчити наших чоловіків. Вони краще знають, що їм робити. Як попросять нашої поради — ми уділимо їм її з цілого серця, з усією щирістю й любов'ю. Коли будемо бачити лихо — постараємося відвернути його від любих нам істот. А несила буде — терпітимемо разом із ними й за них. Але навчити їх, як вони мають робити, — ми не зможемо і… не сміємо. Він глава, він відповідає перед Господом…

Матушка хвилювалася. Сльози тремтіли у неї в очах і в голосі.

— Тому, мила дитино моя, здається мені, що нам, поки що, робити нічого. Чи ти би просила свого чоловіка більше сюди не ходити, чи я би просила свого більше не кликати — однаково вони нас не послухають. Ми думаємо по-своєму, а вони думають по-своєму. Дійсно, щось вони затівають. Щось, мабуть, велике і… небезпечне, але несила наша їх від того відвести. Тому най твориться воля господня. Ми ж будемо терпіти і, оскільки наших сил, охоронювати від терпінь любі нам істоти.

Єлена тихо плакала. їмость гладила її по голові, як дитину, а у самої сльози безперервними струмками текли по щоках.