Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич. Страница 11

— Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту рриходжу, або якби хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi: такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собi на свою руку, та й годi!

— Боже мiй! — скрикнула Рифка, заламуючи руки. — Доки ж так будеш жити!

— Доки менi ся схоче!

I з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном надвiр. Рифка зiрвалася, скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже й слiду не було. Тiльки високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи.

В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi i почала кричати:

— Панi, панi!

Рифка живо отямилась i створила дверi.

— Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

— Я? Тебе? Коли? — питала Рифка, почервонiвши, мов грань.

— Та тепер. Менi здавалося, що панi кричали.

— То в твоїй дурнiй головi кричало, малпо якась! Марш до кухнi! Чи я ти не казала аж тодi приходити, коли тя закличу?

— Але менi здавалося, що мя панi кличуть? — несмiло закинула служниця.

— Марш до кухнi, коли ти кажу, — крикнула Рифка, — i най ти на другий раз не здаєся нiчо, розумiєш?..

III

Минуло вже три недiлi вiд закладин. Леонiв дiм швидко здвигався догори: пiдвалини були вже положенi, i фронтова стiна з тесаного камiння зносилася вже на лiкоть понад землею. Будовничий наглядав за роботою, а в перших днях i сам Леон цiлими дня'ми тут просиджував, нипаючи в кождий кут i всiх понукуючи до поспiху. Але се недовго тривало. Якесь нагле дiло покликало Леона до Вiдня, а хоть без нього робота й не йшла повiльнiше, то прецiнь робiтники якось легше вiдотхнули, не видячи над собою тої вiчної змори.

Одного рана, ще перед шостою годиною, кiлька робiтникiв сидiло на дилинах та камiннi, ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили о тiм, о сiм, поки прочi робiтники сходилися. Ось прийшов i будовничий, оглянувся довкола i остро крикнув:

— А що, всi ви ту?

— Всi, — вiдповiв майстер мулярський.

— Зачинати роботу!

Один робiтник закалатав. Зворухнулось усе на плацу. Муляри плювали в руки i брали вiдтак оскарби, кельнi та молотки; хлопцi та дiвчата, нанятi до ношення цегли, стогнучи згинали плечi i накладали на себе дерев'яний прилад до ношення цегли, втикаючи два довгi кiлки по обох боках шиї, немов у ярмо; теслi помахували блискучими топорами; трачi лiзли на кобильницi; велика машина людської робучої сили зо скрипом, стогнанням та зiтханням почала входити в рух.

Втiм, улицею, вiд ринку надiйшов ще один робiтник, скулений, нужденний, схорований, i завернув на плац будови.

— Дай боже добрий день! — сказав вiн слабим голосом, стаючи близь майстра. Обiздрiвся майстер, поглянули й другi муляри.

— То ти, Бенедю? Ну, що ж ти, здоров уже?

— Та нiби здоров, — вiдказав Бенедьо. — Нема коли слабувати: видите, мати стара, слаба, не їй мене заходити!

— Ну, а зможеш же ти робити, чоловiче? — спитав майстер. — Таже ти виглядаєш, як який небiжчик, куди тобi до роботи!

— Га, що дiяти, — вiдповiв Бенедьо, — що зможу, то буду робити. А троха розмахаюся, то чень i сам поправлюся та окрiпну. А мiсце чень ту буде для мене?

— Та воно би то… як же, бути буде, рук треба якнайбiльше, бо пан квапить з будованиям. Пiди та замельдуйся будовничому та й ставай до роботи.

Бенедьо положив свiй мiшок з хлiбом та мулярським знаряддям набiк i пiшов шукати будовничого, щоб йому оповiститися, що прийшов на роботу.

Пан будовничий якраз лаяв якогось теслю за те, що негладко обтiсував платов, коли Бенедьо пiдiйшов д'ньому з капелюхом в руцi.

— А ти що, чому не робиш, а волочишся? — гримнув будовничий на Бенедя, не пiзнавши його зразу i думаючи, що се котрийсь iз щоденних мулярiв прийшов до нього з якою просьбою.

— Та я хочу стати, лиш прийшов пану будовничому оповiстися, що я вже подужав i вийшов на роботу. Та й просив би-м визначити менi, де маю ставати.

— Подужав? А, то ти нинi перший раз?

— Нi, прошу пана будовничого, я вже ту був на роботi, тiлько що при закладинах мене пiдойма скалiчила.

— А, то ти? — скрикнув будовничий. — То ти тодi наробив нам бiди, а тепер ще сюда лiзеш?

— Та якої бiди, прошу пана будовничого?

— Мовчи, дурню, коли я говорю! Впиваєсся, не вступився на час, а менi ганьба! Скоро що, зараз усi до будовничого: вiн винен, не дбав на людське життя, не вмiє камiнь спустити! Нi, досить уже того, я таких робiтникiв не потребую бiльше!

— Я впився? — скрикнув здивований Бенедьо. — Паве будовничий, я ще, вiдколи жию, не був п'яний… Хто вам то сказав?

— О, так, тобi лиш повiр, то ти готов присягатися, що й не знаєш, як виглядає горiлка. Нi, пуста твоя робота — присягайся, як хоч, я тебе на роботу не прийму!

— Але ж, пане будовничий, майте бога в серцi! Що я вам винен! Я ту своє здоров'я стратив, ледво троха видужав, а як ви мя тепер наженете, то де я собi зароблю, хто мя прийме?

— А най тя приймає хто хоче, мене то що обходить! Менi прецiнь вiльно приймати або не приймати на роботу, кого менi подобавсь!

— Але ж бо я ту вже прийнятий, а що мене не було три тижнi, то прецiнь не моя вина. Я вже не кажу нiчо о тiм, що я болю витерпiв, анi не жадаю нiчо за той час, хоть певно, що якби менi добрi люди не були допомогли, то був би-м враз iз матiр'ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же менi належиться тутка робота!

— Га-га-га! Належиться! Адiть, як вiн собi вимiркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на моїй ласцi робиш? Як я не схочу, та й тебе нема, нажену тя, та й iди тодi процесуй мене!

На таку мову Бенедьо не найшов уже нiякої вiдповiдi. вiн понурив голову i мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. Правда, вiн i досi не раз чував таки слова, але нiколи досi вони так не вразили його, нiколи не визвали в його душi такого голосного почуття несправедливостi та притиску. «Невже ж се правда? — думалося йому. — Невже ж робiтник завсiгди робить на его ласцi? А коли робiтник сяк-так жив, то, значиться, також тiлько з єго ласки? А з чиєї ж ласки мене скалiчила пiдойма? А коли вiн раз у раз такий ласкавий на робiтника, то чия ж ласка тепер виганяє мене з зарiбку на голодну смерть? Та нi, щось воно, бачу, не так! Чи будовничий держав мене досi при життю, о тiм я не знаю, але то знаю, що з єго ласки я скалiчений, слабий i без роботи!»

— Ну що, — перервав його гадку будовничий, — чого ж ти стоїш? Забирайся вiдси!

— Та я пану ту мiсця не застою, заберуся. Лиш усе-таки менi здався, що то не так повинно бути, як пан кажуть.

— Що, що? Ти менi хочеш науку давати? Ну, добре, ну, кажи, як повинно бути?

— Ви, пане, повиннi знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас не наймили до роботи так, як мене, то й ви би мерли з голоду так, як i я.

— Ха-ха-ха! Ти, певно, на берлозi лежачи, такого розуму набрався! Ну, ну, говори далi, як ще повинно бути?

Будовничий стояв перед Бенедьом, узявся за пiдбоки i смiявся, але його здорове лице, червоне, як буряк, показувало, що злiсть у нiм кипiла i в кождiй хвилi готова була вибухнути з-поза силуваного смiху. Але Бенедьо не зважав анi на його смiх, анi на його злiсть. Почуття дiзнаної кривди додало йому смiливостi.

— А так iще повинно бути, — сказав вiн твердо, — щоби ви, пане будовничий, не збиткувалися над бiдним робiтником i не дорiкали йому берлогом, бо ще хто знає, що й вас може чекати.

I затим, не чекаючи на вiдповiдь будовничого, Бенедьо вiдвернувся вiд нього, взяв свiй мiшок, сказав прочим робiтникам: «Бувайте здоровi, браття», — i вийшов з плацу на вулицю.

А тепер куди? Бiдний Бенедьо всю надiю покладав на тоту роботу. Вiн знав, що такого слабого деiнде не приймуть. А тепер, коли й ця послiдня надiя розвiялась, вiн став на вулицi, мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. Додому йти? Там стара мати чекає на його заробок. Iти шукати роботи? Але де? Нiвiдки не видно було надiї. Коли втiм прийшло йому на гадку вдатися до вищого пана, нiж будовничий, — до самого Леона, i просити його, щоб прийняв на роботу.